АНАТОЛІЙ ТАРАСЕНКО

ВИБРАНІ ТВОРИ

В ДВОХ ТОМАХ

ТОМ перший

Повісті та оповідання

В повістях і оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украïнців у Казахстані та ïх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною.

Повість “Не щез у полиновому степу” про Шевченка, яка написана у співавторстві зі Станіславом Мастәровим, ә деяким переосмисленням в обставинах незалежності двох держав доленосноï місіï украïнського поета в казахстанському засланні.

Цілинна хроніка

повість

Піввіковому ювілеәві цілини присвячуәться

Піввіковому ювілеәві цілини присвячуәться

Глава перша

ВЕРСІЯ.

Жовтень, 2003 рік

Версія, як одне із міркувань щодо сутності явища, ә універсальною властивістю літератури, більше того, всяка книга, окрім Книги книг, бачить світ саме в такому вигляді. Як заголовок вступний, “Версія” в цьому значенні мною тут вжита замість звичного “До читача”, під котрим які тільки звернення не зустрічаються, іноді навіть зовсім і не від автора.

Ә в мене невелика новела “Сни, які збулися й не збулися”. Чи то містика, чи то алегорія, але – автобіографія. Про те, як за неуважністю небес до моәï планиди – нас на Землі багацько – все значне в моәму житті вчинялося з великим запізненням. І про те, що таке відношення до мене доля зробила закономірністю.

Двадцять років тому я знав, що напишу книгу під назвою “Цілинна хроніка”. Про одну з найбільш великих творчих подій вельми драматичного двадцятого століття. Такою вона рано чи пізно буде офіційно визнана не тільки нами (хоча нам самим це поки що даәться важко), але й іншими, адже таких масштабних аѓрарних баталій в історіï ще не було. І тепер уже не буде, для них просто не залишилося місця на землі...

Навіть писати почав... Але доля стримала за руку: – Не поспішай! Потім. Пропусти вперед інших, вони соціальне замовлення одержали і щонайменше його таки виконують… Знала, звичайно, доля, що настане час, коли нав’ючений лантухами отих соціальних та політичних замовлень, із підкошеними ногами, ішак звільниться від тягара стереотипів та знову натхненно здійметься Пегасом.

Тарахкотіння громіздкоï поклажі того соціалістичного віслюка ще й дотепер стоïть у вухах. Міна сповільненоï діï в його ноші була. Безумовно, об’әднані сили інтернаціонального десанту, який висадився в північних малолюдних областях, де загальний потенціал республіки виражався вельми кволо, своәю потужністю вражали. Проте, певна вага в Казахстану була, більше того, в недавно виграній війні до нього, як до тиловоï бази фронту, питань не було… На власні сили, насамперед, і розраховували в Алма-Аті, коли складали за пропозиціями Москви плани освоәння своïх перспективних територій. І, звичайно ж, такого десанту – за його обладунком, чисельністю та психологічною підготовкою – тут насправді не чекали. А якщо й чекали, то не відразу й не в одну мить… Ще не відбудовані були колишні окуповані райони держави, та й прожектів-одноденок усяких тоді з’являлося багато… Казахстанське керівництво ще добре пам’ятало не тільки святу справу мобілізаціï солдат ув ім’я Перемоги, але й, у надриві сил, продовольства для арміï, сталі для броні, олива для куль, коней для кавалеріï, тому просто не вірило, що тепер саме йому під майбутній урожай такі неміряні ресурси відразу дадуть. І міркувало так: чим більш зухвалі плани ми накреслимо, тим енергійніше нам будуть викручувати руки в мирний час…

Одним словом, не зоріәнтувалося воно, і це стало його проблемою, яка коштувала крісел та кар’әри. Але опоненти та критики кампаніï й донині апелюють неначебто до життәвоï мудрості цих людей і навіть до тихого саботажу з ïхнього боку як әдиного засобу збереження своïх історичних пасовиськ, чого там і близько не було. Була звичайна недооцінка ситуаціï.

ЦІЛИНА РОЗОРЮВАЛАСЯ ЗАРАДИ ХЛІБА. АЛЕ НЕ ТІЛЬКИ… ЦЕ БУЛА ТА ЧАСТИНА АМБІЦІЙНОГО РАДЯНСЬКОГО ПРОЕКТУ, ЯКА ЗДІЙСНИЛАСЯ.

Здійснилася не тільки ця частина сталінського курсу на світове лідерство в післявоәнному розкладі сил. Генералісимус особисто керував космічними започаткуваннями та створенням зброï, до наших днів, як кажуть, актуальноï, котра робить війни абсурдними, що відкривало простір небаченій досі рушійній силі соціалізму.

Розбудова земного, майже космічного простору в самому центрі держави – в географічному центрі, а не адміністративному – вже давно була головним пунктом програми.

Підступалися до нього ще за часів останніх Романових, про що свідчить хоч би кустанайський кінний завод. Навіщо він знадобився царській династіï за Тоболом? Аби на Сенатській площі на азійському тулпарі перед Әвропою погарцювати? Але кустанайській конячці драглиста столична погода не до вподоби, до того ж в імлистій Әвропі своïх порід, як маку…

А әвропейський кінь, у свою чергу, не робітник в екстремальних умовах Зауралля та Сибіру, цілину на ньому не зорати… Так що, за нинішніми аналогіями, царі побудували тут начебто тракторний завод. Завели не тільки коней, але й місто Кустанай, до цього в урочищі між ярами Абільсай та Майлісай було жалюгідне скупчення приземкуватих глинобитних халуп. На герб міста гніду родоначальницю ніяка влада не встромляә саме через ïï монархічні зв’язки.

Кустанайська коняка, проте, в борозну не пішла: ïï в армію забрали – на турецьку, японську, світову першу, громадянську, фінську... Опісля світовоï другоï, третя, з американцями, всерйоз не розглядалася, і останнім преріям на землі – степам Росіï та Казахстану – прийшов кінець. І тому казахстанському керівництву теж.

Його, за нездібністю усвідомлення величі ѓлобальних радянських планів (воно лише декілька нових радгоспів пропонувало закласти), відповідно до статуту комунальноï партійноï кухні, замінили, й відтоді вся ініціатива стала безроздільно належати Москві. Казахстанці залишалися на ролях другого плану. Серед найперших ешелонів алма-атинські, з добровольцями Півдня, були, але на загальне становище це не впливало. Втім, у ту годину, як і в попередню воәнну, мобілізований людський ресурс являв собою наднаціональне утворення, важливіше за якусь окремо взяту республіку… На степ накотилася зовнішня лавина за стратегічними директивами Центру.

…Незалежний казахський тулпар заторохтів поклажею зі скалками імперських горшків та докорами Москві за всі колоніальні гріхи. Тиражувалися глибокодумні міркування про злочинне потурання з боку тутешніх верхів у справі придушення традиційного укладу життя степовиків та потрави залізними кіньми добірних пасовиськ для табунів тургайських, із чого робилися висновки про фатальну непоправність заподіяного…

Про цілину тоді, здавалося, писали тільки “доброзичливці”. Це люди особливоï природи: з генетичним комплексом реваншу за все те, що було, ә та буде, і з почуттям самозбереження водночас. Існуә ця публіка, здебільше, анонімно, і з’являәться на авансцені в антрактах, коли головного режисера немаә, актори готуються до наступного акту, а поодинокі глядачі, які першими напилися кави та справили потребу, починають благодушно розташовуватися в залі…

Цікаво, як згодом на тім світі Микита Хрущов, нехай хоч і душею вже, в очі душ Семена Будьонного та Клима Ворошилова дивився? Говорили ж оці вусаті, в лампасах, маршали йому, лисому та безвусому, в украïнській вишиванці, цивільному: цілину тракторами молодь буде орати та сіяти, а в давніх селах чорноземних – на шкапах колишньоï леѓендарноï будьоннівськоï кавалеріï. Та з леѓендарними ж ворошиловськими стрільцями, тепер уже згорбленими ветеранами, в борозні.

Так воно тоді й було… Тому покотився лавиною звідти у вільні широкі казахські степи всякий люд – за кличем партіï та без заклику, на нову техніку та на пристойні, хоча й нелегкі, гроші… “Гроші, – як зауважив великий Ніколо Аматі, – не горблячись, заробити неможливо”. Невимушено й легко вони, дармові, пливуть зі скарбниці тільки в руки аферистів, але ïх майстер скрипальних справ за громадян не вважав… Ця сентенція, напевне, надовго переживе його унікальні, застраховані на всі різновиди ризику віолончелі.

Знову-таки доля: на перший призов цілинників я не вийшов зростом. Але підоспів до другого. Він так і називався – другий етап цілини. В далеких від усякого землеробства вівчарських тургайських степах, без асфальту, залізниць та бодай хоч ѓрейдером профільованих доріг… Без аеропортів, ліній зв’язку та комунікацій. І відкрилося мені, запізнілому...

Я побачив кризу неосяжного реѓіону, обжитого на першому етапі. Коли безпрецедентні витрати вже, здавалося, повинні були винагородити орачів сповна. Але оплатилося ïм посухами, неврожаәм та страшенною вітровою ерозіәю ѓрунту. Від пиловоï куряви день робився ніччю, а мільйони тонн піднятого вверх казахстанського чорнозему товстим прошарком осідали в квітучих південноукраïнських садках. Таким же повноводним плином, як і п’ятиріччя тому, поïхали новосели. Тільки тепер уже зворотним напрямом – додому або до нових міст, якими почали обростати широкополі лани…

Саме тоді знаменита попутна пісня цілинників, яку наспівувала вся краïна, цей своәрідний марш ентузіастів тіәï хвилі, зроблений Әвгеном Родиѓіним на слова Миколи Солохіна:

Ïдуть новосели

По землі цілинній,

Пісня молодіжна

Далеко летить,

на ту ж музику стала демаршем, зі словами вже народними:

Ïдуть новосели,

Морди невеселі,

Пісня з матюками

Далеко летить…

За кризою цілини почалася криза влади. Старі житниці, знекровлені живою силою та технікою, ниділи, нові – в Сибіру та Казахстані – не вдалися. Англійський прем’әр Черчілль розцінював плоди діяльності Хрущова на цьому поприщі як феноменальні: це при ньому до велетенськоï землеробськоï держави, яка споконвіку підгодовувала світ, почали завозити хліб.

На всякі випади буржуазноï пропаѓанди офіційна Москва плювала завжди. Але, вперше після Сталіна, вона розгубилася та дійшла до внутрішніх чвар під натиском доморощених критиків, супротивників та згаданих уже тут “доброзичливців”, котрі при всякій владі зі своïми гаслами – “Ми вас попереджували!” – повсякчас напоготові на будь-якому історичному віражі. Столицю звинувачували за насаджений околицям (у центрі держави!) експеримент, за руйнацію місцевого устрою та ігнорування уроків саскачеванськоï цілини, яка за декілька десятиліть до нашоï закурила “пиловим котлом” не тільки на всю Канаду, але й на сусідні Сполучені Штати... Хоча канадців, між іншим, теж серйозно попереджували. І не “доброзичливці”, а тамтешні переселенці з Південноï Украïни, які еміѓрували за океан разом зі своïми букерами – невеликими плужками для ѓрунтозахисноï оранки родючих таврійських нив.

Це був період, коли цілинна епопея могла завершитися та набути іронічного значення й сумних аналогій з іншими ѓрандіозними, але пустими витівками людства. Залишився б нескореним степ, зализав би, скалічений, своï рани, зазеленів би ковилом-травою від обрію до обрію та поза ними і знову повернувся б у своә первісне становище безмежних теренів для перекотиполя під високим синім небом з острівцями жител селян-переселенців серед таких же рідкісних аулів корінних, осілих уже тепер, тутешніх мешканців.

Рішення щодо другого етапу цілини стало в цю критичну мить переломним. Ініціатива його з’яви цілком належала казахстанцям, вони продемонстрували натиск, вагомі доводи та повну готовність зорати своï відвічні пасовиська, що вивело Центр із нерішучості, а ситуацію з тупика. І якщо перші хвилі в ковилових степах погнало вітром з Москви, то цей самий “другий етап” був закликаний до себе степом.

Лише тоді – чи то випадково, чи за закономірністю вже – плугатарям воздалося. Страшна пиловими смерчами та пуста засіками сьома радянська п’ятирічка обернулася щедрою восьмою… Та подальшими, як правило, високими врожаями…

Не слід книги, змістовніші за телефонний довідник, цифрами навантажувати. Тому прописом можна вказати, що хлібів найвищого ѓатунку Kostanaj, Republik Каzakhstan у восьмій п’ятирічці взяв утроә більше, ніж у попередній. Латиниця використана тут у зв’язку з загальновизнаним правилом визначення торгових координат: у наші дні прагматичний світ забув свою колишню критику того “авантюрного” проекту (навіщо вона йому тепер здалася, це тільки ми продовжуәмо) та почав цікавитися помітною звідти, з-за обрію, кучугурою зерна: – Скільки коштуә?..

В океані того розораного казахського ковилу тургайський степ був лише внутрішнім Саргасовим морем тюльпанів, частка зібраних тут хлібів досить незначна в щорічних мільярдах казахстанських пудів. Але не все на світі виважуәться кантором. Цілина – це не тільки заново нарізане поле. Борозна пролягла через колиску давніх кочівель. І вже не за планами далеких штабів. Вона стала лакмусовим папірцем надій та очікувань степу від найдальших його закутків. Я все це бачив сам. Я був присутнім на тутешній унікальній зустрічі в обіймах двох гілок әвразійськоï цивілізаціï на рівнинах безкрайньоï Тургайськоï столовоï краïни. Колись, тисячоліття тому, ще до монгольського нашестя, вони впродовж декількох століть сусідували географічно навпаки. Там, у Подніпров’ï, де викарбували яскраві сторінки сумісноï історіï та залишили свій незабутній у ній слід…

Киïвська Русь та Великий Степ, Дешт-і-Кипчак…

* * *

А поміж термінами “Версія” та “До читача” ә істотна відміна. Друга дефініція ә зверненням пояснювальним, яке дозволяә, а, можливо, й передбачаә зворотну кореспонденцію – до письменника, – що не завжди входить у творчі плани авторів. А іноді трагічно обриваә ïх, як у випадку з “Утопіәю” Томаса Мора (царство йому небесне), котра починалася вступом, за давньоримським звичаәм, начебто як у вигляді листа своәму товаришеві, Петру Едіѓю. Або Джордано Бруно (цьому теж), який припрошував читача до своïх “Діалогів”… Звичайно, обох розпирала пиха непомірна: один якусь державу змалював, начебто ще більш справедливу за своïм устроәм, ніж його власна, де він, невдячний, ще й посаду десь біля короля обіймав. Інший, астроном отой, узагалі в заборонені небесні матеріï втрутився. Тому й прогрішення ïх великі, й дискусіï з приводу ïх звернень до широкоï публіки з тих часів ще не вляглися. Навпаки…

У нас же тут звичайна, без усяких звернень, – які ще можуть бути дискусіï, – хроніка. У вигляді цілком суб’әктивноï версіï. Всяка версія, як правило, викладаәться…

І крапка.

Глава друга

Блага ЦИВІЛІЗАЦІÏ.

1999 рік

Що ә блага цивілізаціï? Тільки, будь ласка, без високих матерій…

Благо – оце саме авто. За тонким його склом ззовні ә десь мінус сорок ѓрадусів, а тобі, у білій сорочці з краваткою, цигаркою в зубах та кермом у руках, хоч би що... Під капотом півтори сотні коней, та не в поголовному переліку, а більш хитрому порядку складення ïх еталонних сил. Дев’ять кобилиць за місяць лоша не народять, а табун навіть у тисячу коней до нашоï швидкості не розженеться. Не кажучи вже про такий транспорт, як гужовий, хоч яким цугом ти його ні запрягай…

Благо – оця ось асфальтова маѓістраль. Хоч і не світових стандартів, але необхідноï нам довжини. На стандартах, між іншим, заради довжини й економили. П’яту годину ïдемо... Ә можливість щодо плодів цивілізаціï поміркувати. Й відносно того, що на зв’язок через мобільний телефон звідси хоч із ким вийти можна, й телевізор – ось він, вимкнений, спереду. За кермом ти не телеглядач, так що краще слухай радіо. І так уже хтозна скільки псевдомогилок обіч шляхів, як пам’ятників загиблим…

Раніше на цей маршрут потрібні були не години, а тижні.

А через автомобільний радіоприймач слово надали кандидатові. Голосування (через нього я повертаюся додому) післязавтра. Тому виступ у нього заключний. Балотуәться він у нашому реѓіоні і, якщо переможе, то обійме там, наверху, одну з ключових державних посад. Тому й почав він розпалювати слухачів за всіма правилами передвиборчоï демагогіï, залякувати громадян складностями розвитку та напруженістю моменту. Налягав на загальновідомі проблеми, котрі, у випадку його обрання, брався радикально вирішити. Він знаә, як це зробити. У нього ә великий досвід та непохитна політична воля.

…Цей маршрут забирав багато часу в перші цілинні роки та тисячоліття до них, коли замість доріг тут була лише мережа напрямів до віддалених кочівель на голій місцевості за відомими одному тільки богові та старожилам прикметами. До розкиданих у степу більш-менш велелюдних аулів та хуторів столипінських переселенців улітку вели накачані бричками малопомітні коліï, а взимку – віхи, встромлені в замети держаками вниз очеретяні мітли.

Наш сьогоднішній шлях лежить уздовж русла Тоболу. Якщо прямувати ним до кінця та проминути, скажімо, свій Кустанай, то десь на ніч ви опинитеся вже в російському Кургані. Далі, тюменськими болотами, не розженешся, хоч і лежить там безмежний, до самого Льодовитого океану, Сибір. На захід від нас – челябінське та оренбурзьке Зауралля, а на схід – степ, нескінчений, немов галактика у просторі та сивині століть…

Блискавична операція в степу була проведена декілька десятиріч тому. Плугатарі зробили з нього землеробську ниву, оброблене поле, родючість якого цілком залежала від родопомічних служб. І перетворилася на наших очах недавно ще малонаселена територія на високорозвинений аѓрарний реѓіон, у житницю, яку зазвичай продовжували називати степом. Хоча розорано все. Геть усе! Коли кіностудія імені Ѓорького похопилася відшукати місце для свого “Івана Бровкіна на цілині”, шалено знаменитого опісля, то не те, що ковилових морів, але хоча би якогось ïх клаптика, скільки-небудь придатного для імітаціï акту першоï борозни, в Казахстані не залишилося. В сусідньому Оренбуржжі фільм знімали.

Ми з Іваном – не Бровкіним, а Купцовим (він спить на задньому сидінні), – до ціәï справи теж безпосереднә відношення мали. І ми орали. А якщо ти бодай одну борозну в своәму житті проклав, то відношення до випестуваноï ниви, до плодів ïï, до плодів цивілізаціï взагалі, в тебе вже не узагальнене… Ти не байдужий безпристрасний споживач благ, а ïх творець. У тебе почуття реальноï коштовності речей, власноï гідності та особисте усвідомлення важливості своәï місіï: ти не якесь каміння носив, а, як той біблійний трудівник, будову зводив…

Той безіменний ветхозавітний трудар, мабуть, був одним із тих, хто на будівельний майданчик потрапив за покликанням. Посіпак його, у всякому випадку, треба було гнати звідти в три шиï: без гордощів за справу ні до яких зодчих, ні до яких спільників і близько допускати не треба. Це я зрозумів ще в молодості, коли спорудив на батьківському подвір’ï літню кухню, невелику будівлю, зв’язану з хатнім ѓанком вимощеною доріжкою. Те літо було дощове, а тут вже й осінь підходила з ïï постійними атрибутами – сльотою та грязюкою, а і в сльоти, й у грязюки тамтешньоï властивості феноменальні. Оголені колись орачами з-під кипучого травостою таврійських степів південноукраïнські землі в дощі стають непрохідними. Все, що рухаәться зверху, в’язне до колін у багнюці ïхнього півметрового чорнозему. Не одного разу в негоду, далеко від будь-яких бруківок, я відчував велику прикрість з приводу унікальності родючого прошарку нашоï землі та недорозвиненості на ній ознак цивілізаціï у вигляді нормальних доріг... Первозданністю дикоï природи зручно милуватися з салону такого ось автомобіля, а ще краще з вікон пасажирського експресу, там відкриваәться панорамний краәвид. На полюванні, риболовлі чи на пікніку, де ти ще й захаращуәш ïï, наскільки в змозі – тут враження взагалі незабутнә. Або, в кого така ідилія, гасати сонячними галявинами на ïï лоні з сачком, а потім у теплі складати докладний опис засушених, можливо, ще невідомих людству комах. Теж непогано, за внесок у науку декому гроші дають.

А якщо замерзати тут, у задубілому наскрізь степу, так перед смертю проклянеш ти всю природу. Всю дикість оцю. Все навколишнә середовище. Байдуже, німе та бездушне…

Обривалися долі людей на цих маршрутах. Ризикували й ми не одного разу життям. Це з рухливоï траси засніжений степ величний і невинний, а опинився б зараз ти отам десь ген-ген...

Пам’ятаю свою безпомічність перед ним: якось у грудневу віхолу я покинув на шляху свій пошкоджений автомобіль, але загубив оріәнтири, оті жалюгідні, встромлені узбіч коліï очеретяні маяки. В буремні ночі не так холодно, як у простиглий морозний день, але десь біля мінус двадцяти ѓрадусів було. Можна втриматися до ранку, хоча це вже, мабуть, межа. Трохи довше можна тоді, коли знаәш, куди йдеш... А плутати невідомо куди… Сидів би в своïй Украïні, так ні, поперся в цю Тмутаракань…

Я розраховував натрапити на озеро Карасор, з усіх боків оточене стіною високого очерету. На протилежному його боці приліпилося невелике сільце Баликти, й тоді до нього, невидимого крізь снігову заметіль, я б неодмінно дістався в обвід чи вліво, чи вправо отим очеретяним берегом. Щоправда, це було б кілометрів десять з гаком додатково, озеро – воно хоч і не той священний Байкал, але все ж таки досить “славнеә море”.

Скрутність мого становища полягала в тім, що цей Карасор я міг проминути: і оріәнтиром, і роздратуванням для мене тепер був лише Місяць, на котрий, за моïми розрахунками, треба було йти, щоб не збитися з дороги. Час від часу він більмом тьмянів через дірки в лахмітті сніговоï пелени, а одного разу на хвильку прямо-таки виблиснув усім своïм повним світлим ликом, осяяв піднебесні терени та вихопив із мороку якісь дивовижні рухливі тіні. Я вийняв кишенькового ножика та продовжив свій шлях, озираючись навколо… Втім, яка користь із цього ножичка, коли з вовками зіткнувся… Некролог складуть, як тому тургайському експедитору: не стало нашого товариша, кісточки його з халявками було знайдено...

Нічне світило демонстративно показалося знову, парадокс був у тім, що з ціәï погибельноï глушини я бачив у ту мить американських астронавтів. Бачив через закарбований у голові епізод учорашнього телевізійного сюжету, Інтербачення транслювало репортаж звідтіля, з Місяця, якраз напередодні ціәï, будь вона проклята, поïздки. Онде вони, в тьмавій віспині якогось кратера висять догори ногами та головою до мене… Сьогодні американці, певно, приступили вже, як було заплановано, до буріння надр стосовно проби місячних ѓрунтів…

Краще б наші висадилися там замість своïх “луноходів”. Та тепер би вже приземлилися поряд і зустрілися зі мною, а диктори урочисто повідомили: “У Казахстані, в районі міста Аркалика…” Надивився я в тім Аркалику на ці спускові апарати, там ïх прямо міськими вулицями возили…

А так громадяни Сполучених Штатів свій прапор у Місяць увіткнули. В першу чергу, а як же: увесь світ тепер зоряно-смугасте полотнище бачить… А я оці відьмацькі мітли, віхи проѓресу тутешнього, на свій превеликий жаль, можливо, останній у своәму житті, загубив… І ні душі навколо, найближче до мене зараз оці лунатики. Ә, ә вже життя на інших планетах, а ми на своïй Землі конаәмо…

На неï, грішну, мене повернули вовки. Два, величезні, вони проскочили повз мене й стали навпроти… Звір у відкриту атаку йде лицем до лиця… Вірніше, мордою до лиця, хоча це вже не мало ніякого значення…

Значення зненацька набули хвости, котрими звірі приязно завихляли… Знав я, що великі, впевнені в собі дворові собаки на віхолу наввипередки біжать куражитися в степ. Ці, здаәться, вже поверталися додому. Вибрикувати ïм ще не набридло, перевертом навкруги вони продовжували свою карусель, а потім, крізь той високий узбережний очерет, повели мене кригою навпростець до свого села. Хтось казав, що колись тут замість озера була сінокісна низина, але в роки війни з-під землі хлинула вода. Затопила все враз, навіть лобогрійки колгоспні забрати звідси не встигли, вони десь і досі тут, під ногами… Не дуже, щоправда, віриться…

Гавкотнею нас зустрічали дворові шавки, ці на прогулянки до степу не наважуються. А моï проводирі лизнули мені руки та подалися на своï подвір’я. Собак я й до цього поважав, відповідав ïм, скажімо так, взаәмністю від імені людства. У них наш менталітет.

…Тоді, в ту осінню негоду, літню кухню там, на батьківщині, я спорудив. У ній дровами потріскував комин, а я переможно висунувся в розчинене вікно та пускав в простиглий імлистий світ з відвойованого мною простору кільця тютюнового диму. Дрібний дощ уперто трамбував двір до сіроï асфальтовоï гладі, дув пронизливий вітер, а я, немов Господь Бог опісля чергового дня творіння, задоволено підсумовував своï денні звершення. У Бога тоді ще не було ніяких співрозмовників, а до мене з вулиці підійшов батько. З його плаща, який сягав до кінчиків чобіт, із картуза та з лівого рукава прямо на вчительський портфель стікали дощові струмки. Об якийсь кийок в другій руці батько обчистив шматки грязюки з ніг та спитав: “Милуәшся?” – “А що, нічим?” – “Якщо гадаәш, що ә чим, то йди після школи в будівельники. Подивися, скільки шкоди від тих, котрі нічим не пишаються… Зліплять, та геть з очей… А ти все свого футбольного м’яча ганяәш…”

Не зовсім вірно напророкував батько, але з великою часткою ймовірності…

…Кандидат перейшов до персональних звернень на адресу місцевого електорату та різних його соціальних прошарків. “Особлива наша увага напередодні сорок п’ятоï річниці цілини до ïï покорителів. Створення стабільноï зерновоï бази в північних областях краïни стало вимогою епохи… Освоәння нових земель можна сміливо назвати подвигом покоління… Ми висловлюәмо щиру подяку всім його учасникам та ветеранам…”

Це вже й нас стосуәться…

– Іване, підйом! З тобою людина розмовляә, а ти хропиш так, що двигуна не чутно…

– Та я крізь сон чую, хто виступаә, – позіхнув та протер очі мій товариш. – А про що балачка йде?

Я підсилив гучність динаміка. А балачка пішла й вашим, і нашим: кандидат вирішив зробити адресний жест ще й прибічникам патріархальщини. Ә такий континѓент, котрий залишився стояти нарозкаряку: опірна нога вже на тверді реалій, друга, колись поштовхова, десь іззаду загрузла… Витягти ïï можливо лише без стоптаного чобота, котрий там застряг, та покинути його в тій твані разом із онучею, але як це так – розпрощатися…

Нехай би стояв собі цей континѓент, тому що стояння в нього суто умовне. Насправді в ціәï частини інтелектуального соціуму нога на нозі в теплі міських квартир. Вони давно, від самого народження, не дарунки природи, але виключно блага цивілізаціï споживають, роздратовано лаючись на нестійкість теренів попід собою та на невмолиму загальну тенденцію зміщення центру тяжіння в бік опірноï ноги. Але саме так – хвилинна до годинноï, а не навпаки – з’әднуються стрілки годинника на циферблаті історіï, щоб потім рушити далі…

А кандидат розпинаәться перед ними. Лащиться. Даремно – всі вони ә кон’юнктурники. За винятком старих людей, звичайно, ці якраз молодці… У них щира ностальѓія за своïми минулими роками, коли, як кажуть, зуби ще цілі були та дівчата задивлялися, і травостій був шовковистий… А інші всі, так і ә, кон’юнктурники. Із тих, котрі не будували, не творили, кому нічого охопити поглядом опісля трудів праведних. У них немаә почуття співучасті, уявлення про реальну коштовність речей та оцих ось рукотворних благ цивілізаціï.

“...Не будемо мовчати й щодо деяких неѓативних наслідків кампаніï, не обійшлося, на жаль, без перегинів та інших прорахунків, які набрали невідворотного характеру в економіці, соціальній сфері та культурі, – продовжував підтакувати ретроградам кандидат. – Необдумано переорано пасовиська, що призвело до занепаду традиційних галузей тваринництва, які відвічно були головним заняттям націï… Наша історична наука схиляәться до того…”

Даремно кандидат почав про це, даремно! Коли в цьому багновищі якісь голоси здобудеш, то сам смердіти будеш так, що прибічники відсахнуться… Та й навіщо об таку науку він обіпертися намагаәться, яка свого стрижню не маә. Обіпертися можна на те, що не гнеться, не схиляәться. На те, що тебе втримати в змозі...

– Я його післязавтра з потрухом викреслю, – пообіцяв Іван. – Що він пасторалі тут заспівав середньовічні? Яких ще пасовиськ йому бракуә? Художній свист! ...Кхе-кхе, а дехто тут дисертацію писав про історичне значення цілини, – зробив він натяк уже в мій бік та знову став моститися спати.

Ще коли кандидат почав перекладати провину за всі недоліки цілинноï епопеï на Центр, як на ініціатора та стратега ціәï ѓрандіозноï кампаніï, я теж про себе вирішив… Стратегічний Центр був достеменно, але ж бо тактику цілком тут, на місцях, розробляли… Ми з ним, кандидатом, якраз безпосередні свідки всього… Ми учасники. Тепер, виходить, співучасники. Одним словом, я його теж викреслю. Не висловлю довіри. Дружба – дружбою…

Більше того: я виборець не рядовий. Я, шановні панове, заступник голови дільничноï комісіï. Голову несподівано до лікарні поклали, а мені терміново запропонували прибути для виконання обов’язків. Добре, прибудемо, виконаәмо, не вперше. Досвід маәмо, досвід чималий: наші кандидати ніколи менше дев’яносто дев’яти відсотків не набирали. Досвід дозволив мені навіть зробити відкриття в галузі політологіï. Свій універсальний всесвітній закон я сформулював отак: “Успіх виборів, так само як і авіаційного польоту, цілком залежить від суб’әктивного фактора, від людей: у вирішальній мірі від одиниць у кабіні, а також від нулів без паличок у салоні”.

У житті на виборах мені діставалися місця то пасажирські, то за штурвалом, був я й нулем, був і паличкою. Але завжди відчував високу відповідальність за свою місію перед собою.

Несподівано ми зупинилися, якесь скупчення затримало рух з обох напрямів. Маѓістралі в нас жваві, але ще не такі, як әвропейські, тому затори тут поки що досить рідкісні й трапляються вони здебільше через недоліки дорожнього господарства або через транспортні аваріï.

Ми вийшли на край дороги, щоб розім’яти суглоби, розігнати Іванові сон перед приïздом, понюхати гострий запах морозного повітря та пересвідчитися, в чому справа.

Свіжість знадвору, одначе, була надзвичайною. Сорочка зразу ж зашерехтіла фольгою та прилипла до тіла, сизе олов’яне каміння на узбіччі глухо стукотіло під ногами, що свідчило про позамежні температури. Ми швидко майнули назад, у теплий комфортний салон.

Сивий від паморозі полісмен почергово пропускав машини, ми проминули вузьке місце, але так і не зрозуміли, що там трапилося.

– Мабуть, щось серйозне, – вдивлявся у вікно Іван. – Людей у мундирах по такому колотуну багацько докупи зігнали…

Водіï біля бензоколонок вже жваво коментували дорожню подію. Наче як відбулися тут кримінальні розбори заïжджоï уральськоï братви. Й начебто розстріляно якийсь вельможний джип. Ніяких співчувань із приводу ціәï подіï не висловлювалося, напроти, звідкілясь почулося “Туди йому й дорога” – усім відомо, хто в таких автомобілях знаходиться. Всі вони там під прицілом, із автоматами на них чатують. Тому розмова точилася здебільше щодо самоï дорожньоï пробки, як безперечного свідчення про нові явища в динаміці соціальноï структури суспільства, де співвідношення класових прошарків почало перехилятися на користь панівного злочинного елементу, якому для з’ясування стосунків уже своïх ресторанів не вистачаә, так він тепер на маѓістралях рух простого люду паралізуә.

Іван зателефонував опівночі.

– Ти, гадаю, ще нічого не знаәш, а то б мені вже повідомив. Серед отих братків, схоже, вбили Бориса!

– Як це воно – схоже?..

– Машина його… А за зовнішнім виглядом упізнати неможливо… Зіжмакане все, зрешечене та спалене… У Світлани експерт знайомий, казав, що кістяк ледве від керма відірвали… Коли б днями ïхати на похорон не довелося…

– По-перше, візьми за правило притримувати найгірші уявлення про можливе в собі й не май звички тиражувати ïх уголос, тому що покотиться лавина пліток; по-друге, в мене на цім тижні голосування.

– Ну й голосуйте, а я поки що з усіма нашими на зв’язок виходити буду... Тут не до пліток – його документи та папери на місці загибелі валялися. Машина спершу шкереберть пішла, все через вікна-дверцята повилітало. Потім уже спалахнуло – почерк братків…

Збіг обставин: прізвище Бориса – Братко. Воно в нього друге, батьківське, коли той до них повернувся. До цього він був записаний на материне – Яценком. Разом ми – Борис, Іван та я – мешкаәмо тепер тут із далеких уже років. Усього тоді приïхало нас із Запоріжжя одинадцятеро, але наша трійка була із будівельного інституту. Всі ми тут перезимували, що залишиться в пам’яті назавжди. Ділилися тютюном, нужденним харчем, планами та надіями, засвоювали закони гуртожитку. Усвідомлювали, хто ә ким та що за скільки. Але непомітно доля розселила нас порізно. Борис теж минулого року виïхав до сусіднього Челябінська, туди давно вже перемістився його бізнес… Та на те вона й доля: не сидіти ж поряд, не киснути разом молодим людям десятиріччями… Зв’язки підтримуәмо, знаәмо одне про одного, а також про те, що всі десь там при своïй справі… У кожного власний світогляд та свій інтерес... Всі ми начебто ті ж самі, але вже зовсім інші…

Глава третя

ВУЗЬКА КОЛІЯ. Кустанай.

1961 рік

На цілину, в зв’язку з піднятою навкруг неï загальною метушнею та міжнародним резонансом явища, а головне, через широкий дефіцит у степу фахівців нашого вузького профілю, дозволялося ïхати після третього курсу. Прогалини теоретичного навчання при цьому компенсувалися наявністю накопиченого практичного досвіду, що давало можливість залученим до виробництва скороспілкам складати екзамени аж до самого захисту диплома екстерном. Ми скористувалися моментом, достроково зіпхнули осінній семестр та заключили контракт на участь у будівництві потужного елеватора в якомусь азійському Тургаï. Завербувалися, якщо висловитися тодішнім робітничо-селянським сленѓом, хоч усе було більш романтично. На урочистих зборах нам вручили комсомольські путівки, ректор особисто потис усім нам руки та висловив тверду віру в те, що свій рідний навчальний заклад ми не осоромимо.

Професія наша – монолітне будівництво – досить рідкісна, але для Украïни на ті часи неактуальна. Ми ще не довчилися як слід, а останній елеватор там уже звели без нас. Натикали тих хмарочосів скрізь. А ось у зведенні житла ця технологія ще не впроваджувалася, вона лише випробовувалася тоді в столицях союзних республік, куди нас особисто ніхто не кликав…

Маячив ще при вступі до інституту нам Казахстан, де затівалося будівництво новоï державноï житниці, міць якоï, як і нашоï, украïнськоï, густим частоколом до небес повинні були підпирати елеватори. Так що рано чи пізно… І ми підписалися втрьох: Борис вирішив трохи заробити, Іван подався слідом за нареченою, яку розподілили туди після запорізького педагогічного, хоча казав, що на знак незгоди з колгоспною системою на Вкраïні... А я – в мене тоді все шкереберть пішло через невправно зроблену операцію меніска… Әзуïти-лікарі підбадьорили: жити будеш… Без футболу, звичайно…

Я розпрощався з Петром Тищенком, тренером “Металурга”, який підібрав мене ще з першого курсу. Завдяки йому в інституті я й до цього перебував у становищі заочника чи то вільного слухача. Команда була учасником першості краïни – з тривалими поïздками, тренувальними зборами та міжнародними турнірами. Але все ж таки, як міг, я гриз граніт наук та подвиг студента здійснив – здав “опірмат”, або теорію опору матеріалів, без усякоï допомоги тренера… Петро Григорович прощався зі мною з почуттям прикрості: в мене, на його погляд, був необхідний футбольний ресурс, на який він розраховував. “Утім, – філософськи зауважив наставник, – ти всього лише навпростець пішов. Як не крути, на цю гру доля відпускаә нам десятиріччя, а потім даә штурхана в спину та право вибору іще одніәï путівки на все подальше життя…”

Про що він говорив, прости господи… Десять років для мене й було тоді все подальше життя. Без футболу в ньому нічого не вимальовувалося взагалі. Й заради максимальноï чистоти експерименту з лотереәю долі я вирішив ускладнити ситуацію якомога більше. Ще й географічним, як у Кармалюка, фактором: за Сибір, де сонце сходить… Я готовий був ïхати світ за очі…

Наш декан Радецький обурювався політикою “розбазарювання” студентів: навіщо, мовляв, тоді інститути взагалі потрібні, коли й технікуму було б достатньо.

– Проте, робота у вас там, звертаю вашу увагу, буде здебільше практичною. Не головою, а руками...

– Ви, Станіславе Тадеушевичу, хтозна-коли звідтіля прибули. Там за декілька років цілини все вже переоране…

– Не так і давно. Декількох років для намічених там звершень небагато, малолюдні місця вибрані. Але полігон самодостатній, якщо жива сила надійде…

Він супроводжав нас до аеропорту, напучував та наставляв, ділився казахстанським досвідом, нажитим у карагандинських таборах, на територіï знаменитого Карлагу в системі сумнозвісного “архіпелагу ЃУЛАЃу”… Прохав нас при можливості хоч що-небудь розпізнати про долю своәï сестри, котра в ті часи загубилася там же, в Казахстані. І начебто хтось бачив ïï в Кустанаï... Від нього ж за якихось півгодини ми довідалися про бешбармак, бурани тамтешні, а також про те, що з’являтися в Західному Сибіру на Різдво в туфлях та без шапок – самогубство. “Але нічого, – заспокоïв він нас на прощання. – Народ там співчутливий, обігріә… Запам’ятайте – Радецька Ядвіѓа, по-батькові як і я, – Тадеушівна… Там у Йвана в конверті все написано…”

10 грудня 1961 року, п’ятниця

Літак у нас транспортний. Стрибаә він із порту в порт та натужно гарчить кожного разу, немов штанѓіст перед відчайдушним замахом на світовий рекорд – Харків, Вороніж, Саратов... Цуприкуә, бідолаха, з надсадою компресори та домкрати з Мелітополя в далекі краï, і не питаә, куди й навіщо... І нас везе, запорізьких будівельників та мелітопольських техніків для налагодження системи гідравлічного монтажу того самого степового тургайського елеватора. Одним словом, ïхали ми ставити, як писали тодішні ѓазети, новітні досягнення сучасноï техніки на службу всьому радянському народові. Тому теж не питали, куди й навіщо…

11 грудня

В Кустанаï сідали суботнім ранком. Швидко розвиднювалося – ми та сонце того дня рухалися назустріч. Я гадав, що ми летимо над білими хмарами, але то були нескінченні сніги. Так багато ïх я ще не бачив ніколи.

– Штук п’ятнадцять двоповерхових будинків, здаәться, – змалював Борис краәвид із ілюмінатора. – Навкруг них – хати… Приземляәмося неначе як посередині поселення…

Не в середині, але поряд. Біля залізниці. Аеровокзал зі шпилем виднівся поміж високих, у лапатому інеï, осокорів. Не так уже й холодно було, як нас лякали… Це потім ми зрозуміли, що насправді нам, у туфлях та без шапок, дуже поталанило: стояла поки ще, за тутешніми мірками, тепла погода та м’яка зима.

– Хто серед вас старший? – зустріла нас дівчина з мікрофоном. – Декілька слів для місцевого радіо: які перед вами поставлено завдання, та як ви збираәтеся…

– Завдання в нас конкретні, шановні радіослухачі, – гримнув у мікрофон Борис, намагаючись забрати його собі в руки. Дівчина не віддавала; так вони, зчеплені, як робітник та колгоспниця у відомій скульптурній композиціï, й застигли. – Дуже конкретна програма, – продовжував Борис, – підкорити світ. Там у нас, у Әвропі, на цьому поприщі товкотнеча, тому ми вирішили з далеких підступів зайти, щоб крила можна було розправити. Ось вони, в пір’я вбираються…

– Ви, пробачте, хіба не монтажники за контрактом? – зніяковіла дівчина.

– Як ваше ім’я, товаришко кореспондентко?

– Людмилою звуть…

– А мене – Борисом. Монтажники ми, а хто ж іще. А яка це у вас підозра виникла?

– Сюди літати ïдуть, а не в пір’я вбиратися…

Ззаду до ціәï монументальноï групи з мікрофоном підійшов якийсь чоловік. Не з простих, одягнений за останнім криком моди того покоління, яке покинуло вже ряди молоді: чорний короткий кожух та біле кашне, китайська, з вугільним виблиском, боброва шапка та білі фетрові бурки. Такий наряд, немов армійський мундир, міг на ті часи розповісти про людину багато чого, якщо не все. Це був якогось ранѓу начальник.

– Тут котрі монтажники? Я бриѓадиром вашим буду, Осадчий Іван Іванович. Тридцять років стажу…

– Приәмно мати справу з професіоналами…

Бриѓадир окинув оком наш натовп:

– Це ми потім з’ясуәмо… Зараз улаштовуватися поïдемо.

В автобусі ми дізналися, що негайно до основноï своәï діяльності, на якомусь сімнадцятому роз’ïзді, не приступимо: поки що не підготовлені графіки монтажу через корективу проекту.

– Відпочинемо за вихідні, та на який-небудь недороблений об’әкт подамося, – запропонував бриѓадир. – Не сидіти ж нам без роботи, поки вони там борсатися будуть…

Від Івана Івановича ми довідалися також, що керівник нашого тресту – Смагулов. Працювати з ним, Ільясом, можна, людина ця практична й інтеліѓентна. Начебто й не суворий, але все одно, коли що не так, то по-азійські перегодом вмонтуә... А трест у нас із порядковою цифрою через риску опісля назви. А те, що без цифри та без рисочки, те в Цілинограді знаходиться. Верховне правління. Там Ковирняга... Теж практичний, а щодо інтеліѓентності, то як на лайку перейде, то не розбереш, Азія тут тобі чи Әвропа… Під гарячу руку йому краще не попадатися…

* * *

– Антоне, тут усі кімнати на три місця, – знайшов мене Борис. – Я наших уже розподілив, поки ти тут зі своïм списком бігаәш. А ми з тобою підемо поодинці на підселення до абориѓенів.

...Мешканці моïх, спартанського інтер’әру покоïв сиділи на старанно застелених ліжках із боків голого, як бубон, столу. Три шухлядки, три табуретки. Та більше нічого. Моә ліжко, маә бути, ә оте, під стіною навпроти, втиснуте за столом між обома зайнятими… Воно теж охайно прибране…

– Ми м’який інвентар для тебе знайшли. Нас попередили, що зранку прибудете. Зморило, мабуть, з дороги, то відпочинь, поки ми туди-сюди... Ввечері на вихідні тут виспатися не дадуть, тут програми, брате, культурні…

– Спасибі. Мене Антоном звуть.

Сусідами, як виявилося, були Ігор Ботнарь та Олег Лопушняк. Цей – русоволосий, зачіс набік, із золотою коронкою на передньому зубі. А Ігор – типовоï циганськоï крові – вищий зростом, чорний та кучерявий, з масивною золотою каблучкою. Поки я влаштовувався, вони зібралися до місцевого зеленого базару.

– Він як, власне, місцевий? – пояснюә більш говіркий Лопушняк. – З нашого району до нього – як до Киәва рачки. У нас тут апендицит залізничний. Вузькою коліәю називаәться. Сюди й широка колія підведена, але тупиком. Суспільний тут, так би мовити, тупик… Таксисти, як тільки почують, куди везти, так відразу ж відмовляються. Тому що фінкою ïм перед носом по дорозі помахають, оце й увесь розрахунок за проïзд… А автобуси курсують через півгодини – рівно та в половину. Але тільки до десятоï вечора. Буваә так, що інколи навіть на культурні заходи повернутися сюди не встигаәмо…

– А звідки назва така?

– Та ти ж, мабуть, читав, як у вас там в Украïні Павка Корчагін вузькоколійку прокладав. А ми тут його подвиг у перший рік цілини повторили. Для вивезення хліба з глибинок. Нам ось із ним, – показав Олег пальцем на Ботнаря, – сам Хрущов віддав команду перший костиль забити. А потім цю залізницю розібрали…

– Навіщо?

– Паровозики маленькі, казахстанські вітри з іграшковоï коліï ïх здувають…

* * *

Борис учився на два курси вище. Ми догнали його, коли він до інституту повернувся опісля півторарічного терміну в колоніï за бійку: посадив комусь під оком синця на танцях у Дубовому гаю. В таких спішних справах соціальний статус з’ясовуәться опісля, а потерпілий, як виявилося, був міліціонером. У цивільному, але встиг збігати додому перевдягнутися у форму – жив десь недалеко – та підняв шум-гам, неначе як битий був при виконанні службового обов’язку… Синець – це воно чемно сказано… Термін за ѓратами, на думку Бориса, розширив його світогляд далі університетського рівня, тому про якийсь там будівельний інститут і мову заводити незручно, але повернувся він до нього виключно заради диплома...

– Де сусіди твоï? – окинув поглядом нашу кімнату Борис. Він зайшов до мене по список.

– Поïхали до зеленого базару…

– Так-так, – буцнув Братко пляшку з-під вина за шухлядкою. – Вогнегасник спорожнили та на промисел подалися… На якого біса ïм та зелень здалася. Домогосподарки… Знаәш, хто вони такі?

– Та в тебе всі підряд харцизники…

– Коли б іще харцизники… Кримінальний елемент! Як і більшість мешканців тутешніх, цих панів я бачу по халявах…

– Та припини!.. Так тобі й ходять карні злочинці в золоті…

– Ну ти неначе як учора народився! В таборах усе золото зі стерилізаторів для лікарських штрикавок видобуваәться. Каструльки медичні ә такі, нікельовані, а під нікелем жовтий сплав, рондолем називаәться… Між іншим, для зубних протезів він зручніший за золото. Більш твердий та стійкий до окислення…

Перебив нашу розмову комендант гуртожитку:

– Давайте, де там ваші списки… А то до самого понеділка будете тут бідними родичами сидіти.

Я подав папери. Комендант узяв, почав роздивлятися…

– Щось не так?

– Ось у вас тут першим Шевць записаний. Але ж це, мабуть, усе-таки Швець… І жнець, і на дудці гравець… Ви зачитайте мені вголос усіх пойменно для ознайомлення… А то скажете, що ми російські прізвища плюндруәмо.

– Все вірно, – забрав я в нього папери. – Це украïнське прізвище – Шевць. Не жнець, і не гравець, а отой самий кравець-чоботар. Утім, достеменно не знаю, він із мелітопольськоï групи. Там ще, будь ласка, Безпалько, Першин, Макаәв, Заболотний, Звяѓінцев, Тригуб, Вишняков. Ми з ними в дорозі зустрілися. А наші запорізькі – це Братко, Купцов та я, Антон Білай. А вас, товаришу коменданте, як величати?..

– Мене?.. Мене – Амадей Ізтлеуович… А зі злочинцями, як ви сказали, щоб усе чинно було… Сто п’ятдесят душ у двох корпусах, і біля половини з них звідтіля… Тебе ось, Білаю, наприклад, така гоп-компанія не лякаә? Не насторожуә, так скажемо, оточення нештатне?

– Якщо признатися чесно, то в нас удома таких теж достатньо. Й вуркагани ә, й політичні. Одні сиділи за те, що в Махна воювали, інші за те, що супроти нього не воювали. Але з таким скупченням ïх в одному місці я ще не зустрічався…

– Зрозуміло, – знову взяв собі список комендант. – Тільки не беріть у наших моди називати гуртожитки бараками. Це сліпому видно – не палаци, але й не табірна зона…

Він сховав папери до шкіряного військового планшету та пішов розпоряджатися далі.

– Фронтовик, – здогадався я. – Одягнений, як мій батько, в діагоналеве галіфе та хромові чоботи. І виправка…

– Як, він сказав, його звуть? Ти що-небудь зрозумів? – подивився на мене Борис.

– Не зрозумів нічого. Потім якось усі хором за складами розучимо…

– Кхе-кхе... – повернувся комендант. – Відпочинете – визначайтеся зі старшим, відповідальним за все, щоб було з ким усякі питання вирішувати оперативно.

– Хто старший – по списку видно. Борис Братко у нас за віком…

– Вік – це козир вагомий, – записав прізвище комендант. Та виразно подивився в мій бік. Мабуть, оцінював гумор стосовно свого імені та по-батькові…

* * *

Увесь наш запорізький десант уже “гудів” у найпросторішій кімнаті. За вимірами рулеткою, такими виявилися володіння тіәï трійки, де басом та зростом виділявся Віктор Першин, котрий і “батькував” за столом.

– Налити штрафні чарки для тих, хто запізнився! – звелів він. – І де ви оце тинялися, ми вже проголосували, який капітал треба зібрати в загальну касу… Бо просвистимо всі гроші, а позичати тут ні в кого. Знаю я цю систему. Коротше, хильніть за новосілля та викладайте по четвертаку, мене скарбничим вибрали…

Коли чоловік не скнара, але грошам рахунок знаә, здібний розумно ïх витрачати, то це вже рейтинѓ самодисципліни. Тотальноï, скажімо так, особистоï змобілізованості. Першин, мабуть, із таких. Вельми доречно в одній із декількох його кишень знайшлася й книжечка – календар пам’ятних дат на кожен день, творчо дороблений власником. За ту чи іншу подію, занотовану в засмальцьовані скрижалі, він, як господар, пропонував чергову заздоровницю, чим добре таки активізував застілля.

Ми випили за ювілей битви під Москвою, котрий випав на цей грудневий день, а потім за річницю першоï перемоги маловідомого ще світові Наполеона над заколотниками-роялістами… Пили серйозно, без блазнювання. За Москву в війні з німцями – відомо чому: там родичі не тільки Першина, але й багатьох із нас полягли. Стосовно Наполеона, то зв’язки родини Першиних з французьким імператором просліджувалися побіжно. Він був могильником әвропейських монархій, що в деякій мірі сприяло й сконанню рівно століття тому кріпацького права в Російській імперіï, завдяки чому прадід Онисько Першин, як значилося в книжечці його правнука, саме цього дня, грудня місяця того ж 1861 року, викупив земельний наділ, через який Вікторового діда Прокопа, як спадкоәмця вже, більшовики заслали сюди, в Північний Казахстан. Хтось раяв підняти чарку ще й за Столипіна, як натхненника ліквідаціï кріпацтва.

Коли вже було випито достатньо, до уваги закликав Борис.

– Столипін за часів тіәï реформи ще пішки під стіл ходив. А ім’я його на слуху тому, що пізніше він землю людям роздавати став. У тім числі й тут, хай йому гайда, поселень натворив, а ми тепер немов його лінію продовжуәмо. Начебто нам удома робити було нічого… Втім, чарку підняти можна, хоча за Столипіна вже випили своә всі ті, кого він сюди послав. А нас – направили… Ніхто нікого не гнав, культурно попрохали, на патріотичні почуття натиснули… Тому давайте вип’әмо краще за нашого керманича, Микиту Хрущова, та за ту сторону, яка приймаә нас – за Кустанай. А потім тихесенько підемо відпочивати. До вечора, до культурноï програми…

– Звідки ти про Столипіна стільки знаәш? – штовхнув його ліктем Купцов. – Особисто я лише про його галстуки для повішеників на шибеницях чув…

– А особисто я в буцегарні сидів, а ïï особисто Столипін у Саратові побудував для тих, кого на цих галстуках зашморгом підсмикнути не встигли, – шепнув йому на вухо Борис. – А ти чому до нареченоï ще не побіг?

– Завтра вранці збираюся.

…Ми з Іваном домовилися провідати Світланку разом.

* * *

Ботнарь із Лопушняком копирсалися біля електроплити з трилітровим бутлем вина. В алюмініәвих армійських кухлях, заправлених грудочками рафінаду, вони розігріли його майже до кипіння, та всілися за стіл. Сирого, не кип’яченого, як було видно, обидва вже покуштували там, на зеленім базарі.

– Іди до нас, – запрохав Олег.

– Ні, я щойно з-за столу. До того ж, не п’ю…

– А чому розшарівся?

– Штрафну чарку дали… А вам я не раджу…

– Баптист?

– Чому ж це баптист, коли з-за столу…

– Тому що вони, в разі чого, то перш за все: радимо, не радимо… Й не п’ють.

– Я спортсмен. Професійний… Був, тепер уже… А порада вам така: для вина достатньо сімдесяти ѓрадусів, щоб увесь спирт випарувався геть. А ви до кипіння доводите, та гаряче пійло потім хлебтаәте. Ѓлінтвейни готуються…

Абориѓени гуртожитку спантеличено дивилися на мене.

– Коли правда твоя, – нарешті переварив інформацію Ботнарь, – то виходить, що в нас у Молдавіï самі йолопи царя небесного живуть. Але чому ж вони тоді всі напідпитку ходять саме після гарячого вина?

– Від бурди розпареноï в них затьмарення…

– Ну, гумористе, Антоне! Так би зразу й сказав, – полегшено зітхнув Лопушняк. – А то ми подумали, що ти насправді. Звісно ж, для кайфу все, для затьмарення. В нас у зоні… Ти що, заснув?..

– Говори, я вдень спати не можу взагалі.

…За пограбування ювелірного магазина в Бендерах нові моï товариші відсиділи в Красноярську, а тепер тут, за розподілом, на поселенні. Дали ïм тоді, як неповнолітнім, набагато менший строк, ніж старшим поплічникам. Але все ж таки під саму зав’язку – вісім років кожному…

– А що, гарно пограбували, що скільки вам відразу припаяли? Чи, як там у вас кажуть, попутно пришили кого?

– Взяли ми тихо, чисто та хтозна-скільки, – з запалом удатного рибалки вдаәться до споминів Лопушняк. – Згребли все, що бачили. Потім закопували до півнів. Додому вже за світ ледве ноги принесли. Я тільки-но в сіни, а мене ззаду – хап за шкірку. Потім до обіду бадьоро розкопували ту скарбницю під дулами…

– Виходить, що у вашій Молдавіï, окрім йолопів, ще й розумні ә. В міліціï…

– Виходить, що так! Міліція майже вся з освітою…

– А що це ти свистів, неначе Хрущов тобі, злочинцеві, пошану висловлював?..

– Яку ще пошану?.. Ти костиль на увазі маәш? Ігорю, шукай ѓазету…

Ігор витягнув із валізки старе, судячи за примітивізмом друкарського ремесла, місцеве видання “Ленінський шлях”. Дійсно, всередині розмазаноï світлини в білому пильовику під розлогим брилем печерицею розплився сам Микита Сергійович, а ось хто навкруг нього – видно було погано.

– Ну й де тут ви?

– Ось у цьому кутку повинні бути…

– Так вас туди й пустили…

– Ображаәш, начальнику, – забрав ѓазету Лопушняк. – Клянусь, увесь його почет в грязюці під Киïвським селищем загруз, тому він тут опинився сам. З водіәм та ще з якимось діячем із Алма-Ати, Брежнәвим, здаәться, випередив усіх… Лише троә ïх і було, інші мокриці потім заплазували… А на той час уже голодранців усяких нашевкалося, як тарганів біля параші… Дійсно, розбери тепер, де тут чиә хавало…

– Ти подивися на цього типа, – апелював до мене Ботнарь. – Послухай, що він гонить? У нього Брежнәв – якийсь…

– А у тебе він хто?

– А коли тебе за комір брали, який біс, Москвою присланий, нашою Молдавіәю керував, як на тебе? Пушкін?..

– Скільки нам тоді тих років було… Не пам’ятаю… А Хрущов молодець. Швидко втямив, що ми тут строки тягнемо, та каже: друзі, тягніть сумлінно, щоб мені за ваш вивід на поселення не осоромитися… А коли що не так – дайте знати мені особисто. Я тут усіх гнид до нігтя негайно…

– Брежнәва вам не з Москви, а від нас із Украïни прислали. При ньому там Дніпрогес із руïн підняли та нове Запоріжжя збудували. Грамотно, на чистому місці, за старим Олександрівськом та навколишніми селами… Найдовший у світі проспект, охайні квартали… Старе місто своә обличчя зберегло, квартири там коштують більше, ніж у новому… А подивіться, як інші будують – крутяться, як відро в ополонці… Не знають, що знести, та в які щілини засунути своï крани...

– Так нехай би це в Молдавіï нашій, – встав на мій бік Ботнарь. Він більш серйозний, ніж його золотозубий товариш. – У нас землі пустоï немаә. А тут, бачу, теж, як ти кажеш: одно зносять, інше встромляють… Городи навкруг, мабуть, для китайців резервують…

* * *

Два симетрично зведені будинки-близнюки нашого гуртожитку – перший та другий корпуси – прикрашали центральні входи, виконані в әдиному стилі з явно вираженими архітектурними надлишками у вигляді фарбованих корабельним суриком помпезних багатоступінчастих східців до обрамленого поручнями на балясинах ѓанку під навісами на фіѓурних дерев’яних колонах. Розділяв споруди з причілків невисокий спрофільований дорожній насип до переïзду через вузькоколійку на Челябінський тракт, який зручніше було б називати звичайним сільським шляхом, якби ті села на цьому шляху зустрічалися… Ні, один лише голий степ!.. Наш перший корпус гуртожитку своïм лівим причілком із козирком лавки виходив на цю польову маѓістраль, протилежне, праве крило будівлі з п’ятьма широкими фасадними вікнами та зачиненими фіранками займали жінки. Точніше – дівчата. Звідтіля з’явилися уповноважені:

– Хлопці! О сьомій годині вечора – всі, як один, на танці. Ми зайдемо за вами, щоб усі тверезі були, як скло… Дивись, а вони вже вино цідять…

– Та в тому вині нуль ѓрадусів опісля кип’ятіння – послухайте он освічену людину…

– І ви, освічені, щоб усі були теж… Кажуть, що ви запорізькі козаки…

– А ви що, козачки?…

– Алма ось казашка, а я Оля. Штукатури ми. Місцеві, з тутешніх аулів… Хазяйки поля, як говорять спортсмени.

…А у вині ѓрадуси все ж таки залишилися. Коли штукатури вийшли, Лопушняк заходився наводити стрілки на штанях до свого коронного вечірнього номеру – вальсу, танка, який на ті часи наступу маскультури молодь кружляти розучилася, для неï він був уже дещо архаïчним та трохи дивним. А Олег ще недавно ходив серед здібних учнів красноярськоï колоніï для неповнолітніх, де ïх навчали саме цьому мистецтву та правилам поводин з партнерками… Стрілки вдалися, й він, насвистуючи мелодіï Штрауса та грайливо вальсуючи ходою, взявся ще й за штани свого товариша. Але вони, мабуть, мали дещо іншу властивість тканини – на ïх холоші з’явилася руда пляма, яка при першому ж дотику миттю обсипалася й залишила після себе зяючу дірку з контурами гостроносоï праски та запах пір’я обсмаленоï на кухні курки.

– Тільки пасок та гапличка залишилися придатними, – пошкріб тім’я Лопушняк. Доведеться нам увечері вдягатися по черзі. А завтра вже купимо нові.

– За чий же це кошт? – здивувався Ігор. – Труси в нас, і ті, як кажуть, із чужого плеча…

І я позичив потерпілому світлі, кремового відливу, джинси зі свого подорожнього ѓардеробу, останній крик американськоï моди, які недавно купив у Будапешті, в лавці тамтешніх циганів. Продавець божився та показував сертифікат фірмового товару. А циганча опісля взялося провести мене назад до готелю близьким шляхом через своә подвір’я. Крізь прочинені вікна було видно другий бік приміщення, де в тісняві та спеці ввесь ïх циганський табір був зайнятий виробництвом заокеанського ексклюзиву.

* * *

Дівчата, як обіцяли, за своïми кавалерами зайшли… Ми теж збиралися надійти, але пізніше, після вечері…

Сто п’ятдесят осіб у двох корпусах гуртожитку, кількісно прирощені прийшлим людом у вихідний день, – це стовпотворіння. Критична маса. Через них, дівчат отих, того вечора критична маса детонувала оглушливим вибухом, і танки в нашому корпусі достроково завершилися батальним побоïщем.

Ми ще вечеряли, коли відчули, як поліфонія напруги втручаәться і в тему нашоï розмови про планету Цілину, і в абстрактний гуркіт рок-музики танка, котрий гулким тактом, у резонансі розхитування всіәï конструкціï будівлі, одушевляв стукіт підошов відпочивальників. А потім чийсь нелюдський крик відтворив увесь драматизм ситуаціï...

Страшні бійки організованих груп – стінка на стінку. Там завжди з кров’ю. А якщо вся мобілізована рать тупцяәться купою на танцювальному майданчику, де й курці клюнути ніде... Прицілиться, замахнеться хто-небудь, а дівчата ззаду за рукав ухоплять… Лиш би підлотник якийсь тишком-нишком не скористувався моментом…

Коли ми прибігли на місце подіï, учасників бійки дівчата вже розборонили. Посередині, зі схиленою головою, сидів Ботнар. Одніәю рукою він упирався в долівку, а другою держався за живіт. Звідкілясь з’явився Амадей та зідрав із нього сорочку. Крові не було, але щось таки там було.

– Гукніть медсестру, – звелів комендант і пішов, лице в лице, в обхід оточення. – Хто?..

– Я знаю його, – прохрипів блідий, як мертвяк, Ботнарь. – Він, катюга, із Киïвського селища…

І знову поник головою.

Ми затягли Ігоря до нашоï кімнати, а потім на ліжко. На колоту його рану, схожу на родимку – видно, вся кров усередину пішла, – хтось вилив повну пляшку діамантовоï зелені. І лежав він горілиць на позелененій білизні, в моïх, тепер уже переважно зелених, джинсах.

– Рана нанесена заточкою з шиферного цвяха, або шилом, – констатувала медсестра. – Не наскрізь. Тому не варто з себе вмираючого лебедя вдавати… А який дурень оце так вимазав його? Прямо тобі сатана, зелені очі…

Не удостоәна відповіді, медсестра покинула паціәнта. Видно було – професіоналка.

– А чому розмови з дамою ніхто не підтримав? – тактовно поцікавився я.

– Ага, з нею побалакаәш… Санітарка, звуть Тамарка… Кобила!

…З дороги виспатися не дали: бачиш, чого захотів у гуртожитку для молоді. Монотонний гул, приглушений сміх та всякий інший шум-гам стояв усю ніч. Втім, заснути можна було, але поряд шарпався та кректав Ігор. Не вмирав уже, але зачепили йому болюче, в сонячному сплетінні, місце. Та заважала якась невиразна тужлива пісня, котра долинала невідомо звідки. Я спочатку сприйняв ïï за виття. Потім зрозумів – мотив людський.

– Випий півсклянки залпом, – пожалів я Ботнаря. – Швидко заснеш…

– А що, ә?

Я пішов по горілку до Першина. Спати там ніхто ще й не думав. Вишняков зі Звяѓінцевим боксували в рукавицях, лупцювали привезену з собою грушу, яку вже встигли причепити, інші теж займалися спортом – грали на висадку в дурака. Серед картярів був Амадей. Я швидко відніс пляшку горілки Ігорю та повернувся. Пограти, послухати начальство місцеве.

…Амадей пильнував доти, доки не стелився та не влягався спати підзвітний йому народ. Таким був непорушний стиль його діяльності. Фронтовик, я не помилився, при штабі самого маршала Конәва служив. Дотепний на слово та гарячий. Таких, мабуть, тут джигітами і звуть. Щоправда, через характер у нього – це ми опісля звідалися – тільки непорозуміння та проблеми.

– А у вас ім’я на честь композитора Моцарта?

– Ні, мене Мадіәм назвали. А в сільраді німець сидів, творив не гірше від композитора. Дід метрики заповняти туди побіг, та дорогою забув. – “Як засвідчувати?” – розіклав папери службовець. – “А-а-а, Мадіәм”, – пригадав нарешті дід. Пунктуальний німець так і записав – Амадей Кантуаров…

– Так він же міг і прізвище переплутати ненароком, а ви його за писаря мали. Встромив би, наприклад, Кентавров…

– Так прізвище ж у нього перед носом було… Ти дивися, Кентавров! Я ж не перший рік із ним… З іменами у нас ә трохи вільностей, а з батьківством-дідівством тут не жартують. Тут у нас, брате, до сьомого коліна все розписане. Це у вас – не все…

– У вас до сьомого коліна записана лише чоловіча лінія, – уточнив я. – У нашій футбольній команді був Байталіәв, між іншим, класно грав, так він усіх своïх пращурів тільки поодинці рахував – Кайрат, Булат, Мулат там який-небудь, скажімо… А прабабусі-матусі де?..

– О-о-о, прабабусі… Ïх у нас на одного прадідуся… У вас хоч би так, як ми, родовід шанували…

– Звиняйте, – заперечуә Першин та виймаә свого поминальника.

– Я говорю – хоча б усі, а не дехто! – Амадей сердито роздивляәться книжку Віктора. – О, річниця вилову сома в придніпровських плавнях вагою… А ти це гарно придумав. Можу битися об заклад – для щоденного використання…

12 грудня

Розійшлися на світанку. Сорок разів дурнями залишалися Шевць із Тригубом. Олександра, особу огрядну та флегматичну, це наче й не турбувало, він, коротко стрижений, глибокодумно хмурив білясті, ледь помітні брови та лише пашів своïми великими вухами, котрі були в такій гармоніï з його обличчям, що це все разом нагадувало розгорнутий тристулковий церковний складень, де панівне значення серединного місця підкреслюәться боковими елементами підтримки, що врешті-решт і створюә вражаючу загальну композицію. Невеликий чорнявий кремезний Шевць, навпаки, сіпався та нервував, неначе як гроші програв. Цікава логіка – у нього карта бита, а він у переможці рветься. Бандерівець…

Я супроводив Амадея до виходу, він жив десь тут недалеко.

– Хто це вовком усю ніч виә?

– О… Це велика людина… Головний бухгалтер усього другого тресту, Нікогосян… Соломон Самвелович…

– У нього щось нагодилося?

– Про це, коли довідаәшся, то й мені розкажеш… Не розмовляә він ні з ким.

Комендант запалив цигарку.

– З репресованих, довго сидів при Сталіні. Подейкують, що з сім’ï вірменських революціонерів, наче як самого Камо родич… Про Камо чув, про Тер-Петросяна?.. Так, із тіәï обойми… Ото й живе тепер Нікогосян – ні сім’ï, ні кола, ні двора. Вихідні в нього всі одинакові: вип’ә та співаә, вип’ә та співаә, якщо це співом назвати можна... Й так усю ніч… Слова незрозумілі, а з мелодіï все ясно…

– Заспокійлива мантра... Так, маә бути, що ми тут серед історичних постатей живемо…

– А чому ти сміәшся? Тільки нещодавно барак знесли, де дружина Молотова, Поліна Жемчужина, деякий час тут у засланні проживала. А я комендантом був. Це потім ïï супроводили далі, до Урицька, райцентру в тутешній глибинці, там вона, кажуть, до післясталінськоï амністіï мешкала…

Ми попрощалися та розійшлися. В тьмяно освітленому коридорі, зелений, мов жаба, та зовсім голий, в одному лише пластирі коло пупа та блискучому рондолевому персні привидом хитався Боднар, від якого, кинувши додолу цеберку з віником та осінившись, відсахнулася прибиральниця.

Я забрав його до кімнати та вклав у ліжко. Й теж від нього, спітнілого, увесь забруднився в зелене. А спітнів він та роздягся догола тому, що випив ту пляшку горілки до дна.

* * *

Ще вдосвіта, коли ми з Купцовим збиралися відвідати його наречену, до нас пристав Микола Заболотний з важким, набитим якимсь крамом лантухом – це об нього ми, та оту торбу з боксерською грушею й іншим екіпіюванням Вишнякова, в салоні літака спотикалися. Думали, якесь виробниче обладнання... У Миколи, виявляәться, тут сестра за розподілом знаходиться, теж учителька. Прямо-таки пуп землі цей Кустанай.

Справа ускладнилася тим, що сестра недавно вийшла заміж, і де тепер мешкаә, невідомо. Шукай-гукай тепер в обласному центрі, це із літака він невеличким здавався… А шукати треба, лантуха того Миколин батько наготував для молодих та прямо до трапу привіз навздогін – син хотів чкурнути до Кустанаю порожняком, без ціәï громіздкоï поклажі.

Найперша ж людина, яка у фірмовому комунальному фартуху під густим снігопадом ганяла туди-сюди його лапатий пух на пришкільному подвір’ï, біля котрого зупинився автобус, повідомила про Заболотну все. Прізвище в неï тепер Павловій, а проживають вони в будинку свого чоловіка на Колісних рядах, за третім перехрестям… Чи то щасливий збіг обставин, чи то насправді місто невеличке, де всі одне одного знають… Але, з другого боку, вулиці “рядами” йменуються, а це ознака мегаполісів. У Москві ще й Заряддя було…

– А Заряддя у вас ә? – поцікавилися ми в двірника.

– Вулиця така, чи що?.. Ні, за Колісними, зразу через річку, – показав він держаком свого деркача, – онде Затоболовка видніәться, але то вже приміське село…

– А як проïхати до тих рядів?

– Ви, мабуть, москвичі? Так метра підземного в нас тутечки немаә. Нашого Кустаная лише на півтори зупинки стачило б… Вам туди пішки йти десять хвилин.

Купцов, із вітанням від мене, подався до своәï нареченоï у районі заводськоï лазні, а ми з Заболотним – до оселі за третім перехрестям. Сам би він туди ïхнього сімейного лантуха не доніс…

…Цей наш раптовий приïзд став логічним завершенням осіннього весілля, коли з’явилася, нарешті, украïнська рідня та доставила молодим подарунки, які не в змозі зробити ніхто – запахи батьківськоï землі, трунок материнськоï мови, купу добрих та сумних новин… Привезли ностальѓію… Матеріальні ж, традиційні для національного святкового столу гостинці – горілка з перцем та сало – якраз і призначалися для того, щоб послабити нудьгу цього почуття демонстраціәю виключності всякого випадку родинних контактів та стати чинником сімейноï спільності незалежно від відстані…

Швидко зібралися сусіди. Ми навіть і поговорити не встигли, а все навкруг закипіло…

Сестра Миколи – то так, учителька! Ставна, впевнена, розсудлива. В окулярах... Одним словом, це вам не дзиѓа Сташенко Світланка, наречена Купцова, а викладач математики Надія Петрівна. Чоловік ïï, Федір – виконроб, зростом менший та трохи метушливий. Але як тут не метушитися – не жених уже, а голова сім’ï… Надію знаә ще з Украïни, тому що сам із Криму…

У просторій теплій світлиці молоді, з трьохмісячним тепер уже стажем, накрили стіл… Нам відвели почесні місця, висловили багато похвальних слів і заздоровниць – більше, ніж молодим у голові столу. Правильно, ми народ свіжий, а вони вже тут між собою наговорилися... Трохи захмеліла жінка навпроти, яка заглянула сюди, скоріше за все, мимохідь, намагалася звернути на себе увагу та щось нам сказати. Вона скинула линялу, досить чисту кофту, час від часу оправляла поношену, але охайну блузку, грайливо підбивала долонями знизу біле, коротко стрижене волосся та жестикулювала… В загальному шумі-гамі спілкування не зав’язувалося, до того ж Федір на тім боці щось ïй на вухо прошептав…

Розім’ятися та випалити цигарку розігрітий люд виходив на відкриту веранду. Під ногами тріскачкою рипіла свіжообстругана підлога, на вулиці невагомо гойдалися та осідали останні сніжинки, набирав силу тутешній господар мороз.

– Так виходить, що ви й ә та сама бриѓада монолітного монтажу зі своïм обладнанням, – здогадався Федір.

– Ми… Але у вас тут неначе й робити нічого, якесь загаяння скоïлося…

– Наскільки я обізнаний, для елеватора в Челгашах переінакшують проект. Завод залізобетону поставили до ладу, тому частину силових корпусів вигідніше зібрати із серійних будівельних деталей, ніж методом ковзноï опалубки... А скільки часу на це перепланування знадобиться, біс його батька знаә…

– А сам ти чим займаәшся? – допитувався Микола в свого нового зятя.

– Я трохи далі звідсіля, “у глибині сибірських руд” добровольцем, – відповів Федір. – Городимо поселення в Тургаï, біля аулу Тиништал. Тепер туди епіцентр цілинноï кампаніï переміщуәться, в тому кутку нові радгоспи та зерносховища споруджують. Поки ваші там з кресленнями розберуться, ви можете поïхати зі мною, в мене там електростанція недобудована, хоча до нового року, за планом, ми повинні передати ïï державній комісіï “під ключ”. Треба доконче зляпати все за ці два тижні та проштовхнути, а розбирати вже опісля будемо…

– Що це у вас за технологічні цикли такі? – здивувався Микола. – Хто ж вам на ці кульбіти гроші дасть…

– Хто дасть… Той, хто припер із-за кордону вдвічі більшу за ѓабаритами та потужністю дизельну електростанцію. Приміщення зводилося під вітчизняний серійний двигун, а ця наче якась новітня… Навіть із зовнішньою системою охолодження… Градирня, звичайно, це витребеньки, весною ми ïï зведемо нашвидкуруч, а ось як оцю механіку в будівлю засунути – не втямлю. До того ж імпортна, купу грошей коштуә... Стіни та стелю розібрати доведеться, потужні крани приганяти за півтисячі верст. І все це, повторюю, опісля введення об’әкту до експлуатаціï, та крадькома, щоб менше хто знав… Будівництво на контролі в Центрального Комітету, тому що для енергозабезпечення нового комплексу цілинного міжрадгоспівського господарства та хлібоприймальноï бази затіяне. До аулу, котрий вибрано опірним, вже стовпи поставили й дріт натягли...

– А як ви при мінусовій температурі цеглу кладете?

– Ось так і кладемо… Гріәмо воду, в цементний розчин сіль додаәмо. Але кладки, як такоï, там уже й нема, сама тільки внутрішня обробка залишилася. Я б своïх людей туди відіслав, робота там хоч і на морозі, та в затишку все ж таки, але довелося терміново перекинути ïх на пусковий аркалицький об’әкт…

– Кавалери покидають дамів, – проспівала нам біловолоса сусідка рядок вуличноï одеськоï пісні. Зблизька вона виявилася старішою, все ïï обличчя вкривала павутина дрібненьких зморщок, але якого віку – незрозуміло…

– Дусю, дай людям акліматизуватися…

Дуся гордо підняла голову й пішла до жіночого кола.

– Вона акурат із дамів… Жаль… Алкоголічка… Але дама з манерами… Он будинок ïï на пагорбі стоïть.

Малознайоме місто сюрприз нам усе ж таки вготувало. З добрим гумором опісля щедрого застілля ми з Миколою пішли забирати назад Івана, тому що зранку всім нам треба ïхати на підписання контракту безпосередньо з конторою Смагулова. Будинок ми знайшли відразу, але Купцова там уже не було. Він, за мудрою порадою власника Світланчиноï квартири, відбув останнім автобусом години зо дві тому. Пані Сташенко, наречена ненаглядна, вже спати вляглися… Дав хазяïн, німець тутешній, свою мудру пораду й нам – щодуху бігти тепер хоча б на останній рейс до мікрорайону “Будівельник”. Якщо встигнемо, то там, уздовж стін тюрми з колючим дротом зверху, дістанемося до Киïвського селища. – “А звідти вже буде видно вогні вашоï Вузькоï коліï”.

– А якби таксі…

– Не гайнуйте марно часу…

У мікрорайоні, з назвою на ïх честь, будівельники до зими встигли лише траншей під нульові цикли понакопувати, й ми довго, до пояса в снігу, петляли тими лабіринтами… А далі, із затишку високоï тюремноï стіни, вирвалися проти вітру на вкриту переметами цілину. Тільки о третій годині ночі, стомлені, голодні й холодні, ми ввалилися в нашу, слава богу, найближчу до входу кімнату.

Лопушняк саме в цей час чіпляв свіжий пластир на рану зеленого Ботнаря.

– Ти пробач, що я тобі такі чудові штани зіпсував, – тихим голосом повинився Ігор.

– Досить тобі, викинь ïх зовсім… Добре, що все так закінчилося, на той світ спровадити могли… Слухай, а що, коли ці штани ти собі цілком зеленкою пофарбуәш? В один тон. Дивися, які соковиті смарагдові плями…

– Ідея! – погодився Ігор. – Цього добра в нас ще непочата пляшка ә…

– Пішки, наскільки я зрозумів, прийшли, – здогадався Олег. – Мабуть, дуже ïсти хочеться…

– Сміәшся?.. Ноги з голоду підламуються… Чи в тебе що-небудь ә…

– Ображаәш, начальнику… У мене ж тут лежачий на утриманні…

І поставив перед нами Олег величезну, зеленого кольору емальовану каструлю з кусками м’яса в густій, іще теплій юшці:

– Черпайте прямо звідти…

Ми пожадливо наковталися схожих на курятину білих шматків на якихось опецькуватих кістках та запили ароматною наваристою шурпою.

– Індичатина, чи що?..

– В натурі…

– Ось вона, знаменита солідарність і взаәмовиручка табірна, – патетично узагальнив ситу та п’янку до знемоги дійсність Микола. – Для товариша в біді – все!

13 грудня

Перший трудовий день закінчився тим, що Осадчий передав нас як звичайну будівельну бриѓаду на місяць-півтора в розпорядження Павловія. Його самого залишали на місці для прив’язки перепланованого об’әкта.

– Даси хлопцям трохи заробити в себе, поки я тут кошториси складу, – наказував Федору при нас Іван Іванович, наголошуючи на строгість внутрішніх порядків. – Та нехай там понюхають пороху, без винограду та яблук-грушок побудуть деякий час на картоплі, а ми подивимося на них… Раптом і нас до Аркалику пошлють, а там, хоч і великі гроші лежать, так ïх же ще взяти треба. Можна впрягтися в борозну, але з обстріляним та випробуваним народом… Щоб самі тягли, без цоб-цабе всяких… Ти сам цього хитрого Смагулова знаәш... А Ковирняга?.. Той зразу голову й тобі, й мені відірве та викине…

Після обіду в трестівській ïдальні ми повернулися, тепер уже, виходить, додому в фірмовому обмундируванні. Куфайка та ватянки були великуваті навіть на Першина. Наші знайомі професійні штукатури виявилися ще й швачками-аматорками, тому ввечері спритно взялися підганяти спецівки до індивідуальних розмірів. Іще кожний з нас одержав рукавиці, валянки та солдатські шапки. Жаль, без червоних зірок…

Алма, з тернинами в розкосих очах і білява, обляпана веснянками Ольга, раз-по-раз прибігали на примірювання та знаходили нас схожими на леѓендарних челюскінців. Ми висловили ïм велику подяку, покликали на товариську вечерю, й вони зі своәю зеленою каструлею пішли до себе збиратися:

– Ось ми до вас із украïнськими галушками в цьому посуді й повернемося…

– Бачив, які? – кивнув услід Лопушняк, котрий у цей час смажив залишки індика в глибокій сковороді.

– Ставні… З манерами, як у благородних дівиць…

– Вони тут королеви! Ïх небагато, вони собі ціну знають…

До столу в нас і без ïхніх галушок було що подати, але віддячити дівчатам лише м’ясом, хоча й делікатесним, було якось негоже, тому я пішов по цукерки та вино у боковий магазин нашого караван-сараю. Щоб не йменувати своә житло, як прохав Амадей, бараком, ми так прозвали його за довжину та азійське місцезнаходження…

Вибір вин та всякоï іншоï провізіï у цій примітивній лавці своïм різноманіттям уражав. Для покорителів степу, від щирого серця все – шляхетні кримські мадери, хереси, марсали… Привезені в історичному першоцілинному 1954 році, разом із консервованими крабами, банановим варенням, величезними, із пів кулака шоколадними трюфелями та іншою екзотикою, вони, під засидженими мушвою цінниками, так і не знайшли попиту в епоху широкого вжитку горілки за найнижчу ціну та консервованоï кільки в томаті… Ось і якийсь чолов’яга напідпитку, із місцевих, розсовуә в кишені цей “джентльменський комплект”:

– Піду Черняка поминати… З’ïли таки, іроди…

Він утер сльозу та пішов геть, підсмикуючи з боків за пасок своï навантажені штани. Я купив трюфелі, варення і краби, вельми пристойне мускатне вино та поцікавився, що за іроди довели до смерті людину, близьку цьому чолов’язі, котрий тепер оце так побиваәться…

– Собаку його ваші анциболи з’ïли вчора. Шкіра з головою на смітнику валялися...

З магазину мене супроводили двоә водіïв – могутніх, із фактурою бурих ведмедів, здорованів, у вовняному покрові шуб із штучного хутра. Просили на декілька хвилин склянку. Вони взяли в нашій лавці пляшку горілки в далеку дорогу через оцю нашу колію кудись на Челябінськ, і тепер мають можливість спокійно в кабіні випити та зі своәï подорожньоï торби перекусити, ніякоï міліціï навкруги й близько немаә.

…Я, попри всі закони економіки, дав ïм два наших кухлі напрокат безкоштовно, а Лопушняк пішов далі, пропонуючи орендарям іще й винагороду: він посадив гостей за стіл та поставив перед ними сковороду…

Дійсно, звідки в натурі того індика такі ребра…

– Сідайте, як люди, нічого де попало пити…

– Так давайте й ви потроху з нами, – зніяковіли гості.

– Ось оцих жестів якраз і не треба, – відмовився Олег. – У вас дорога далека попереду голим степом, іще раз заправитися буде ніде.

Водіï хекнули, хильнули кухлі до дна, покуштували закуску та зі словами: “Ми вас дуже об’ïдати не будемо” від усіәï душі подякували за смачну кролятину. М’ясо тоді було в нестатку.

– Та ви більше хекали, ніж закушували, – обізвався з ліжка Ігор.

– Всякий п’ә, та не всяк хекаә, – зауважив один з них. І спитав:

– Порода добірна, здаәться, шиншила?

– Вона й ә.

– Відомо, хворим рекомендуәться. Тільки-но недешеве ж, кати його ба...

Відтак водіï побажали скоріше видужати Ігорю, міцно потисли нам руки та поïхали у безмовний білий степ…

– А коли б хтось із них, – припустив я, – своïм пудовим кулаком за шиншилу тобі межи очі заïхав… То я б для вас обох потім по цілюще м’ясо на полювання тутешніми підворіттями ходив?

– Ти що, глухий? – щиро обурився Олег. – Не чув хіба, як люди дякували?

…Що в нас дивне, так це оті мужики. Богатирі, справжні трударі – який нероба чи ледащо в таку далечінь поïхати наважиться? А як винагороджені в своï роки? В далеку дорогу – лише торбина латана… Сталін, чи що, й насправді, за все винен…

Я вимусив Олега прибрати з очей сковороду, розіклав на столі гостинці, але дівчата щось затримувалися. Мабуть, тісто для галушок місили… І я приліг та взявся за Сталіна, цього всемогутнього, тепер посмертно поверженого “бога”. Один том із зібрання його творів я прихопив у дорогу з бібліотеки батька. В моïй валізці було три книги: поема о полку Ігоревім, казахський словник та ця збірка промов генсека, яка давно стала бестселером за законами скандальноï слави.

Я вже було задрімав, начитавшись полемічних, логічно відточених сталінських ляпасів навідліг усім троцькістам укупі, коли в кімнаті з тріском облупленоï емалі та добірною лайкою дівиці Ольги гримонула на долівку разом із кришкою порожня зелена луджена каструля:

– Подавіться самі своәю псятиною… Тьху, ще в гості вистачило совісті погукати… Стерв’ятники вам побратими…

Потім пришла медсестра та гримнула на Ботнаря:

– Скидай штани, замазуро!

– А чому ви шприці не в стерилізаторах приносите? – поцікавився я.

– А ти що, медбрат? Чи зубиків золотих закортіло? Пізно, оці ось, що сидять скаляться, все поцупили, один лише стаціонарний, непід’әмний у медпункті залишився. Ти краще теж спусти штани: у твоïх друзів уже імунітет виробився, а тобі я вакцину введу, щоб не сказився.

– А що, ә вірогідність? – не зрозумів гумору та сіпнувся я.

– Ви що тут, першими собаку з’ïли? Он геть усе корейське селище ними бешбармачить…

З коридору почувся голос Амадея.

– Антоне, зачини двері, – попрохав Ботнарь. – Посидимо тихо, а то завітаә та буде за цього собаку на ніч розпитувати. Незручно…

– Так він же наче як наглядач ваш, то чому ж це незручно?

– Він у нас в авторитеті. У нього через нас іменний наган відібрали та самого вже було замели… Якийсь маршал із Москви заступився…

– Як це?

– Ось посидь тихо… Піде, потім розкажу…

…А трапилося ніби таке. Привезли Ботнаря з Лопушняком та ще цілу армію таких же, як і вони, “будівників комунізму” в оці ось саманні бараки. Житло непогане: тепле, сухе, просторе, з розкішними ѓанками та фарбованими лиштвами на вікнах і дахом над головою… Але, зазвичай, з недоробками, дах, як такий, був лише контурно визначений аркадою голих, без черепиці, крокв. А тут осінні дощі впали на беззахисні глинобитні споруди… А в них карних злодіïв, як маку, але в умовах створеного для них середовища безпомічних, мов риба на березі.

Писав-клопотав комендант Амадей та доводив до відома влади, що люди перед богом, а громадяни перед державою геть-чисто рівні, а коли не рівні, то, либонь, це не той бог, або не та держава. Дивувався, чому цю непорушну істину в котрий раз доводиться комусь нагадувати. Торкався він у своәму листуванні й невирішеноï досі теми злочину та покарання в тому широкому ïï філософському тлумаченні, з якого постаә неминуче питання – а хіба ми самі такі вже праведники, що не маәмо гріха, котрий треба спокутувати, чи хоча б урешті-решт покаятися за нього перед Всевишнім. Підопічні його на Вузькій коліï за свою провину розраховуються, а скільки ще мерзоти, яка на покарання заслуговуә, живе собі спокійно та каятися й не думаә...

Але на будівельних майданчиках всякі плани вершаться під впливом зовсім іншоï філософіï та зовсім інших рушійних сил... Почистив Амадей у неділю вранці свого іменного нагана та, погрожуючи ним, підігнав зі станціï широкою коліәю повний ваѓон шиферу. Того ж дня на незавершений об’әкт терміново прибула місцева законодавча та виконавча влада, до якоï так і не достукався комендант, де ïï представникам відкрилося повне натхненноï творчоï праці видовище, трохи, щоправда, затьмарене мокрими пасмами туману. Зграя декласованого елементу дятлами всілася на стрісі, злилася докупи та сірою плямою невиразно бовваніла в імлі, але давала про себе знати бадьорим перебором молотків на завершальній стадіï об’әкту. Озброәний Амадей під акомпанемент цього ксилофону утримував кругову оборону знадвору та іменем Аллаха прохав представників не підходити близько, в перемовини не вступати, парламентарів під білим прапором не посилати, тому що остання куля у нього буде для себе.

Амадея вирішили брати живим у понеділок, але вранці він здався з наганом сам. Мешканці до того часу вже закінчили клинцювати зверху, та спустилися на горище, звідки, для надійності, загнули кінці цвяхів у лати з-під споду, що технологіями покрівельних робіт як раз і не передбачаәться.

І вдома, й на роботі у коменданта шукали набоï.

– Я солдат, – заявив ïм Амадей, – і багато іменноï зброï бачив. Але про нагороду когось патронами щось не чув.

14 грудня

Вранці ми збиралися в невідому путь. Поснідали та повернулися в очікуванні транспорту за подорожнім майном. Сумка моя стояла на місці, а книг на шухлядці не було.

– Ïх вихователька конфіскувала, – доповів Ботнарь, який походжав туди-сюди в яскравих смарагдових джинсах. – Чи до вподоби тобі тепер твоï штанці? Назад не забереш?

– Не заберу, але вийшло краще, ніж від Кардена.

– Я б твоï книги не віддав, так оцей же одяг і завадив. Мені наша Тамарочка саме в сідницю штрикала, а та скористувалася моментом та зразу – хап… А штани путами на кісточках звисли, хіба доженеш… Подивлюся, каже, й поверну все. Окрім Сталіна…

– Як це, окрім Сталіна? Це ж моя, навіть не моя, а батькова книга. З передплатного зібрання творів.…

– Не знаю… Повідомила, що ә рішення партіï щодо культу особистості. Бажано, щоб у громадських місцях твори ціәï особистості не виставлялися. Ви, говорить, не в приватних апартаментах знаходитесь…

– Ідіотизм якийсь… А звідки тут вихователі? У нас що – дитячі ясла?

– Подібно до того. Комендант, бачиш, він більше над нашими душами начальник. А до вас, шмаркатих, наставницю прикріплено. До речі, теж шмарката... Для проформи приставлена. Ïï рідко хто й бачить, вона дружина якогось міського керівника, та ще наче й вагітна.

Прибула автомашина, й ми завантажилися. Комендант прийшов нас проводити.

– Амадею Ізтлеуовичу, в мене вихователька книжку Сталіна забрала…

– О, а казав, що не розучиш моә ім’я та по-батькові. Як припече, іще не те пригадаәш… А нащо тобі той Сталін?

– Взагалі в нашій родині репресованих та розстріляних за його підписом багато. Я вирішив вивчити всю іншу його писемну спадщину… Те, що говорять про нього тепер – це запізнілі коментарі, а неправильних коментарів не буваә. Ә всього лише суб’әктивна точка зору, тому я не збираюся бути чиïмось прибічником чи опонентом. Я хочу визначитися сам…

– Молодець! – похвалив мене Амадей, – далеко підеш… Я в неï твою книжку заберу. В мене особисто від Верховного Головнокомандувача п’ять подяк, так що, теж на макулатуру здати накажете? Живу-бо я теж не в своïх апартаментах, а у відомчій квартирі… В казенному, як то кажуть, домі… А ви до Тиништалу знарядилися?

– Начебто так, я ще не дуже в ваших назвах розуміюся… А що, глухомань безпросвітна, мабуть?

– Так! Хоча ні, тепер вони на коні: з весни до них від аркалицькоï дротяноï мережі телефон та радіо протягли. Проте, ви на задвірках проѓресу будете… Трошки далі, за річкою… Але, як Прометеï, світоч ïм звідтіля запалите!..

– Словом, у чортового батька на загаті…

– Ну, шайтана в тих краях, можливо, й немаә – спілкуватися ні з ким… А ось завскладом вашого Тимура там уже точно немаә, він тут учора похмелявся біля пивноï… Ви що, без нього туди зібралися?

– Мені переказали, що він відчалив на місце, – виправдався Павловій.

– Ти, Федоре, прибери його куди-небудь подалі, – порадив Амадей. – Там же комусь на господарстві треба бути, а він у тебе вже місяців зо два в Кустанаï тиняәться.

– Він мені не підзвітний, – відрубав Павловій. – Склади трестівські.

– Склади трестівські, але цемент там твій...

Глава четверта

ОрИсаул.

1961 рік

15 грудня

Куди віз нас Федір Павловій на закритому всюдиході – один бог святий знаә. Майже добу ми ïхали крізь тутешню хуѓу, за броунівським рухом котроï неможливо зрозуміти ні власну ïï природу, ані напрямок свого переміщення в степу, поки, нарешті, не висадилися серед купи незавершених будівель, які, втім, уже окреслювали квадрат внутрішнього подвір’я та робили там хоч якийсь ландшафтний затишок від пронизливих вітрів. Житло наше – типовий двоквартирний особняк – слугувало за одну із сторін цього комплексу, але – Амадея б із наганом сюди – також було поки що під мережею крокв без усякоï покрівлі. Сірою цитаделлю до правого його боку прилягав високий каркас електростанціï, навпроти виднівся схожий на ваѓон дерев’яний контейнер із дизелем для неï, а посередині створеного будівлями майдану стирчав самотній стовп із пасинком та гучномовцем. Від нього вдалечінь, до загубленого десь у степу аулу, на частоколі індустріальних опор вервечкою гойдався дріт, але вже сусіднього стовпа крізь буран не видно. Аульні на протилежному боці електромережі подавали ознаки життя: недіючу поки що лінію вони дотепно пристосували для трансляціï сюди, через цей репродуктор, місцевого радіо за допомогою свого малопотужного двигуна, хоча ніяких слухачів тут уже з осені не було… Довершений вид цьому острівцю цивілізаціï надавав приземкуватий глинобитний склад, який потонув у кучугурах, але рельәфно замикав квадрат по периметру зліва. Колись це була відгінна вівчарня з живим ще колодязем-журавлем. На дощатому ѓанку житлового будинку віялом хилиталися та розмітали сніг незачинені двері, аби мати змогу хоча б рипом покликати до себе яку-небудь заблукалу душу.

– Тут що, людей немаә взагалі? – сердито запитав Звяѓінцев у Павловія. – А кому ми тоді допомагати зібралися?..

Він, мешканець густонаселеноï Украïни, сприймав усякі розмови на цю тему за метафоричні перебільшення: люди тут ә, тільки в обмеженій кількості… Але щоб насправді отак – ані душі…

Павловій уже метушився з клунками, тому питання не зрозумів і заспокоïв:

– Ні-ні, тут кругом немаә нікого, тут нічого не закриваәться, тут не треба від когось що-небудь ховати…

– Що ховати? – не зрозумів у свою чергу відповіді Віталій…

Увесь залишок дня зайняло наше історичне азійське влаштування.

Будинок за проектом мав дві квартири, з’әднані для гуртожитку внутрішніми дверима. В спальній частині стояли двоярусні ліжка. До цього я уявлення не мав (так пізнаәться світ!), що всі вони, навіть звичні для нас побутові, для таких варіантів розумно пристосовані. Досить лише здійняти блискучі нікельовані бильця спинок, і наставляй ïх одне на одного хоч у три поверхи. Водій всюдиходу Вітько Луньов упав на найдальше з них, нижнә, прямо в кожусі.

А ми розвантажили інструмент, постелі, припаси на перший випадок та повну діжку оселедців – ïï нам закотили в кузов як товар неділимий. Гасові лампи. Ящик закупорених сургучем пляшок із чорнильними штампами на клаптиках паперу замість етикеток “Спирт питний споживчий, 96%, вартість 6-00 карбованців”. Новий рік незабаром, а всяке добро тут ціниться за компактність та концентрацію. Все інше, в тому числі й картопля, якою нас погрожував загодувати Осадчий, планувалося завезти слідом…

Я розчищав траншею до ѓанку на глибину свого зросту. Позаду ïï замітало зі швидкістю мого просування вперед, праця була марною, але трудомісткою – така ось коловерть у замкненому просторі…

– Оце тобі Тургайські ворота і ә, про них вам у школі на уроках географіï, певно, розповідали. Якщо в одно вухо влетіло, а в друге вилетіло, то тепер буде більш ѓрунтовне засвоәння пройденого матеріалу – пояснив Павловій, який продирався через кучугури в обхід... – Прогин тектонічний, вітер здіймаә сніг та гонить або туди, або назад, тиші тут я щось не пам’ятаю… А коли ще пороша зверху піде… Риәшся, як зінське щеня, поки в хату залізеш…

– Наші шкільні вчителі у цьому “прогині” робили наголос на останньому складі…

– Тут тобі буде трохи інша школа, – балансував наді мною зверху виконроб. – Більш високого ступеню… Запам’ятай, справжній будівельник говорить: про-о-огин!

Будинок швидко й скоро нагріли соляркою з әмності під електростанціәю. Луньов скинув кожуха, постелив його під себе та знову захропів. Клопотався біля печі Моріс Вишняков. Змайстрованим тут же ополоником – порожньою консервною бляшанкою на скіпці, – він наливав паливо через конфорку в ïï нутрощі, де сичала та гуготіла пломенем добіла розжарена сковорода. Піч узагалі під вугілля призначена, велика купа його була насипана в коридорі, але бракувало дров – ані цурки. Наші попередники восени навіть стружку спалили.

– Гармидер, – сказав кочегару виконроб. – Ще вчадіәмо... А ти вже неначе як афроамериканець... Проб’әмося до станціï, там ә дрова для підігріву цементного розчину…

На вечерю були оселедці. Чудові атлантичні оселедці, жирні та малосольні. До них – опісля голосування – додали дві пляшки спирту. Та застільну “п’ятихвилинку”: завтра треба буде відкопати склад та саму станцію, а воно вже видно, як тут копаәться.

Виконроб наш чи то опісля спирту, чи то взагалі вже забув, що й де йому тут зводити доручено, заплутався біля каганця в кресленнях. Утім, за плечами в нього лише будівельний технікум, а в нашій трійці більше, ніж пів-інституту на кожного, що помітно переважувало баѓаж його знань. Технічну освіту, між іншим, мають усі мелітопольці. Але перед усіма нами у Федора Павловича козир ә – його величність досвід. Разом із усіма отими самими “прогинами”…

Потім тягли жереб – хто завтра буде на кухні, а хто на господарстві та хто на якому об’әкті… Розморило всіх ѓрунтовно, Вишняков натопив на совість… Він іще грушу причепити встиг. Блискавично обсипав ïï каскадом гучних стусанів з вилясками, неначе як із-під кулеметноï черги кізяка на толоці, та теж улігся спати.

А зранку кожен напинав на себе все, що міг, тепло втекло через нещільні вікна-двері. Вітер тутешній поніс його широким степом та всю ніч, злодіюка, завивав недалеко…

16 грудня

При легенькій заметілі з верховим сніжком холод, як не дивно, відступаә. Так що почали ми на новому місці в сприятливому режимі. Кінець світу тут у великі морози, до яких приәднуәться ще одна місцева дивина. Хурделиця, природу якоï дорогою сюди ми не зрозуміли, пояснюәться звичайним протягом, та не крізь прочинені хатні фіранки, а через глобальну природну ущелину, в якій, немов у аеродинамічній трубі, постійно гуде та вихорить сніг, але, на відміну від неï, ще й змінюә напрям на протилежний. Вітри, що гуляють навколо цих тургайських воріт, зачіпляються за якусь одну з постійно роззявлених ïх стулок та зі свистом вриваються в низину то з одного боку, то з іншого… При тридцяти ѓрадусах нижче нуля вони пронизують наскрізь, обпалюють обличчя, впиваються в шкіру голками ожеледі, зірваноï та зігнаноï до цього прогину з навстіж розхристаного степу…

Наша зопріла четвірка просувалася до сіроï коробки станціï. Ïï хоч видно було, а ось склад, той разом із дахом занесло. Поряд зо мною орудував лопатою невеликий на зріст, в’юнкий Вишняков. Учорашній неѓр тепер був червоний, як рак, сніг танув на його обличчі…

– Морісе, я тебе оце тільки зараз, рожевого, й пригадав. Улітку я на змаганнях з боксу був, ви там усі на ринзі такими ось начищеними фізіономіями сяяли…

– Я тебе теж десь бачив, але не серед боксерів. Там я знаю всіх…

– Так ти, брате, чемпіон серед “мухачів”!.. А чому сюди приперся?

– Я народився в Кустанаï, матір евакуювали до нього разом із фабрикою. Тепер на батьківщину подивитися приïхав…

– О, тут ә на що подивитися… Особливо після Мелітополя, після Криму, – наблизився до нас та встряв у розмову Павловій.

Непомітно, з балачками, ми, як виявилося, вже дісталися до величезних, майже на всю стіну станціï, залізних воріт. В них були ще й невеличкі службові дверцята, через котрі ми увійшли за виконробом. Освоïлися в темряві. Коробка як коробка, з машинною залою, основою під дизель та з ящиками різних причандалів до нього. А сама машина на вулиці. Чим вони тут думали, це ж таки не шафу внести…

– Закінчувати будемо всередині… Пісок та сіль – ось вони під рукою… Там у кутку піч для нагріву води. На базі армійськоï кухні, з колесами. Без ѓуми, ïï в Кустанаï на автомобіль зняли… Цемент зараз відкопаәмо… Обробимо, здамо та пошлемо всіх туди, куди в таких випадках посилають: за ѓабарити машини ми не відповідаәмо… Ось вона яка, – ткнув пальцем у фундамент Федір Павлович. Основу тільки й встигли за кресленням замостити. З закладкою анкерів…

Припинив монолог та розмашисті жести виконроба заклопотаний Братко:

– Ти, Федоре Павловичу, складами не помилився?

– Як оце можна помилитися, коли він тут один…

– Так він же порожній… Лише ломи та якийсь крам у закутку.

– А як ви відкрили його?..

– Мовчки… Ти ж сам учора казав, що тут нічого не зачиняәться… Немаә там замка, одна дужка від нього на клямці калатаә…

Павловій зблід, вискочив із дверей станціï, швидко здерся на кучугуру, кинувся з неï плазом, як плавець на водну доріжку басейну, та батерфляәм замерехтів посеред білоï гладі, залишаючи за собою глибоку уривчасту борозну. Тільки замість рук, над снігами, вище голови виконроба, метеляли його ноги…

Ми помітно відстали… Склад був не просто порожнім, а неначе як старанно підметений деркачем. І лише посередині, на чистому місці, нагадуючи кам’яне підніжжя для коня Богдана Хмельницького на киïвському майдані, стирчала під саму стелю бугриста бетонна скеля, яка виникла при протіканні даху в сезон осінніх дощів…

На вечерю знову були оселедці. Добрі оселедці, жаль тільки, що картоплі, обіцяноï замість винограду, немаә. Та нехай, потім, наступним рейсом… Хтось запропонував іще раз проголосувати питання стосовно спирту, але Павловій попрохав припинити пустощі. Йому було не до того, як і всім нам, до речі, теж, тому повечеряли якось мляво…

Потім склали акт ревізіï складу з констатаціәю повноï відсутності там усякоï наявності. Підписалися всі, в тому числі Луньов, який нарешті прокинувся.

– Може, аульні вигребли, – висунув свою версію Макаәв…

– Виключаәться, – заперечив Павловій. – Вони там з цього цементу нічого не роблять… Я завтра вранці до тресту повернуся, поки погода стоïть та ә дорога… А ви відпочинете… Тут криміналом пахне, з органів понаïдуть: і крадіжка значна, і зрив об’әкта, і чого тут тільки не буде… А Ковирняга довідаәться – пиши пропало… Невже Тимур, сволота горбата… Амадей попереджував…

– Та хто ж іще? – хмикнув Луньов. – Він з осені в кустанайських шинках терся…

– Нам теж звідсіля вибиратися треба! – якось враз і твердо вирішили ми. – Ә тут злочинці чи немаә, невідомо. А матеріальних цінностей – це вже відомо достовірно – катма... Й не заробимо ми тут нічого…

– Хлопці, слово даю, за тиждень-півтора повернуся. Прохаю вас, зачекайте… Може, не назад голоблі повернемо, а до аркалицьких приәднаәмося, там заробітки почина-а-а-ються, ма-а-ати рідна, – похитав головою в створі плечей Федір Павлович… Новий рік там зустрінемо… А щодо зарплатні – вирішимо. Заактуәмо неробочі дні та простоï… Хоча, звичайно, все це копійки, все це не те… Ось якби станцію запустити, так то ж рябоï кобили сон. А на цей об’әкт теж гроші неміряні, але отак от крихтами й розійдуться… На перебудову, на перепланування та на актування всякі… Цемент, якщо не знайдуть, хто вкрав, теж сюди в собівартість втелющать… Такі тут заробітки інколи трапляються…

І виïхав терміново з водіәм Павловій у великій розпуці, – скандал, мабуть, серйозний позначаәться. Якась надія, щоправда, в нього була: можливо, хтось вищий без нього восени тим цементом розпорядився… Відбув Федір Павлович удосвіта, метелицею, стовпами через аул, навіть свій сувертень із кресленнями забув. Чи, може, й справді нашоï поради чекав…

17-23 грудня

Тижневе неробство докорінно змінило уклад нашого життя. Ми нарешті цивілізовано натопили домівку вугіллям – на станціï, біля закопченоï та роззутоï польовоï кухні знайшовся штабель дров на розпал. Потім розсудливо підтоплювали, аби не видувало, та дудлили з відерного чайника окріп: риба, як відомо, воду любить. А коли ще й солона… Із оселі майже не виходили, місця для будь-яких корисних вчинків надворі не було. Зранку та ввечері порпався з лопатою на стежці до колодязя Звяѓінцев, але, як кажуть, лише заради спортивного інтересу. Перекладати з місця на місце сніг у цих краях – марна праця, він миттю назад повертаәться…

Транзисторний приймач мелітопольців лящав у вухах моторошним скреготом та хаотичним тріском реліктового космічного випромінювання від Великого Всесвітнього Вибуху, відлуння котрого ось уже двадцять мільярдів років не влягаәться, й більше ніяких радіохвиль не ловив. Час від часу з репродуктора на майдані крізь завивання метелиці доносились уривки хрипких мелодій та незрозумілоï місцевоï мови...

Мертва тиша. Нуль інформаціï. Здаәться, що ми зависли в невагомості поза межами часу та простору.

Вперше подібний дискомфорт виник у мене за кордоном: незважаючи на нестямну метушню – внутрішня порожнеча… Спочатку у Франціï, потім... Це почуття ходить за нами, схоже, на правах екстериторіальності. Колись парижанин Блез Паскаль, навпаки, із Франціï вирвався в світ, та теж скрушно жалівся: “О, скільки держав навіть не підозрюә про моә існування!”

…Десь там залишилася твоя краïна, яка без тебе вже й не зовсім повноцінна краïна, тому що вона існуә лише в твоïх відчуттях та уявленнях, а ти, носій ïï духу та образу, тепер начебто сам не існуәш… Ти – павутинка ïï нервовоï системи, молекула ланцюга, клітина структури, але вона навіть не відчула твоәï відсутності. Та й ця чужа земля – незрозуміла, нічим узагалі для твого буття немотивована – на тебе нуль уваги… І тільки пізно ввечері, на стадіоні, в світлі прожекторів вона нас запримітила – на зеленому әвропейському ѓазоні ми намилили шию ïï синам… А по приïзду додому виявилося, що й тут нас не забували…

Потім ті закордонні турне стали звичайною справою, й це паршиве почуття минуло, але тепер ось з’явилося знову. Мабуть, тому, що тут немаә кому нагадати про себе – ні оцій, ані тій своïй державі, яка по-радянськи йменувалася “союзом братніх республік”. Навіть вісточки ніякоï – ні туди, ні звідти…

– Лист від матері! – оголосив із верхнього ярусу Заболотний.

– Декламуй! – волали мелітопольці, які лежали внизу.

– Пише вона мені:

“Коли у змозі ти,

То приïжджай, мій голубе,

На святки,

Хустку мені купи,

А батькові – штани.

У хаті в нас

Одні лише нестатки”.

– Пиши, що в нас таке ж саме становище, – радить Безпалько. – На допомогу ми не спроможні, хіба що рибою діжковою... Нехай підождуть, не зовсім же голі вони там сидять…

– А він так і відповідаә:

“Забудь про гроші ти,

Забудь про все...”

– А хто це так по-хамськи з матір’ю поводиться? – обурився Купцов. – Теж мені, діяч знайшовся… Амікошонство якесь...

Заболотний підвівся, звісив ноги з ліжка та співчутливо виглянув на нього зверху:

– Краще б Світланка твоя віршам тебе яким-небудь навчила, ніж вивертам французьким...

– Амікошон – це вже, вважай, наше вітчизняне. Товариш плюс свиня означаә, тундро! – розтлумачив йому Іван.

Украïнський наш менталітет, треба сказати, на вільності всякі стосовно родинноï субординаціï реаѓував на ті часи гостро, тому що в нас там усе це чинно, поважно та традиційно. Коли моя бабуся згадувала своïх, то лише на “ВИ” в усіх родах та відмінках: “Наші мати казали... Наші тато нам радили...” Через кришталики таких риторичних дрібниць, між іншим, життәві лініï фокусуються, переломлюються, викривляються…

З Івана не глузували. Сталінська зима відходила накрапом із бурульок соціального острішшя в таловини хрущовськоï “відлиги”, і Әсеніна ще тільки-тільки починали дрібними порціями друкувати. Звяѓінцев, щоправда, зауважив, що Запоріжжя – воно все-таки за порогом. Ïх Мелітополя, звичайно ж. А студенту Купцову, дійсно, знати опального поета не завадило б, його вірші завжди ходили в рукописах. Але ні, Іван не з тіәï когорти, до інституту він бульдозером землю гріб. Він із тих, хто за справжню літературу визнавав книги суто реалістичні, “Трактор ХТЗ-НАТІ”, наприклад.

Я застав ту “догутенберѓівську” епоху самописних журналів з поемами пушкінськоï доби про Луку та ще більш натуралістичні речі, фронтові віршовані “плейбоï”, до котрих сучасні еротичні комерційні опуси не дотягують і близько; там була палка, невитрачена окопна жага, а не розпуста надуманих оман у місцях ïх повноï відсутності. Реакція Вождя на цей напрям самвидаву, який стояв поза класовою боротьбою, невідома, хоча кремлівський азіат, на відміну від сучасних йому әвропейців, жодну книгу не спалив. У запасники – таке було, штабелював…

Перечитали ми тоді білявого рязанця не один раз, особливо, оскільки нам ніхто не писав, його листи: до роковоï жінки, насамперед, потім до свого діда, поетам Грузіï та, нарешті, собаці Качалова… За спілкуванням поза межами свого гурту ми скучили…

І за періодикою теж. Трьох уцілілих ѓазет, які кожен вивчив назубок, для утамування інформаційного голоду було недостатньо, тому на комсомольських зборах ми оголосили догану Першину за звуження інформаційно-культурного поля в сприятливих умовах “відлиги”. Та його ж, поки він був у центрі уваги, за одним рипом, одноголосно вибрали комсомольським організатором нашоï групи. Братко всучив йому щоденник комсорга (той своәрідний бортовий журнал екіпажу на період усіәï нашоï тургайськоï “одисеï” нам видала в дорогу верхівка трестівського комітету) та побажав йому великих досягнень на цій царині.

– Чудернацький ви народ, – не визнавав звинувачення Віктор. – Наче ѓазети можна заготовити завчасно та засолити, немов оту рибу в діжці. Я тут планував придбати свіжу періодику… Не шкіртеся, скоро на кутні засміәтеся… Нам зараз не про духовний спожиток треба думати, а про матеріальний, незабаром витрішки ïсти будемо… Самі оселедці атлантичні: харчуйся, скільки влізе… А всі три ѓазети, до речі, прошу здати мені, на закрутки поріжемо. Куриво закінчуәться, але я ящик моршанськоï махорки передчасно придбав, неначе відчував. А ви тут справу інкримінуәте…

Нічого, скоро вже виконроб із продовольством з’явиться та, може, вивезе нас із ціәï глухомані на Новий рік до Аркалика.

24 грудня

…Вранці Братко вивчав за столом папери Павловія.

– А ти казав, що читати нічого, – з’әхидничав Першин. – Тут тобі на тиждень стачить… Прочитай, як закликали в летючках підпільники, та передай іншому…

Борис сидів за кресленнями довго. Всі звернули увагу: щось зосереджено записуә та підраховуә… Не просто марнуә час…

– Раз не розказуәте, ваше благородіә, що робите, то звільняйте стіл для святковоï вечері, поки ми вас із ослону не штурнули, – продовжував чіплятися до нього Першин.

– З нагоди роковин цапа твого прадіда?..

– Який відсталий народ! Різдво завтра… Захід увесь у вогнях, Париж у ялинках та Санта-Клаусах… Святвечір, запахи хвоï та всякого ïстівного розвіваються…

– Так ми ж православними хрещені…

– Нам би краще в церковні суперечки не вступати… Хто там праведний, вони самі тисячу років розібратися не в змозі. А нам треба сісти, як людям, на пошану ціәï історичноï постаті, яка мораль світу перевернула… Це вам не Наполеон, хоча за нього ми тост оголошували…

– А в нас, у Західній Украïні, багато хто так і робить, – підтакнув Шевць. – Там в одній сім’ï чоловік може бути православним, а дружина його…

– …братів своïх викличе з лісочків з рушничним салютом о дванадцятій ночі…

– Що це у вас за уявлення такі, – образився Роман.

– Ми тут про Бога, а ви... – повернув усіх до теми Першин.

– А ти що, віруючий?

– Скоро всі ми станемо віруючими. Ви про Христову плащаницю чули? Наші ïï замовчують, тому що сказати нічого – справжня. Та коли-небудь іще раз обстежать, визнають, і підемо потім, як зараз до комсомолу, на покаяння записуватися до батюшки...

– А що після обстеження зміниться? – поцікавився я у Віктора. – У всіх підручниках з історіï релігій та основ атеïзму чорним по білому написано...

– ...релігія – опіум народу...

– А в тебе інші думки?.. Це ә комуністичний діагноз найбільш розповсюдженого засобу відходу від дійсності, але Христа як історичну постать марксизм не заперечуә. В стародавніх хроніках та сучасних підручниках чорним по білому написано, що в епоху імператора Тиберія в римській провінціï Юдеï за часів прокуратора Понтія Пілата було страчено того самого біблійного Іәшуа з Назарета... І що такого відбудеться, коли поховальний саван теж виявиться справжнім... Звичайно, емоційність такого артефакту...

– Так Бог чи не Бог?

– А Бог його знаә...

– Тоді даваймо приәмне з корисним, – зупинив теологічний диспут Борис. – Святу вечерю з виробничими питаннями… Віталій наш, Звяѓінцев, щоранку на свіжу голову з лопатою двір вивчаә. Так він ось висовуә таку ідею… А де він сам, між іншим?

– А він ще й щовечора з лопатою висовуәться…

– Давайте серйозно. Він пропонуә машину на місце встановити…

– Як! – вражено зойкнули всі.

– Мовчки, – виламувався, як бублик, Братко зі своәю заношеною відповіддю. – Але спочатку нам насправді треба приәднатися до тіәï половини світу з приводу історичноï особи... Раніше чомусь це в голову не приходило… Хоча тут, на краю землі, ще не те прийде… А ти коли в Парижі був?

– А що мені там робити? – питанням на питання відгукнувся Першин. – Хіба у вас там у Запоріжжі телебачення ще немаә?..

– Базікало!.. Кіномандрівник… Антон у Парижі був, та мовчить, а він тут нам антимоніï розводить. Запах цибульного супу в цій діжці з-під оселедців рознюхав...

* * *

Віталій Звяѓінцев – мелітопольський сноб, спершу я сприйняв його за інженера. Високий, підтягнений, старанний. Орлиний ніс, стиснені губи, зціплені зуби. Скупий на слово – чи то завжди чимось незадоволений, чи то з претензіями до всіх. Мовчазливих, ïх не зрозуміәш… Якщо вже й скаже щось, то әхидно… За әхидністю видно виношене судження, це тобі не той простак, який зі своïми емоціями зразу… Роман, із його компаніï, говорив, що всі вони мелітопольці лише за належністю до конвеәра та заводського гуртожитку, а Віталій – корінний мешканець міста. У них старовинний будинок, а пращури упокоïлися не де-небудь, а на закритих тепер гробках у Філіберових Садах…

А запропонував цей сноб – такі слюсарюють професійно – дотепну операцію: розібрати передню стіну електростанціï разом із воротами до поперечини над ними та закотити дизель у будівлю нарощеною льодовою дорогою. А потім вимурувати все, як було, на замісі, зробленому з того, схожого на гетьманський постамент, моноліту, тому що він, скоріше за все, ә коконом із живим цементом усередині.

…“Голова твоя капустяна, – казав мій батько, ще як ми проходили з ним арифметику. – Звивин багато, але речовина трохи не та”. У мовчазного Віталія, здаәться, все було збалансовано… Стосовно кокону, то така думка виникала в нас ще спочатку, але розвідка не проводилась: “промислова розробка” при такому обсязі видобутку зацікавленості не викликала. Для ціәï ж ідеï – навпаки…

А ідея, неначе на завороженому місці, швидко оббігала який-небудь бік технічноï проблеми та поверталася знову до мимолітноï фрази Павловія: гроші там неміряні… Хтось запропонував зміряти ïх хоча б приблизно.

– Та облиште ви, як діти… Нас же Батьківщина-мати сюди покликала. Це Ботнаря з Лопушняком послала. До комунізму, вам же сказано, йдемо… Курка ще не знеслася, а вони вже зі сковорідкою бігають…

Кого мав на увазі Борис, про сковорідку кажучи – нас чи Комуністичну партію, – я не зрозумів. А народ весело блазнював:

– Хто щойно закликав – давайте приәмне з корисним!

– Борю, не відступайся від принципів!

– До комунізму – з грішми!

– Не відрікайся!

– Не будь Юдою на таәмній вечері! – видав на завершення Макаәв. Добре, що цей новий апостол далеченько від Бориса сидів…

25–26 грудня

До днини обіцяного приïзду виконроба ми стіну розтрощили. Ну, скажімо, не розтрощили – вона з великих шлакоблоків була зведена, – а ретельно розібрали на складники. Самоуправство було не дуже значним, все можна швидко поставити на місце, цемент у коконі ә… Але дизель без команди зверху розпакувати не наважилися.

Тому взялися за льодовий шлях.

Увіткнутими в замети ломами ми виміряли схил ѓрунтовоï підошви майбутньоï доріжки та обкреслили ïï мотузяною кодолою, зв’язану вервечкою з залишків будівельного шпагату, який валявся в приміщенні. Зачекали ще на день. Можливо, нам уже Аркалик видніәться, а ми тут пупи марно рвати збираәмося… А воно ще зверху сипле, збоку дме та знизу мете, так що заливати доведеться шматками, притім швиденько, тому що знову снігом усе завалить…

Первинну льодову кірку безпосередньо на ѓрунті та подальші прошарки на ній для створення необхідноï товщини та профілю шляху ми планували наростити за методом підготовки ковзанок. Інколи там у нас, на півдні Украïни, в більш-менш холодні зими ними дітвору розпещували. Спосіб простий: до водовозу причіплявся короб без днища з мокрим снігом усередині, котрий повільно волочили по землі. Сніг треба лопатами додавати, воду зі шланга доливати – такий, у загальних рисах, із безліччю нюансів, “технологічний ланцюжок”, який залишаә опісля себе крижаний слід… Транспорту в нас не було, тягти конструкцію та готувати в ній “морозиво” треба власноручно… Але нічого страшного – нас багато…

Павловій або десь затримався на шляху, або ще з Кустаная не вибрався…

Наступного дня оголосили конкурс на найкращий рецепт страви з оселедців. Переможцем стане той, у кого вона буде найменше віддавати своïм атлантичним духом. Безпалько запропонував вимочити рибу в відрі, якомога частіше міняти в ньому воду, і вже на обід приготувати з неï прісну юшку, а на вечерю – смажене. Сумніви щодо ïстівності цих спожитків він рішуче відкинув та посилався на кулінарні секрети дружини, на те әдине, що залишилося в нього від ïхнього недовгого сумісного співіснування, котре, до речі, з новою силою продовжиться опісля тургайськоï одіссеï.

Я Безпалькові не повірив аніскільки, я його розкусив відразу. Василь – типовий украïнський вигадник усяких небилиць, тобто брехун… Він і спати першим заліг, щоб інші за чергою воду міняли.

27 грудня

Ще коли та юшка закипала і якоюсь своәрідною концентрованою смердотою переповнила не тільки кухню, але й усі наші приміщення зсередини та просочилася навіть до засмолених нікотином холодних сіней, ми запитали у Василя, чому він від своәï жінки втік через Уральський хребет аж до самого азійського Казахстану?

– Ги-ги, через наші з нею розбіжності відносно харчосмакових та гастрономічних уподобань нам розлучитися не дали… А я хотів, навіть до батька поради шукати пішов, мовляв, голодні сидимо, дружина куховарити не вміә – ні спекти, ні зварити. Вона, коли ліпеника змісить, то оце так, – підіймаәться, зіпершись на стіл, Безпалько, та пояснюә вже не своәму батькові, а нам, і починаә люто топтати й викручувати закаблуком по долівці. – А батько, – сідаә на місце та продовжуә Василь, – питаә мене: – Пундиків, значить, синку, захотілося? А де ж це ти встиг пристраститися до них? У матері нашоï, з якою я все життя прожив, вас породив та й досі живу, тому що ïм те, що дають? І, вбий мене, не повірю, як це дружина твоя чавун борщу зварити неспроможна, а коли так, то йдіть до нашоï кухні подивитися, а не розлучатися біжіть…

Ми морщилися та хлебтали юшку за рецептом покинутоï дружини… Дійсно, зживися ти з нею, коли вона в мирний час до такого прокорму домудрувалася…

– Значить, Василю, куховарство у вас ә прокляття поколінь. Так ти й нам підсолити вирішив…

– У в’язниці нам оселедцевий суп подавали досить таки частенько, – повідомив Борис та почав демонстративно, зі свистом, хлебтати бурду, якоï налив собі по самі вінця глибокоï миски. – Юшка від подружжя Безпальків, хай ïхні вузли не розв’яжуться, на порядок вище…

– Гляньте на них… Запропонуйте тоді ви мені що-небудь із ціәï сморідноï діжки. А в нижчих рядках листа повідомляю, що варити треба було без зябрів… чи жабер… Без зябер отих, одним словом…

– Давайте краще про машину, – запропонував я. – Чому ми повинні сидіти крячкою в очікуванні виконроба? Він від подібноï ідеï відхреститься вмить, він ще мало каші з’ïв для таких рішень. Може, щось ще й заробимо, а так нас в яку-небудь дірку знову засунуть… Аркалик – теж незрозуміло, що воно таке. Треба поставити всіх перед фактом! Розрахунки в нас вірні, стіна вивалена, Новий рік на носі. Закотимо дизель, Павловію буде чим рапортувати про достроковий пуск об’әкту, а не самоï тільки коробки для подальшого перебудування…

Першин мене відразу ж підтримав та запропонував вибрати комсоргом. Тому що посадовцями на той час були лише Борис та Макаәв, а в нього, Першина, вже три громадських хомути. Інші товариші, за його словами, ні кують, ні мелють…

– Які ж це в тебе, бідолашного, три хомути, – әхидно поцікавився Звяѓінцев. – Упрів…

– Як це які! Скарбником висунули, а постачання зверх того накинули. Плюс комсомол…

Мене, шляхом голосування ложками, вибрали одностайно, і Першин, щоб не було потім ніяких пересудів, попросив усіх підписатися під протоколом у щоденнику комсорга. Але на папері виходило, що голосували не всі. Бракувало одного підпису…

– А-а, Макаәв, ушився, контра, – вирахував таки Першин… Спати заліг, як байбак… Пропоную припаяти догану, нехай носить, та позачерговий наряд… У таких випадках посилають картоплю чистити… Картопельку!… Можна було б і зі скориночкою спекти… О! Нехай він два дні на припічку кочегарить…

– Хлопці, – насторожився Шевць, – він уже давно по воду пішов…

– Він під стовпом на майдані радіо слухаә…

– Що там слухати, коли воно лише ополудні говорить. До того ж тутешньою мовою… А все інше – якісь троïсті музики…

– А я до другого стовпа ходив, – звітувався Йван, – як ото на вулиці трохи вщухло… Він, виявляәться, зразу ж за станціәю знаходиться, на місці для трансформатора. Правда, ледве назад повернувся. I знаәте що? Це ж бо наші рідні запорізькі опори! Сюди, рідненькі, поперед нас прибули та встали!.. Навіть знайомі сліди опалубки на поверхні! Ми ïх на практиці центрофужували…

– Центрифуѓували, тундро! – виправив його Заболотний. – До речі, там ïх, у вас, на Запоріжжі, на ввесь Радянський Союз тоді фуѓували.

– Радіопередачі, – пояснив Звяѓінцев, – російською мовою зранку йдуть… Щоправда, новини тут якісь курйозні. Вже два дні, наприклад, штормові попередження передають, неначебто хтось тут серед цих снігів плаваә. Я забув Тригубу передати, він на Тихому океані три роки служив…

– То чому ж ти, Віталію, мовчав? – відсунув порожню миску Борис. – Це ж ә стандартне попередження про надзвичайну погодну ситуацію.

– Щось не чув я такого виразу для степових районів… I що в нас тут надзвичайне трапилося? Як дуло, так і дме…

– I дмухати буде… Притім, і в Кустанаï, і на всьому білому світі теж. Ніякий біс, в тім числі й виконроб наш із харчами, сюди тепер не дістанеться… До самого Нового року...

Цікаво, що виразу щодо “штормового попередження” не чув ніхто з тих, хто народився на півдні Вкраïни.

– Панове, ви що, забули? – знову нагадав Роман. – Ми ж з ним учора в карти програли, а умова була такою – води на кухню та до вмивальника наносити… І Женько пішов… Уже давно…

– Ти грати не вміәш, а на ньому воду возиш, – зауважив Тригуб.

– Я, як вас там тепер величати, товаришу навіѓаторе, свою ходку вранці зробив. Поки, між іншим, ви в трюмі догори перископом спочивали.

Приміщення, а потім увесь двір ми, що називаәться, прочесали. Він, хоча й усім вітрам відкритий, але, як кинулося у вічі ще при приïзді, квадратом стоïть – з нашим житлом на північному боці, складом на сході та станціәю на заході. Найбільш дірчава – південна, протилежна нашій будівлі сторона, де стирчав лише ваѓон із дизелем. Але мотузки, якими біля нього ми напередодні окреслили шлях, були непошкодженими.

Огляд подвір’я нічого не дав, тому ми повернулися додому для підготовки зовнішнього пошуку. Хоч ми й південні, але до деяких, вистражданих життям істин, додумалися. Розділилися на постійні пари, щоб запобігти подальшим випадкам непомітних “зникнень”, щоб один завжди знав усе про другого. Ввели заборону на вихід за межі прямого бачення.

Колодязь між житловим будинком та складом – місце, з якого треба розпочинати пошуки. Там, за двором, снігова коловерть – п’яти метрів досить, щоб збитися з дороги та піти хтозна куди… Хоч на всю горлянку кричи – ніхто не почуә.

Ми прив’язалися линвою мотузяних залишків до колодязю та, як водолази, попливли снігами досліджувати навколишній простір. За жеребом при визначенні “двійок” я опинився в одній зв’язці з Романом Шевцем, він і наштовхнувся на Макаәва. Бідний Женько сидів на цеберці та вже навіть не міг розігнутися.

...До колодязя він пішов лише у тілогрійці на голе тіло, а коли зрозумів, що заблудився, то вирішив зупинитися з надіәю на нас. Це було найрозумнішим варіантом, але руки й обличчя він обморозив… А коли б ступив самовпевнено або в розпачі хоч на декілька метрів далі в степ?.. Він серед нас найтихіший та непомітний.

– А загубився б – кому повідомиш та як поясниш? – риторично бентежився вже в хаті Першин… Молодець усе-таки цей Віктор! Хоча й за найгіршим варіантом, але ѓлобально мислить…

– Як це кому? – здивувався Звяѓінцев. – Його батьки майже поряд із моïми живуть… Інша справа, що ні з ким зв’язку немаә…

– Так він що, теж корінний мешканець? А казав, що абориѓен бердянський…

– Я ïхнә гінекологічне древо не вивчав… Мелітопольські вони, Макаәви… Чого регочете?.. Генеалогічне – це одне й те ж…

– А чому він тоді не такий бундючний, як ти, – спитав Першин.

– Де, коли, кому та що я говорив тут про свою шляхетність?

– Натяки, вони й мовчки зрозумілі...

– Ми, міські, нормально собі живемо, – злостиво розтлумачував Віталій. – Але відчуваәмо ваш натиск, ви завжди готові розштовхувати всіх ліктями заради грошей, слави та влади. Тому що в селах ваших немаә простору для подвигів…

– Ти що, скажений, я родом з міста Слов’янська, що біля Донецька… В класичній опері лише великим співакам дозволяәться виконати оте “Бли-и-и-зко го-о-о-рода Славя-я-я-а-анска”… Тільки знаменитим маестро довіряють – Лемешеву, Козловському… Карузо, нехай, щоби вони “півня” в кінці рулади не дали. Так ось, ще до народження цих горлопанів мій прадід був серед тих, хто на голому місці село Слов’янку побудував… Прийде час, і нам, засновникам, пам’ятники зведуть… Дітям своïм перекажеш, хто тобі колись тут махорку давав, вони проïздом квіти покладуть…

– А що ти, Віталію, супроти села маәш, – зупинив оратора Борис. – Ось каже Тарапунька Штепселю: “Відгадай, друже мій Штепселю, загадку: два міста – посередині село. Що воно таке ә?” – “Не знаю, друже мій Тарапунько, подібного виникнення”. – “Виникнення таке, – відповідаә Тарапунька, – ә Запоріжжя: старе місто разом з новим містом, а поміж ними село Вознесенівка”… – Так оце я в ньому й виріс… Простору для подвигів там чималенько, більше, ніж у вашому Мелітополі…

– За них тебе від усього чесного народу й ізолювали, – не пропустив нагоди зачепити Віталій.

* * *

При всій повноті влади несподівано опинився я. Влади як такоï у нас не було, але вона стала з’являтися ні з чого, причому у вигляді моәï персони та незалежно від мене. За попереднім колективним розглядом та настійними пропозиціями інших я прилучав до переліку писаних правил все нові та нові норми, обов’язкові для загального виконання. Навіть всякі своï постанови, опісля випадку з Макаәвим, Борис прохав мене складати письмово для страхування. Протоколював я в своәму щоденнику комсорга все, але, за відсутністю інструкцій та канцелярського досвіду, методом розгорнутого опису дійсності.

Потім мені оголосили догану за те, що я не забезпечую виконання узаконених правил… Я прохав визначити для цього спеціальні органи, за принципом гілок влади, інакше ми побудуәмо автократію... Мені стали погрожувати ще одніәю доганою та наказали керувати особисто…

– Отак ось і з’являються деспотіï. Потом дивуәмося, звідки в нас диктатори беруться…

– Давайте краще влаштуәмо якийсь орган для Віктора, – знову з’әхидничав Звяѓінцев. – Для активізаціï закупівлі та постачання картоплі до оселедців…

– Між іншим, – відмахнувся від нього Першин, – тобі, Антоне, коли деспотом став, треба менше балакати, а більше робити, та винести рішення щодо інвентаризаціï продуктів. Хоча нічого, окрім риби, в нас і немаә, але…

– …як файно солонцюәмо…

– Солі в нас, Романе, й без того хоч греблю гати, – підвівся Першин. – П’ять лантухів у кутку станціï вже на лизунець злежалися. А стосовно оселедців пропоную Білаю записати таку постанову: до прибуття провізіï готуәться лише юшка за рецептом від Безпальків. З одніәю рибиною на двох. Із зябрами…

Вирішили також щоранку виставляти чергових під стовпом на майдані для прослуховування радіоновин і зведень погоди та провести колективізацію. Зібрати до купи все, що в нас ә. Насамперед усуспільнити те, що відноситься до медикаментів або засобів гігіәни, та укомплектувати аптечку – Макаәва, схоже, лікувати доведеться. За списком номер два – все інше побутове майно.

За першим списком зі всього стерильного, котре ще не було в користуванні, виявився запакований брусочок запашного суничного мила та лосьйон “Огірковий”. За другим – збірник віршів Әсеніна (щоправда, він і до цього значився предметом колективноï власності мелітопольців), “Атлас світу” та п’ять колод нових гральних карт. Замацаний довідник до останньоï моделі трактора ХТЗ, який бережно витяг десь із-під споду свого матраца Купцов, хотіли було взяти на тютюнові самокрутки, але він виматюкав усю приймальну комісію та забрав книгу назад.

– Давай в анаграму на “трактор” зіграәмо, – запропонував я.

Він подумав, та після деяких вагань вирвав зі свого довідника засмальцьований мастилами форзац. На його половинках ми записали комбінаціï.

– Тракт, ор, – почав читати власні варіанти Іван.

– Що це таке “ор”? Зяблювання?

– Ти що?.. Це “крик”, коли всі оруть не своïм гласом. “Оратор” – від латинського “говорун” – архаïзмом нам дістався. На страшному суді цей ор встаә зі стогону, плачу вселенського та скреготу зубовного. Анекдот ә: бабуся зажурилася, що ïй на друге пришестя скреготати нічим буде...

– Начитаний… Давай далі…

– Все, – закруглився Іван.

– Конкретний трактор, – зауважив Звяѓінцев.

– А чого ти сам, коли розумний такий, проти Антона не сів?

– Якщо в тебе “ор”, а в базисі у нас “трактор”, то тоді нехай буде “ар”, – почав читати я. – Тобто одиниця зораноï площі. А потім буде ще й акр, американська, здаәться, одиниця. Далі: акт, актор, кат, карт, рак, рок, рот, рота, тор, кора, Тот…

– Що воно таке?

– Тот – це бог книжковоï мудрості в Давньому Әгипті…

– Власні імена в залік не йдуть, але здаюсь...

– Не бери його в полон, Антоне, на якого біса він тобі здався! – порадив Віталій. – За женевською конвенціәю ворога самими оселедцями годувати не можна, йому збалансований раціон потрібен…

– Торт, корт, – продовжував я добивати супротивника, – кар, ротатор…

– Не годиться, “о” повинно бути одне…

– Пардон… РАО…

– А це що?

– Районне агропромислове об’әднання…

– Так вони ж іще тільки плануються…

– Подавай своï заперечення на суд…

Суд у мелітопольців був. Судовиконавець, він же секретар суду, це особа постійна – Макаәв. А вся інша номенклатура вибиралася жеребом.

– Я хворий, – попередив Женько. – Не можу, як Остап Бендер, відразу зібрати присяжних засідателів.

– Зараз ми оцю високу посадову особу лікувати почнемо, аптечка швидкоï допомоги в мене ә, – поліз під своә ліжко Першин. – Чи нехай живе?..

– Давай-давай, мені зараз антибіотики бажано…

– Медикаменти на тебе витрачати не варто. Натремо твою пику, за давніми народними рецептами, риб’ячим жиром. Ану, принесіть сюди оселедця...

– Ага, щоб блював, – заәрепенився потерпілий…

Першин витяг цупку сіру парусинову торбину, котра займала добру половину його об’әмного подорожнього наплічника, на якій наслиненим червоним олівцем був намальований виразний хрест – та швидко розпоров ïï зверху.

– Батько в мене ветеринар, передав через сестру в дорогу: розпакувати, мовляв, тільки на випадок хвороби, неважливо якоï…

В торбині, обмотана рушником, була лише закоркована сулія, здаәться, на два з половиною літри, яку в нас на Украïні, якщо не помиляюсь, називають четвертиною. Обгорнута вона була аркушем шкільного зошита з вичерпним батьківським напучуванням.

“Синку, твою поïздку в Казахстан ми з матір’ю не схвалюәмо, тому що батько наш, твій рідний дід, царство небесне, Прокопій, був туди засланий, де й пропав безвісти. Та й Шевченка в ті краï вислали, щоб життя вкоротити. Й ми не хочемо, щоб ти там поневірявся. Ми, Першини, засновники тутешні, що прізвищем засвідчено, ніколи та ніде кращоï долі не шукали. Нічого й тобі тим Сибіром нишпорити.

Та якщо вже записався в стахановці, то передаю тобі бальзам від усіх хвороб, як ото внутрішніх, так і зовнішніх, дуже сильноï діï. Вживати не більше чайноï ложечки на день при хворобливості, а для зовнішніх процедур треба намастити хворе місце під компрес, тоді його вашій бриѓаді на увесь термін вербування вистачить.

Іще, Вітьку, розуму в тебе, я вже з ціәï поïздки бачу, не дуже багато, тому попереджую, що хоча ці ліки й на спирту, що ви швидко рознюхаәте, не здумайте, борони боже, його там гуртом замість горілки випити. Тоді хвороби вже ні в кого не буде, амінь… Бальзам настояно на тринадцятьох травах, ә там і блекота, і куряча сліпота, тому перевищення дози – зарубай собі на носі: чайна ложечка на день – ні в якому разі неприпустиме.

Ждемо тебе додому здорового, нічого тобі кружляти перекотиполем чужими краями.

Твоï тато й мати”.

– Строгий у тебе батько?..

– У нього день народження другого січня. Як звідси вітати? Подумаә, що всім нам тут уже амінь… Підставляй фізіономію, Әвгене. Мастити будемо...

– Ти обережніше зі своәю курячою сліпотою, – попереджуә Әвген. – Очі не пошкодь…

– Залиш йому одне вухо як ә, а друге наквацюй, потім зіставимо результати…

– Хай маже обидва, на собі будете експериментувати, – вимагав Макаәв.

Обличчя йому прихопило добряче. Й не дивно: воно в нього, носом уперед, якось усе на вітер витягнене. Приблизно так, як у вас, коли ви на себе в дзеркальну ялинкову кульку дивитеся, або в пузатий нікельований чайник. З таким типом лиця всі білоголові, з тонкою, у веснянках, шкірою та трохи банькаті. Діти лісів, продукт підсічно-вогневого землеробства…

Мій напарник у ланці безпеки Роман Шевць автоматично ставав тепер партнером у картярській грі. Була домовленість щодо проведення великого п’ятиденного новорічного турніру з підкидного дурня “на висадку” за такою ось схемою. Починають змагання дві пари за жеребом. Котра програә, та вилітаә та встаә в кінці черги, яка тим же жеребом упорядкована. Чемпіон визначаәться за найбільшою кількістю перемог. Суддя – “непарний” Тригуб. Узагалі, він із тіәï трійки безпеки, де, окрім нього, ще й Вишняков зі Звяѓінцевим.

– Ви там, у своïй Західній Украïні, мабуть, карт зроду не бачили, – почав я вчити Романа. – Будеш увесь час за моïми руками слідкувати, а я за твоïми. Трохи скоцюрблений лівий мізинчик означаә, що в мене ә шістка. А інші пальці – це сімка, вісімка, дев’ятка та десятка… Такий же мізинець на правій ә валет, а далі за нарощенням – дама, король… Вказівний – це вже туз. Одночасно при цьому маячок великим пальцем правоï сигналізуә, що туз цей не простий, а козирний. Позначення іншоï масті йде через почухування вух, носу та підборіддя…

– Так-так, – утямив Роман. – Інтелектуальна, виходить, гра. А я гадав, що тут, як у Вишнякова зі Звяѓінцевим – хто дужчий…

На самоті ми потренувалися, а після вечері почали свою тріумфальну ходу і одержали до світанку сорок дві перемоги…

Тригуб щось таки запідозрив, він і так і сяк вужем вився – видивлявся… Але ми працювали пальцями, як піаністи. Звяѓінцев із Вишняковим без виграшу покинули турнір, обізвали нас шахраями та пішли лупцювати грушу, а потім одне одного.

Моріс – майстер спорту, його спарінѓ-партнер ранѓом нижче, у нього перший розряд. Зате він на три категоріï важчий, на голову вищий та завжди максимально зібраний. Словом, Віталій у порядкові, а порядок, кажуть, б’ә клас…

Нічого подібного – фізіономія у Звяѓінцева після тренінѓів щоразу пломеніла набряклою болгарською перчиною.

28 грудня

А вранці була наша черга чатувати на новини.

У темряві, хоч в око стріль, під завивання вітру ми прослухали гімни Радянського Союзу та Казахстану, останні вісті місцевою мовою, потім почався тривалий, набагато довший, ніж у Шуберта, музикальний момент із віночка казахських пісень. Протяжні зажурливі мелодіï під одноманітний акомпанемент, за які в звичайних умовах навряд чи зачепився би слух, тут, біля цього самотнього, наче вселенська вісь, стовпа, щемили серце, ворушили думки та відкликалися в унісон якимись потаәмними струнами зсередини… Я й досі пам’ятаю ту хуртовину, той посвист вітру в дротах та ті сумні казахські наспіви під глухувату пригру домбри…

– Слухай, Романе! Ця музика – дивовижне відтворення безмежного та безлюдного степу… Або навіть відображення звуками філософськоï його сутності… Ти як гадаәш?

– Та я не знавець музики…

– Тоді дослухаәмо…

Перед початком всесоюзних новин із Москви я спитав:

– А чому ви на росіян вовками дивитеся? Ви ж ні з ними, ні під ними в своәму Львові ніколи не жили. Нас, лівобережних, наприклад, ще якось можна було б зрозуміти, ми з ними триста років, ще від Переяславськоï Ради вкупі… А у вас звідкіля всього накопичилося…

– Абсолютно нічого не накопичилося. Живемо ж разом зі старшим братом…

– А чому тоді бігаәте: москалі, москалі…

– Хто бігаә?..

– Добре, ти не бігаәш, а я бігав. Футболом займався професійно, зрозумів? І ваші краяни були – Пандяки різні та Пикуляки бігали, лементували, що москалі всю дрогобицьку нафту у них там вицідили та ввесь прикарпатський газ спалили… А газопровід був “Дашава-Киïв”. Ухопив? У себе ж у Киәві й палили…

– Ну а де ж, як не в Киәві…

– Звісно, з вами говорити в степу, як об стіну горохом. Вам у лісах зручніше. Даваймо краще радіо слухати…

Новини починалися о пів на сьому. Велика держава жила передноворічним життям, підсумовувала досягнення, рапортувала…

Під кінець місцевий диктор повідомив, що через різке зниження температури та завірюху виïзд з обласного центру заборонено. Й знову забренчав сумний задумливий мотив…

Виходить, що ні Павловій, ані обоз до нас не доïдуть…

Ми пішли переказувати заслухану інформацію всьому колективу.

– А в Киәві, мабуть, добра половина москалів, – уголос розмірковував дорогою Роман. – Киïвська Русь!..

– Що це ти за історію взявся?

– Та я з приводу того, хто спалив газ…

Я зупинився…

– Чого ти витріщив на мене очі, я сам не зовсім львівський… Можливо, що й Шевцов, від метрики тільки шматок залишився. А мати в мене начебто з Киәва, тому й запитав… Вона поверталася з Німеччини, з полону, та дорогою вмерла. Але добрі люди зі Львова підібрали, я ще, як цуценя, на чотирьох був… Народ у нас там дуже чуйний та щирий…

До перерви на вечерю ми виграли всі двобоï другого дня, хоча два-три з метою маскування планували здати ворогу… Не вийшло, на додаток нам ще й масть пішла…

– Антоне, зізнавайся, – запропонував Борис. – Це якась твоя махінація…

– Та хіба ти не бачиш, як таланить… І над вами, ось підожди, не сьогодні-завтра доля змилостивиться…

– З адреналіном у вас слабенько, ні азарту, ні завзяття, – торжествував Роман, який уперше в житті покуштував п’янкий нектар перемоги…

– До Нового року Павловій тут не з’явиться, – переключився на діла наші скорботні Борис.

– Значить, ніякого Аркалику не буде, – додав я. – Що для нас, здаәться, буде корисним. Хто-небудь наш “Атлас світу” в руки брав?

– Всі брали…

– Ну й де там той Аркалик?

Шевць приніс синю ваговиту книжечку… Тургай на карті Казахстану кружком, як місто вже, позначено, а навкруг і близько немаә нічого взагалі…

– Ти подивися наприкінці, – підказав хтось, – в алфавітний перелік географічних назв. Там ә все істотне, до найдрібніших поселень…

– Так… Аравія… Арарат… Ардатов…

– Перегортай далі, на “арка”…

– Арка ә, ось вона…

– Арка – це Колима, район Магадану, – повідомив Тригуб. – Місто в басейні Охотського моря… Тихий океан…

– Аркадак, Арканзас, Арканзас, штат, Арканзас-сіті… Нема ніяких Аркаликів!

– Гляньте на всякий випадок Оркалик. Можливо, він від того ору вселенського саме так пишеться, а ми тут, наче кацапи, “акаәмо”, – порадив зі свого ліжка Купцов.

– Ти що? – покрутив пальцем біля скроні Роман. – У Павловія он креслення лежать, підписані як аркалицькі…

Так чи не так, але й топоніміку й карти перевірили ще раз.

– Все зрозуміло! В цей бік залізниці немаә взагалі…

– А який рік видання “Атласу світу”? Може, він ще за царату друкований…

– Москва, 1955 рік… Другий уже рік цілини, між іншим…

– Виходить, місто те поки що дуже мале, – вирішили ми. – Приблизно таке, як оце ось наше… А в нашому – ні мешканців, окрім нас, ні цементу, ні харчів…

– Оселедців, якщо економно відноситися до них, то вистачить ще на деякий час, – доповів Тригуб. – Я всю діжку перелопатив…

– Ось не кавчи ти зайвого разу про своï оселедці… Як іще економити, коли ти його туди, а він назад…

– Ану досить, дійсно! – гримнув Першин. – Вечеряти будемо зараз, а вони тут заходилися апетит псувати… Психологічний настрій підіймали б краще... Ось я, наприклад, роздам усім на ніч додаткову мірку махорки, дехто вже дві норми висмалити вхитрився. Недокурки, до речі, збирати почнемо, тому гасити ïх треба сухим способом, а не запльовувати…

– Мою частку давай зараз, – попрохав Женько. – Я, поки рибу готував, уже повечеряв…

– Як ти сказав, а ну повтори, контро?.. – підвівся Першин. – Повечеряв він! Нумо, догану йому швиденько… Антоне, де наш щоденник із протоколами?

– А його, бува, не на цигарки порвали? Я сам ніяк не знайду…

– На лутці щоденник ваш. Ніхто його не візьме, він примерз там на підтьоках...

– Я тому повечеряв сам, – виправдувався Макаәв, – що в мене повністю рот не відкриваәться, обличчя шкуратяним зробилося. Доводиться дрібними шматочками ïжу поміж зубів проштовхувати…

Догану йому все ж таки оголосили. Щоб не відривався від колективу…

– Мужики, – прибіг із кухні Вишняков, – Тригуб з глузду з’ïхав…

– Як?..

– Де?..

– Канібал… У кутку біля діжки сидить, рибалить… І прямо там оселедцям голови відкушуә...

Всі кинулися до кухні. Дійсно, сидить із засуканими рукавами. Рибалить та ïсть.

– Сашку, рідненький, що з тобою? – ласкаво спитав Борис.

– Та нехай вони оті помиï самі сьорбають. Безпалько зі своәю жінкою. А мені юшка ïхня остогидла… Я свіжу рибинку з ікрою спіймав…

Он воно як, виявляәться, він тут лопатив…

За станом Тригуба було помітно, що ми голодуәмо – живіт у нього запав до хребта. Але дисциплінарне стягнення йому записали теж. Ікрички, бачите, панові забажалося…

Так він вирішив відігратися на нас:

– Продовжувати змагання віднині будемо так – руки з картами під стіл!

І ми тричі поспіль залишилися дурнями.

– А що, масть більше не пре? – начебто між іншим поцікавився Звяѓінцев.

Нас судили відкритим судом, хоча публікою водночас були лише ми, підсудні. Всі інші примазалися до якихось процесуальних посад. Головним суддею, за жеребом, став Вишняков, а прокурором саме цей Віталій. Обидва вони на нас покаталися… Тригуб як адвокат – ні риба, ні м’ясо. Здаәться, він більше накапостив нам, аніж допоміг…

Дали нам – спасибі присяжним засідателям – по року кожному умовно. Результати турніру скасували та вирішили взятися за розум. Відігрілися, засиділися… Квит! Завтра та післязавтра займемося машиною, спорудимо лазню, а також з’ясуәмо: можна буде чи ні, на випадок потреби, дістатися до аулу за стовпами.

29 грудня

Розібрали дерев’яний транспортний контейнер, “роздягли” дизельну електростанцію. І завмерли з роззявленими ротами…

Світло-сині переливи перламутру-металіку, матовий блиск хрому-нікелю в мастилі, строгі срібно-чорнені, на сферичних заклепках фірмові паспорти-шильди, яскраві контури небезпечних зон із застереженнями-закликами, грізна та моторошна піктографія з жовтими громами-блискавками, котра вишкірилася черепами-кістками в наш бік...

– Не лізь, бо вб’ә! – ткнув у неï обмороженим пальцем Макаәв.

– Слухай, ти сам не лізь-но поперед батька в пекло, а ззаду встань, – гримнув Віталій. – Висунувся! Перелиняв би поки що в хаті, біля юшки. Без тебе мурашки на спині, а машина слабких у колінах не любить. Вона повинна в наших можливостях переконатися.

Машина чи то слухала, чи то зарозуміло мовчала та монументально й самовпевнено плинула далі океаном степового поземку, немов славнозвісний “Титанік” у своәму першому та останньому плаванні. Порятуй нас, боже, від таких аналогій, але вони напрошувалися. Напівголодні, з самими лише ломами в руках і примороженим Макаәвим попереду, ми жалюгідно скупчилися обіч та демонстрували свою рішучість... Хоча було якось боязко…

Але, знов-таки, якщо наш задум не вдасться, то влітку, рухлою землею, затягнути цю громадину на вічне ïï стійло буде вельми й вельми проблематично. Це тобі не розлогу баржу вдесятеро меншим буксиром цуприкувати… Навіть коли половину станційноï споруди демонтуәмо… Недарма при розмовах на цю тему Павловій завжди чухав потилицю всіәю своәю зашкарублою п’ятірнею.

…Почухмаришся, машино, тоді й ти, якщо хоч трохи людей розуміәш. Кантувати тебе та розхльобувати вариво доведеться ïдокам без усяких преміальних, можливо, що й без зарплати, а це вже для тих ïдоків зайва турбота. Застібають тебе в хвіст і гриву вічно розтріпаними стропами, пройдеш ти крізь усі ïхні “віри” та “майни”, обдереш своә ошатне закордонне вбрання об зубасті контури спішно протараненоï з якогось боку пройми та гострі сталеві шпичаки в місцях розлому арматури. Так що покластися б тобі на нас...

Машина велично пливла поземком. Тямкувала...

Із відмінноï шалівки – мабуть, недаремно вважають, що вся закордонна тара з нашого лісу зроблена, – виготовили короб для нарощування льодовоï коліï та лазню. Споруду цю, за порадою Безпалька, склепали прямо всередині станціï навколо кухні без коліс. Взяли ïï, так би мовити, під ковпак, щільно підігнали дошки, приладнали ослінчики та лежанку. До всього цього попередньо довідалися, чи ә цей проект черговою креативною ідеәю самого Безпалька, чи він запозичив ïï в своәï кмітливоï украïнськоï дружини, кулінарний рецепт якоï в декого тут уже поперек горла стояв.

…Дійти до аулу за електролініәю не вдасться. Усіх наших мотузків не стачило, аби на ïх прив’язі від одного стовпа дістатися до сусіднього, запорізького, на який колись натрапив Купцов. Ніякого дроту не видно, навіть трепіт-шелест його вгорі ледве чутно, на таку звукову лоцію покладатися безнадійно.

Я змотав саморобну линву на котушку та пішов до машини й запитав у Звяѓінцева, чого це він тут стоïть біля неï та що цього разу надумав.

– Нічого не надумав, не заважай, я з нею розмовляю…

30 грудня

Проклали перший слід – нижній прошарок льоду на всьому шляху переміщення двигуна… Незугарна крижана кірка стане основою всього наступного. Сніг на ній тепер не затримуәться.

Проповзали ми ввесь короткий у цих місцях світловий день... Найдовше розчищали профіль. Утім, і з водою були проблеми, водоноси – руки зайняті – трохи підморозилися... Тому натирали носи та щоки тим універсальним бальзамом від усякоï недуги, та через ходку мінялися. Комфортні умови були лише у хворого Макаәва – він грів воду для вирівнювання льодовоï підошви та заразом топив мерзлий зруб лазні назавтра. Лазня, здаәться, буде чудова…

31 грудня

– Мужики, кінь ірже…

– Тобі психіатру в Кустанаï показатися бажано. Вчора ти крик здійняв, що я здурів, сьогодні тобі червоні вершники примарилися…

У вікно постукали батогом.

Ми підхопилися, як зразкова рота.

…Приïжджий нас не розумів. І ми його теж.

– Антоне, давай словника…

– У мене ж усі книги конфіскували через Сталіна…

– А словник ïм навіщо здався… В Кустанаï казахи володіють російською краще нас з тобою. А вихідці із тутешніх сіл іще й украïнською…

Голомозий дідусь, колоритний сухий азіат із восковим обличчям та ріденькою сивою бородою (сивобородий – це й ә аксакал), зняв свою шапку-малахай та сів з нами пити окропу.

– Ням-ням у нас жок, – пояснив Безпалько.

– Ія! – промовив аксакал.

Ми витріщили очі.

– Продовжуй далі, – штовхнув Борис плечем Василя.

Безпалько розвів руки…

Дід заходився креслити пужалном умовні знаки на долівці та тикати в них: “Орисаул – Тиништал – Орисаул”.

Жестикулювати йому довелося досить довго, поки ми не втямили, що наше подвір’я й ә руським аулом при ïхньому Тиништалі. Та що ім’я його Ібрагім… І що він не просто випадковий ïздець кобилячий… Вільною від батога рукою, простягнутою вдалину, він не тільки владно окреслював контури тутешніх володінь, але й виказував якісь своï особливі в них повноваження, потім бив себе в груди та обіцяв скоро повернутися.

Господи, невже він забираә нас до себе...

Маленький дідусь надів свій величезний малахай та заліз у своï маленькі сани з маленьким коником. Як вони тут ці шляхи знаходять?

– Видіння звідти спасителю нашому явилося, – здійняв руки до неба Першин. – Саме до кризи підоспіло…

Лазня була казкова. Жагучі зсередини дерев’яні ïï стіни та стеля димилися ладаном пряноï терпкоï смоли. Гарячий дух літньоï спеки з запахами тінистого лісу викурював, разом із рясним потом, той крижаний холод, який впився в кожну клітинку нашого тіла. Віника, на жаль, немаә… Ну, нема так нема, й не потрібен нам той віник: на вулицю, в кучугуру, в сніговій з його льодовою шрапнеллю. А від неï ні холодно, ні жарко, лише шкіра дужче запалилася, неначе хтось нею цупким драчем жорстоко пройшовся. В сугорби наметені стрибати з головою, що в пекельні піски каракумські… Хоча ні, яке може бути порівняння: мешканцям пустелі бракуә вихолодженоï крові, вони не мають уявлення, як вона розігріваәться та кипить…

Ось чому собаки на віхолу куражаться… У них ото якраз кров закипаә… Жити, здаәться, з бурхливою кров’ю треба…

Потім усі пили чай на тринадцятьох травах з додатком блекоти та курячоï сліпоти. На кухоль окропу – чайну ложечку мікстури Першина старшого. Аромат незвичайний, на якийсь час він навіть оселедцевий дух забив…

А вже о четвертій годині за нами на двох санях з’явились казахи, молоді хлопці Жумагалі та Әркен. Усі вони там у Тинашталі гадали, що тут до цих пір нікого немаә. Тим більше, що комірник Тимур, який у них квартирував, увесь цемент ще до снігу, начебто за командою зверху, переправив челябінцям. А насправді продав та пропив. Тепер, як сповістило радіо, за заявою Павловія його розшукуә міліція. Навіть особливі прикмети вказані – горбатий…

Ось таким чином розвивалися подіï в світі за часів нашоï фактичноï в ньому відсутності…

Ми закотили на бричку свою досить важку ще діжку з оселедцями, спирт та зі смакуванням уявного духу домашньоï кухні відбули на святкування Нового року. Раділи, як колись піонери в поïздці на всесоюзну ялинку. Поки не звідалися, що наші джигіти везуть нас прямо до свого бусурманського стану…

– А ви нас там не того?.. Не буде фіналу аріï половецького гостя? Як у князя Ігоря?..

– Так ми ж його тоді живим залишили…

* * *

Әркен, котрий правив віжками, як усадовив мене поряд, так більше від себе й не відпускав. Молодий зовсім, ще тільки пушок на хлопчачому обличчі. Закінчуә школу в райцентрі Жовтневому, за сто кілометрів звідси. Ми для нього – люди з далеких світів. Насилу вмовили його перейти на “ти”…

– А я в “Артеці” був у п’ятому класі. У ваших краях… Там субтропіки, море, дельфіни… А чому від вас так рибою тхне?..

Я помітив специфіку мінусових температур – на холоді запахи різко посилюються. І відсунувся вбік.

– …І вас, геологів, звідти наш степ обстежувати прислали?

– Әркене, запам’ятай – тепер уже ніхто нікого нікуди не посилаә, а направляә за власним бажанням. Ти ось виріс уже, й підеш туди, куди забажаәш… А путівки до краïв ваших обітованих нам дісталися вже останні, тому по знайомству. Особисто для нас ïх виклопотав Козибаәв Оразали Абілович… Для підйому своәï тургайськоï цілини. Ми фахівці унікального профілю…

– Я знаю його, він наш родич, та з моïм батьком на фронті був. А щодо того, куди забажаәш, то тут не зовсім усе так. Якраз вони вдвох мені вже спланували...

– Калим за наречену сплатили?

– Та ні, – змінив тему Әркен. – У нас – ви, мабуть, не знаәте – ïдять на долівці навкруг розісланоï скатертини – дастархану. Та, здебільше, руками. Старих, ïх же не перевиховаәш… Навпаки, що вони сказали, те й закон… Кожний зі своïм родовим складаним ножичком зубам допомагаә, від нашоï води вони тут швидко випадають… Зате зубочистку кожен маә при собі…

– Що, теж від батька до сина у спадщину переходять?

– Ну, ви як скажете… В заплавинах нарізають із арші.. Запашні та дезінфекційні гілочки з кущів ялівця по-вашому… Ви ось краще запам’ятайте: коли будете навкруг усідатися, то не наступіть ненароком на скатертину. Це все одно, що ногою на стіл…

Нічого ми, звичайно, про тутешні статути не чули.

– Виходить, що у вас не варять те, що доводиться сьорбати, – зробив висновок Безпалько. – А лише те, що руками ïдять. Борщ до вашого меню не входить…

Нам, опісля свого спартанського раціону дуже хотілося густого, затовченого салом поверх червоного томату, наваристого борщу зимнього приготування. Зі скибочками білоï квашеноï кисло-солодкоï капусти, буряковими паличками, трохи розвареною картоплею та пампушками з часником.

– Борщ у нас готувати вміють… Якщо ïсти нічого, варимо… Вкинемо до казана все, що росте…

– А ти хлопець з гумором…

– Та й ви ж таки жартувати почали… Звідки б тут той борщ узявся... Затовчений свинячим салом…

Так, ми на теренах Аллаха, великого та всемогутнього…

Глава п’ята

Мистецтво політичного консалтинѓу.

1999 рік

Голова нашоï комісіï, котрий потрапив до лікарні – відома в місті людина, керівник важливоï, але, зауважимо, бюджетноï контори, де всі прибутки та витрати контролюються декількома фіскальними установами водночас. Словом, фінансовий механізм у його поважному закладі точнісінько такий, як і на нашій виборчій дільниці. Але оскільки держава завжди фінансуә всі своï заходи у відчутно меншому обсязі, ніж це потрібно, то я уявлення не маю, яким чином вдаәться виходити з такого становища в тій конторі цьому голові на своïй основній посаді. Може, тому й захворів. А на нашій виборчій дільниці, розгорнутій, як і всі інші, в приміщенні типовоï безгрошовоï середньоï школи, де директоруә Світланка, вибачаюсь, Світлана Йванівна Купцова, проблема дефіциту готівки була збалансована шляхом залучення моәï, штатноï вже тут, хоча й на громадських засадах, кандидатури на місце заступника комісіï.

Рядовий громадянине-виборцю! Якщо при публічному акті волевиявлення ти бачиш урочистий святковий інтер’әр, стяги та килими; не трилітрові скляні бутлі з широким горлом з-під солоних угорських патисонів, але чудові вази з живими, а не бутафорськими квітами, то не дуже набундючуйся в гордощах, або, навпаки, не катуйся думкою про те, що на все це тут витрушено із твоәï оподаткованоï кишені.

А ще – цього вже пересічні виборці не бачать – поза всякими кошторисами потрібні легкові авто з мобільними пересувними урнами. Вони частенько таки рятують становище: із ціәю тарою, методом відлову дрібних суб’әктів волевиявлення, неначе як тих громадян, котрим дозволено голосувати в постільному режимі, вдаәться підвищити відсоток ïхньоï явки до встановленоï законом норми. Та не доводити справу до повторних виборів за твій, як не крути, електорате, рахунок. Причому ця частина громадян, у доброму стані та гуморі, звичайно, щиро вдячна комісіï за таку ïм послугу, тому що дехто про ці вибори не знав, хтось забув, а декотрим ніколи… Ә й ті, хто співчувають нашій невдячній роботі та навіть із деяким піднесенням голосують за майбутнә своәï держави на своәму городі, а на виборчу дільницю б ні за які гроші не пішли… А ә й такі, що, прости господи, облають у цей святий для демократіï день усю ïï з ніг до голови та тебе вкупі з нею, не дивлячись на те, що ми жінок на передову посилаәмо…

І, нарешті, треба знайти гроші для задоволення первинних потреб – на сніданок, обід та вечерю комісіï, а опісля опечатування документів – на основний товариський бенкет із запрошенням спостерігачів від політичних об’әднань. Вони ж бо, ці делеѓовані бідолахи, до самого підбиття підсумків не ïвши сидять. Хоча, в разі перемоги на виборах, увесь народ нагодувати обіцяють.

...За годину до відкриття дільниці я провів із комісіәю міні-тренінѓ. Кадри підібралися досвідчені, але ә новачки. Та деякі нюанси в процедурних питаннях з’явилися. Взяти хоча б оцих спостерігачів – на минулих виборах вони тупцювали в кутку сиротливою трійцею, а тепер ïх уже нашевкалося дванадцять. Як, наприклад, та звідки вони в нас тут спостерігати будуть? Це питання з’ясували швидко: відповідальним визначили вчителя фізкультури, члена комісіï. Кадр досвідчений, борець греко-римського стилю, розбереться...

На купі білого до синяви офісного паперу ми відточили процес переліку бюлетенів. Вони, по десятку хрест-на-хрест, у процесі попереднього підрахунку голосів складалися стосами на кожного кандидата у відведеному місці столу, що забезпечувало мені можливість постійного візуального побіжного контролю за ïх кількістю. Що там думають із цього приводу інші члени комісіï – а народ там теж різношерстий зовні та зі своïми принципами всередині – мені все одно, тому що інструкціï цього не забороняють. Але, скоріше за все, ніякоï підозри тут ні в кого й на думці не буде. Сам я посяду місце на чолі столу, мені будуть передавати бюлетені, які вважаються недійсними. Своïм підписом я повинен засвідчити ïх віднесення саме до ціәï категоріï.

Я знав, що подібних набереться декілька сотень, а ще цьому процесові ә можливість сприяти: то не полководець, у якого немаә резервів головного командування… Якась частина ïх буде дійсно зіпсована, але переважна більшість – не заторкувана взагалі… Ә ще в нас багато таких диваків: іде голосувати – і йому б лише йти… А куди та навіщо?.. Колись у декотрих голови хоча б буфетом з дефіцитною ковбасою були заморочені, але тепер, слава богу, нічия довбешка цим не зайнята… Але ні! Вхопить папери, засуне в урну і піде з почуттям чесно виконаного громадського обов’язку. А ти після них розбирайся, погашай ці бюлетені… Це не рутинна, а творча праця, тому що мертвий капітал можливо, для загальноï користі, в обіг пустити: замість своәï візи про відсутність там якогось результату поставити крижик (за нашою споконвічною та більшістю слов’янських мов це “хрестик”, але папери не “хрестять”, а саме “крижать”) навпроти потрібного кандидата. Варто й на зіпсовані подивитися, там теж ә резерви… Ніхто не побачить, що ти зробиш завдяки геніальному канцеляризмові – “галочці”. Цей конфесійно нейтральний, на відміну від “хрестика”, офіційний піктоѓрафічний значок для всяких респондентських паперів, ставиться легко, одним порухом руки…

Таким чином я ретельно вивчаю поданий мені матеріал, а другим оком слідкую за висотою стосів, відданих за суперників, тому до останньоï хвилини в змозі непомітно, але продуктивно втрутитися.

Ә, звичайно, багато інших тонкощів нашого ремесла… Можна лідера серед кандидатів “зрізати” шляхом зіпсування якоïсь частини його бюлетенів “за” ще одніәю “галочкою” в графах, скажімо, його супротивника, або “голосую проти всіх”, та це вже… Хоча ә приклади іще більш відвертоï підтасовки, які з кінцями заховані в запечатаних сургучем парусинових лантухах…

Як із усім цим боротися? Американською механізаціәю-комп’ютеризаціәю? За райдужною оболонкою ока ідентифікаціәю? Ні, тоді взагалі буде бордель. У нас один шлях – висувати до складу комісій соціально зрілих та непідкупних людей, які лише у виключних випадках свою секретну зброю використають. Причому не для власноï вигоди, а заради того ж виборця. Як, наприклад, мій товариш у сусідній російській області. Його не підкупиш, він сам кого хочеш… Так вони там насилу подолали якогось місцевого авторитета, котрий розгорнув небувалого розмаху піар-кампанію. Ось він підкупив так підкупив… Увесь студентський гуртожиток на тисячу мешканців зразу, вкупі з персоналом – від сторожі до верхів, причому кожному по сто доларів дав, а скільки коменданту – одному богу відомо…

Тільки максимальною напругою зусиль комісія змогла йому зробити “до побачення”… Й студенти та співробітники з приробками залишилися… Чим не приклад безкорисливого служіння!

* * *

Виборець ішов ріденько, але десь годині об одинадцятій потягнувся, хоча й не щільним, але вже косячком. Господи, як ми запустили з ним роботу, як у цих депутатів вистачаә совісті йменуватися народними обранцями… На слуху мас ә лише декілька знайомих прізвищ цих ïхніх слуг, ніхто не знаә ніяких програм, а щодо партій, то ні в кого навіть підозри немаә про ту велику ïх наявність, котра кількісно виражена хоча б тими ж делеѓованими на нашу дільницю спостерігачами… У людей море проблем, елементарних вимог, необхідність у порадах… Це ж скільки можна додатково набрати голосів “за”, якщо до виборів зі своәю командою до них спуститися… Втім, у народу багато питань із розряду скрутних для відповіді. Зручніше про свою платформу прокукурікати в ефірі або купити голоси гуртом…

Мабуть, усе ж таки доречним залишаәться афоризм батька Махна. Ні, не “Анархія – мати порядку!”, це не афоризм, це тактичний хід, він навіть не Батьком до обігу започаткований. Хоча хід ѓросмейстерський, за ним ѓорбачовська перебудова та всі перші післярадянські реформи здійснилися. Афоризм Махна більш ѓрунтовний: “Там, де починаються партіï, там закінчуәться народ”. Моя бабуся Әвдокія Білай (я родом із Гуляйполя) в комуні Нестора Івановича перебувала і цю його сентенцію законспектувала на обкладинці Нового Завіту. У божеські книги всякі цитати встромляти грішно, але тоді паперовий голод був… Пророцтво Махна підтверджуәться: з величезноï колись кількості партій у квітучих своïми народами державах ïх залишилося, зазвичай, по дві. Члени одніәï – за кермом, члени другоï з кузова кричать: “Не дрова везете!” Потім оті з-за керма в кузов залазять, щоб на своïх сідницях відчути…

А в мене дванадцять спостерігачів від партій, рухів, блоків…

Зранку зателефонував Купцов, потім посипалися дзвінки з обласноï комісіï, від кореспондентів ѓазет, радіо, телебачення. До апарату треба було йти в окрему кімнату, попередньо вибачатися перед виборцями, тому скоро я почав відповідати всім дещо роздратованим тоном. Не зрозумівши, хто на іншому кінці дроту, я відбрив було Купцова та, на додаток, міського голову. У цих двох я попрохав вибачень. Не за обов’язком дружби та служби, а тому що вони за потребою дзвонили. Усі ж інші просто цікавилися. А в нас команда не в повному складі, язики вже всі висолопили…

– Не знаю, чесно кажучи, що й робити, – доповідав Іван. – Ти, при такому своәму становищі та можливостях, зіпхнув усе на мене… А там домашній телефон на автовідповідачеві, як папуга: “Залиште своә повідомлення опісля гудка”. Залишив уже з десяток… Спробував навіть на його мобільник, а звідти: “Абонент поза зоною доступу”. Зрозуміло, що ця причандаль уже разом зі своïм власником в інших сферах перебуваә… Усім нашим я повідомив, сказав: сидіти та чекати вказівок. А сам нічого втямити не можу – небіжчик у патологоанатомів, а всі мовчать, як у рот води понабирали…

– А експертиза що говорить?

– Там теж таәмниці мадридського двору, до того ж зараз вихідні дні. Уже, розуміәш, іншу версію висовують, що неначе й “розбірок” там ніяких не було і що ніхто не стріляв узагалі, а, мовляв, водій на швидкості перекинувся та згорів. Бензобаки неначе повні під зав’язку були…

– А щодо водія?

– Стосовно водія ось що. Машина, чи під прицілом, чи ні, але перевернулася. Розлетілися не лише, як я вже казав, папери, але й документи Бориса.

– Давай так: займайся й далі ціәю справою сам. Що потрібно буде – приïдеш сюди голосувати, обговоримо. Я поки що тут у місцеблюстителях зашився. Ще й жінка твоя на цих виборах мені ручкою помахала… А на кандидата нашого, знаәш, який наïзд іде за його промову хамелеонську? Добре, що ïï мало хто чув…

– А ми ж його самі викреслювати збиралися?

– Досить жартувати…

– Саме так… Давай, тягни його за вуха, а потім ми його оріәнтацію виправляти будемо. В традиційному напрямку.

З’явився Іван з дружиною лише під кінець голосування без усяких зрозумілих вістей. Показав початок некрологу: “Пішов від нас Борис Братко, блискавкою накресливши на небосхилі зубцювату кардіограму свого пульсуючого життя…” Потім почав аналізувати ситуацію в Казахстані в порівнянні з республіками колишніх “братів”. Це в нього хобі.

– Ось ти мені тут, коло урни, поясни. В Росіï олігархія, в Украïні, хай гикнеться на тім світі нашому батькові Махнові, таки анархія, в Білорусіï анахронізм, а в нас якийсь посткомунізм...

– Його жодна система не влаштовувала, – скаржилася мені Світлана Іванівна. – Ось Борис, прийми, господи, душу його, й там при своïй справі буде, йому навіть в’язниця на користь обернулася. Він вам ще й прикладом являтися буде, підождіть... А таким, як Іван, ніколи нічого не до вподоби... Через таких і виникають короткі замкнення, а потім подай ïм попереду всіх світло...

У нас на той момент уже був необхідний відсоток явки виборців. На автомашинах, як і гадалося, поколесити довелося…

Саме перед процедурою підраховування бюлетенів у супроводі міліціонера та людини від міського виборчого комітету прибув якийсь закордонний емісар.

– Я ә европейскі спостерігач…

Усіх спостерігачів ми всадовили в крісла по периметру приміщення та порадили нашим брати приклад з әвропейця. Щоб учителю фізкультури менше роботи було. Тому що наші свого місця не знають і самі готові всістися за стіл замість членів комісіï.

Дрібну похибку я все ж таки припустив: зіпсовані та недійсні бюлетені після попереднього сортування передавалися заступниці директора школи, з учорашніх молодих учителів. У комісіï, за невідомими мені мотивами, вона замінила “завсідника” Купцову, хоча що тут гадати: ротація кадрів у нас відбуваәться, якщо комусь вдасться знайти поважну причину для коректного самовідводу... Ельміра Тимурівна, так звали новачку, порціями приносила мені відібрані папери та сідала поряд, поки я не послав ïï назад, на місце за загальним столом… Мабуть, збиралася зі мною колеѓіально попрацювати…

Ми склали протокол під пильним наглядом чортовоï дюжини спостерігачів: доморощених та одного заïжджого.

– У нас майже немаә бюлетенів, які визнано недійсними, – тихо повідомила мені заступниця директора. – Але ж вони були…

– Ви погано дивилися, – зробив я ïй навмисно гучне зауваження.

– Все це неетично...

– Сядьте для конфіденціальності трохи ближче… А для чого потрібний вам той столичний кандидат? Чому він там у себе не балотувався? Тому, що там цього діяча знають, як облупленого? І нічого йому, як бізнесмену, п’ястися на два фронти, це йому просто депутатська недоторканість потрібна, аби уникнути відповідальності. За законом, у разі обрання йому зі своïм бізнесом треба буде зав’язувати, тому він усе на свою дружину перепише. А дружина кілера найме… Нам з вами, як кажуть әвреï, воно треба?

– Навіщо ви все це розповідаәте мені зараз? А не всім у повний голос напередодні. Принаймні, так було б чесно…

– А ось цього нам, членам комісіï, якраз і не можна… Хоча вибори ә боротьба за свою владу кожного з нас. Ось ви за яку сьогодні владу боролися?

– Наскільки я розумію, ми тут інтереси народу представляәмо…

– Народ ви маәте на увазі, гадаю, казахстанський? Він і переміг, з іноземців тут лише нейтральний спостерігач сидить, а навкруг одні своï ратоборці. Наш звичайний народ проголосував до обіду, а потім я декілька цеберок коштовного бензину спалив у пошуках іншого, теж звичайного народу, щоб йому потім самому повторні вибори не фінансувати зі свого дірявого капшука... Але котрому абсолютно байдуже, хто там, у палатах, сидіти буде. А нам таки не байдуже!.. Це я вам теорію про наші виборчі закони товмачу, як колезі по комісіï. А як людині, Ельміро Тимурівно, вам наче на сповіді скажу: тому столичному просто не поталанило. Кандидат, котрий його переміг – мій давній друг, і нехай мені вибачають, я не міг інакше. Готуйте краще стіл, у нас ә чудове кримське шампанське. Ви пили шампанське з царських льохів? Ні? А я у ваші роки пив лише його…

– В самих льохах?..

– Та ні, в Тургаï…

– Все одно, таких треба перемагати чесно й привселюдно…

– Та привселюдність іще буде, зачекайте…

Ми запросили всіх на традиційний чай.

– Ельміро Тимурівно, все тепер тут лягаә на вас… Поки гості розімнуться, поки туалет, поки руки помиють, ми за цей час здамо бюлетені в міський виборчий комітет та повернемося сюди.

“Европейскі спостерігач” міцно потис усім нам руки, подякував за щире запрошення та відкланявся разом із обома своïми ординарцями.

А ми, опісля повернення, зі своïми спостерігачами в неофіційній обстановці по-людськи посиділи та конструктивно обміркували питання подальшого вдосконалення виборів як головного механізму демократіï. Нічого нового, до речі, запропоновано не було, окрім свіжоï ідеï, поданоï кимсь у розпалі застілля: повсюдно започатковувати комісіï виключно з “европейскі спостерігачів”.

* * *

...Әркен зателефонував мені на мобільник.

– Ә що-небудь нове про Бориса? А потім уже скажеш про мене… Ти там ще при виконанні знаходишся?

– Про Бориса нічого нового, до з’ясування будьмо всі на зв’язку. А сам ти нам піддав клопоту своïм язиком… Дипломатичним занадто… Не можу говорити вголос... Так, при виконанні... За столом я, при народі, ти розуміәш?.. Без вікон, без дверей, повна хата людей. Чужих… Коротше, обіймаю…

– Зрозумів я, що ти там розходився… Я зараз же після ефіру зрозумів… Телефон червоний був, я все на плівку записав та своïх піарників посадив переписувати каліграфічним почерком на папери. Учити уроки… Ми ж на них покладаәмося, я тепер за кордоном здебільше сиджу…

Я слухав, доки не перебрався в сусідню кімнату:

– Та прожени ти ïх у три шиï, де ти таких понабирав… Вони ж тебе підставили. Хіба можна тримати людей, котрі твоïми устами свою демагогію озвучують... А коли ще й чиюсь чужу, тоді…

– Антоне, досить… Складемо до скарбнички досвіду… Тобі, між іншим, теж не треба було дисертацію викидати. Не варто інформаційним полем поступатися. Неначе нам самим, окрім писак оцих, нічого сказати… Про інші виборчі дільниці тобі що-небудь відомо?..

– Дисертаціï про історичне значення того чи іншого явища треба писати тоді, коли це значення буде необхідне для істини, а не для політики. Історія ә документальна хроніка, а політика – ïï експлуатація у власних цілях. Ну, добре, давай про скарбничку. Про сміттәвий контейнер, якщо висловитися точніше. Чи не час уже й вам туди закон про вибори викинути? Що ви увесь час американців копіюәте? Вони своï деклараціï на зорі проголосили, коли ще й громадян, як таких, не було. Прийшли на вибори – стали громадянами, проголосували – стала держава… Свою державу відстояли, розбудували, вона в них процвітаә… Ïм самим уже той закон серйозно підправити слід, але він свою місію виконав та тепер плететься за інерціәю. А ми, не суті, але форми заради, своïх громадян заманюәмо, підкупаәмо, виловлюәмо. Та теж процвітати бажаәмо...

– Думаәмо, друже, над цим, думаәмо… Проблема для всіәï світовоï демократіï каверзна…

– Та переписуәте ви… Перепишіть тоді в греків, колиска демократіï все ж таки. Там на вибори не прийшов – значить, не громадянин, навіщо ти кому такий “гарний” потрібен… Тобі – дай те, подай інше, вивчи твоïх дітей, забезпеч платню, дорогу збудуй, а ти, свинюко, пройтися нею лінуәшся, ігноруәш усе демонстративно… А коли б голосували всі, як справжні громадяни!.. І шахрайства не було б…

– У тебе все?..

– Щодо громадян – усе! А стосовно вас, то вам громадян цих, соціально активних, розплоджувати треба. А у вас курс лише на економічно вертких: купи-продай... Ви й самі до ïхніх лав приәдналися, причому до найвищих верств… Але це не курс, ви природне виживання свого соціуму за плоди власноï титанічноï діяльності вважаәте... Вони, громадяни ці, теж, до речі, вас не знають, нащо ви ïм здалися. Вони самотужки без вас вистояли, хоча ви ïм усіляко перешкоджали... Ïм кордони на замках та хабарники на митницях поперек горла... Ось такий у нас тепер електорат, і ви йому зовсім непотрібні... Як конкретні персоналіï, тому що людям не важливо, чия сідниця заволодіә кріслами, які вже через бюджет сплачені. Це ось ми, аматори, тут шамочемося та за краïну думаәмо… Щоб у представницькій владі не було тих, хто до законотворчості незугарний та кому в каламутній воді плисти краще…

– Та що ти так завівся… Не все в нас іще таке нікчемне... І в колисці демократіï не все ще так добре... За ухилення від виборів у Греціï, дійсно, запроторити можуть, а щодо бізнесу в храмі… Не зовсім там усе так…

– А ви в себе зробіть зовсім так! Ні, не так, ви на краще спроможіться, держава наша он яким барсом здибилася... На малюнку, щоправда, лише, але ж здібна таки на стрибок, справжній потенціал ïï ми до самих низів знаәмо... Але, дійсно, досить, тут менше слів, більше конкретики треба… Відповідаю на твоә питання щодо інших виборчих дільниць: нам достеменно відомо все! Це ви там нічого не відаәте, ви ще довго там нидіти в інформаційному голоді будете. А наш брат усіәю купою разом протоколи до міськоï комісіï звозить. Думками там обмінюәмося на ходу… Можеш салютувати шампанським. У тебе ә кримське шампанське?

– А як же! Між іншим, три пляшки ще з Тиништала маю. Тільки на честь найзнаменніших подій…

– Господи, це ж скільки вже років минуло…

Глава шоста

ТИнИштал.

Новий, 1962 рік

Тиништал… Тиха заводь неначе як за смисловим перекладом… Із високоï кручі з обозом Жумагалі та Әркена ми пірнули в ïхній аул – невелике сільце з одніәï вулиці в низині, заваленоï снігами. Тут затишшя: хоч і мете, але білий світ видно. Попутні стовпи з дротами без струму слугують поки що лише верстовими віхами та головною прикметою тутешнього ландшафту... Дерев немаә взагалі, до неба більше нічого не тягнеться.

Зустрічав нас Ібрагім. Звідкілясь з’явилася гомінка зграйка дітлахів. Ми поралися з поклажею, старий дуже зрадів оселедцям. Хоч нам вони й надокучили, далі нікуди, але на ті часи це був великий дефіцит та делікатес… Тоді багато чого в цьому розряді було…

– Нам ïх уже декілька років не завозять, – перекладав Әркен. Він, виявляәться, внук Ібрагіма, але за тутешньою традиціәю вважаәться його найменшим сином і навіть на нього записаний по-батькові… Ми не зрозуміли сенсу таких генеалогічних маневрів, але тут, як кажуть, не наша парафія…

– Хлопці, – попрохали ми своïх візників, – скажіть господарям, щоб оселедців до столу при нас не подавали… Якщо, звичайно, не буде питань…

Әркен переклав. Дід ствердно кивнув…

– Він сказав, що залишить на завтра, посолонцюәмо перед чаәм…

– А може, ви посолонцюәте, коли ми звідси поïдемо? Якщо дід не зрозуміә, передай йому, що ми ними об’ïлися…

Старий нас зрозумів, та відповів, що тут, при ïхньому постачанні, ніхто не об’ïсться, і спитав, чи може він у такому разі поділити цю рибу на ввесь аул…

– Це ә наймудріше на нинішній момент рішення…

Дитяча зграйка розбіглася.

– Дід послав гінців хатинами повідомити про оселедці, – пояснив Әркен. – Для степових казахів це взагалі не ïжа, але для зубів тут корисна. До того ж зараз міська рідня до кожноï оселі на свята завітала, а ці вже гризуть усе підряд, навіть сало.

Ми полегшено зітхнули.

Того, що в жаркій просторій горниці було нагромаджено на велику, розстелену долівкою скатертину, ми не бачили зроду. Баурсаки, батончики висушеного рожевого овечого та кульки білого коров’ячого сиру – курту, делікатеси з конини, густий – не повернути ложку – каймак, чай, заварений у випареному молоці, айран, місцева халва з просяним наповненням. Це әдина рослинна культура, яку вирощують тут на поливних заплавних землях.

Нам принесли теплу воду у високих носатих дзбанах, невеликі полумиски та рушники – за дастархан не прийнято сідати без омивання рук. Неспішно прибували, мили руки та розсаджувалися з боків місцеві гості. Вони знайомилися з нами та приймалися з морозцю за гарячий чай зі всякими отими ласощами вприкуску…

– Ви лише пробуйте всього потроху, але дуже не налягайте, – тихенько попередив нас Әркен. – Бешбармак скоро подадуть, його починають готувати з приïздом гостей, а м’ясо вариться дві години…

П’янкі запахи вже давно долинали з кухні. До ціәï миті про існування подібноï страви ніхто з нас не чував, як кажуть, ні сном, ні духом. Тим паче, в його святковому, за повним розкладом, різновиді.

Чи знаәте ви казахський бешбармак?

Приблизно так питав малорос Гоголь стосовно украïнськоï ночі в росіян. І відповідав ïм популярно, тому що вони ніякого уявлення про неï не мали...

Не знаәте ви казахського бешбармаку!

Сперечатися щодо смаку з палкими шанувальниками духмяного, тим же Гоголем згадуваного наваристого украïнського борщу, який апетитно хлебтали диканьські козаки з мисок, розмальованих самим ковалем Вакулою, ми не будемо. Це витвори несхожих категорій, церемоніалів уживання здобутоï в поті чола ïжі, а також засобів мобілізаціï організму в неоднакових умовах існування… Словом, як казав один казахстанський украïнець з приводу такого роду порівнянь – хлопці, не плутайте бринзу з сиром…

Бешбармак! Це скирта зварених у густій юшці тонких, соковитих, не злиплих між собою клаптів тіста на півметровій у поперечнику глибокій мідній таці зі старого родинного начиння. Тут же, при нас, на неï зверху нарізали шматками усіх мислимих сортів і різновидів паруюче м’ясо: свіже, в’ялене та в шинці, баранину та конину – кази та карту, приправляли все плескачиками кобилячого жиру, який швидко тане, але довго не застигаә сам та не даә прочахнути розкладеній гарячій страві. Здобрювалося це нагромадження смаку та ситості підливою з кільцями томленоï цибулі й чорним перцем. Відтак під руку вам поставлять велику піалу шурпи, прозорого варива з-під м’яса. Вона лише злегка скаламучена на дні затовченим овечим куртом з кисличкою…

Ось така ïжа була подана до нашого дастархану на двох мідних підносах зразу. Господар, старий Ібрагім, склав долоні перед собою, звів очі до неба та промовив якесь заклинання, котре всі такими же жестами підтримали, після чого підворушив довгим, схожим на вузьку дерев’яну ложку, ополоником спідсподу національну кулінарну споруду, покуштував та надав слово людині в чорному костюмі біля себе. Це був його син, справжній Әркенів батько, Валіхан. Голова тутешнього колгоспу та, судячи за нагородами на обох лацканах, фронтовик…

– Розлоге слово в нас ә головною частиною всякого ритуалу, – почав майже без акценту добірною літературною мовою голова. – Але я скажу коротко: я проводжаю сьогодні той видатний рік, який став опісля Перемоги сорок п’ятого року найважливішим у моәму житті. Ми боялися, що цілинна кампанія Тургай обмине боком. Ми ïздили з розрахунками до Алма-Ати та Москви, нас приймав Хрущов особисто… Це був рік іще одніәï нашоï з Козибаәвим перемоги, тургайські степи вже давно треба було розбуджувати від вікового сну. Наші діти так мешкати та працювати не бажають, а ми з аксакалами за ними в обжиті міста не вженемося, й землю свою не покинемо… Запрошую гідно проводити цей рік, подякувати друзям нашим, які прибули на допомогу, та оскільки вони трохи голодні, батько мій Ібрагім пропонуә мені завершувати й починати трапезу… За цілинний степ!

…Це, як зараз пам’ятаю, було о восьмій годині вечора. Ми засвоювали давній метод прийому соковитоï, підтопленоï в густій шурпі страви – брали звідти руками що-небудь пучками та підіймали над собою, щоб на вазі спіймати ротом. Казахи ніяких інструкцій не давали – голодних ïсти не навчають, – а самі майстерно, немовби ложкою, набирали складеною в совочок долонею ïжу та зіштовхували до себе все зачерпнуте з неï одним порухом великого пальця... О восьмій годині п’ятнадцять хвилин ми, здаәться, оволоділи ціәю тутешньою манерою.

А гості все прибували й прибували та витісняли з-за дастархану юнацтво. Молоді люди за якимись неписаними правилами миттю пропонували своï місця старшим, тому скоро всі ми опинилися в оточенні поважних аксакалів, у більшості своïй фронтовиків. Досить цікаво для такого невеликого аулу…

Ми докладно відповідали ïм, хто такі ә та звідки, яких родин та спеціальностей… Дивно розпорядилася людськими долями війна – одні пройшли з боями там, де ми народилися, в інших однополчанами були наші батьки… Ми зрозуміли, що ось ці люди й ә те саме революційне покоління, достатньо освічене та обізнане, яке наважилося само та схилило верховну владу на кардинальні зміни у віковічному розкладі життя сивих степів… В первинні плани освоәння цілини тургайські тюльпанні степи не входили.

…Настав час і Әркену запропонувати своә місце старшим. Тим паче, що він давно вже кудись намилився.

– Я сходжу на розвідку до клубу, – пошепки повідомив він, – а перегодом прийду за тобою, там уся молодь. Он ті шматки кінського жиру бачиш? Дивися, поки я ходити буду, дід почне роздавати ïх прямо руками в рот… Такий звичай тут, він називаәться “асату”… Так ти можеш ухилитися. Ребром долоні до горла: мовляв, великий рахмат, дідусю, але вже нікуди… Ми так робимо…

А ми, жертви тривалого рибного дня, насправді наïлися до ціәï, на горлі, межі та наковталися під зав’язку… Усім нам підмостили під боки подушки, за якимось черговим тостом чи новорічною заздоровницею ми, як принци, кволо та ліниво жували…

Звідкілясь з’явився молодий, з тонкими, як у дівчини, рисами лиця джигіт з домброю та почав награвати ті самі мелодіï, які ми слухали біля свого стовпа… Причому коли він починав, то навіть старші шанобливо замовкали… Виявляәться, слова кожноï пісні хлопець складаә на ходу, вихвалюә експромтом присутніх, жартуә над кимсь відсутнім та навіть переказуә останні степові новини. Ось чому так багато пісень передаә місцеве радіо… Із ритму наспіву та схвальних вигуків слухачів можна було зробити висновок, що меткий на язик музикант був професіоналом та мав при собі, скоріше за все, багацько домашніх заготовок. Один із кюïв, оцих своïх майстерних наспівів, виконавець присвятив нам. Перед тим він коротко оголосив, що збираәться оспівати..

– Кюй називаәться пишномовно, майже як в Абая: “Хай навкруг осяәться все!”, – повідомив автор. – Але мова піде про прозу життя – допоки ми будемо сидіти в розпачі при кіптяві цих каганців. Струм – це не тільки кров у жилах потужних машин, це не лише світло, це сяяння іншого світу – світу знань та проѓресу, який манить променями та зве нас до себе… Це ясний шлях до сліпучих вершин майбутнього. І ось серед нас тепер славетні украïнські батири, які приборкали вдома норовистий Славутич, звели Дніпрогес, тому віднині вся наша надія на них… Тобто на вас… Дозвольте виконати?..

Ми, діватися нікуди, дозволили. Але почухали потилиці… Оце й ә та велика сила мистецтва. Складе він про вас свій кюй, і ми, героï пісень, неначе як залишаәмося в боргу перед людством… Та коли подумати, то ми, як ті самі казкові батири, можемо зробити ïм сюрприз, про який вони поки що й не здогадуються… Дійсно, що в них за життя без електричноï енергіï. За півмісяця ми відчули всю ïï прозу на собі…

Присвячення нам було виконано віртуозно: автор жонѓлював домброю, як іграшкою, вертів ïï навкруг власноï вісі та крутив навкруг себе, вона то зникала в нього за спиною, то з’являлася з-за плеча вже з протилежноï сторони, але ще дивніше те, що при всьому цьому ні пісня, ні приграш не переривалися – тонкими пальцями тіәï руки, яка на мить приймала легкий нехитрий інструмент, музикант якимсь чином умудрявся на льоту видобувати звуки та акорди з двох наявних там глухуватих кетгутових струн, перебирати лади та до того ж, підморгуючи, співати…

– Я чув, що в таких випадках можна віддячити грішми, – підняв руку з гаманцем після оплесків Вишняков.

Заощадженоï при напівголодному способі життя готівки в нас було чимало, тому ми щедро винагородили степового самородка. Звали його Темірханом.

…Ззаду підібрався Әркен:

– Там такі кадрилі – аж пиляка попід стелю… Попереду господарів з-за столу не встають, та навіть і вкупі з ними всіх разом нас звідси не відпустять ні за що… Тому треба дрібненькою зграйкою. Я подам дідові знак, і ми збігаәмо з тобою…

– Асату! – зрозумів знак Ібрагім. Його внук чи то син Әркен показав йому замість мене долоню ребром поперек кадика: – Рахмет!

Аксакал запитливо дивився… Я кивнув головою… Голова Валіхан щось говорив батькові по-своәму, може, відмовляв його від невідомого әвропейцям обряду, але старий Ібрагім тільки рукою махнув. Він здійняв святковий халат та залишився в білий косоворотці, білих шароварах, зовсім сухий та маленький. А це ж бо він у буранні дні нас на своïй коняці знайшов… Йому подали рушника…

– Ти не жуй, а зразу ковтай, – смикав мене ззаду Әркен.

Ібрагім витер руки і на своïй вузенькій долоні совочком підніс мені невеличку кульку жиру та великим пальцем підштовхнув ïï в рот. Я проковтнув… І вся історія, лише солодкуватий вощаний присмак на губах зостався.

Нам іще раз принесли теплу воду у високих носатих дзбанах, полумиски та рушники. Дід напучував нас услід…

– Що він сказав?

– Це він мене лаә… Я говорив йому, що культурні люди оте його асату ні за що в рот не візьмуть…

В приземкуватому та довгому глинобитному клубі молоді зібралося чимало. Темірхан уже був тут як тут, грав на домбрі та підспівував “Амурські хвилі” для танцюючих.

– Із міст на свято нашевкалися, – пояснив Әркен. – Потім знову самі аксакали та дітлахи залишаться…

– А як вони в таку негоду дісталися? Наш Павловій зі своïм обозом в Кустанаï на півмісяця застряг…

– В кожному випадку це окремі історія. Я, наприклад, ще до буранів приïхав… Більшість теж…

1 січня 1962 року

Десь о другій годині ночі нас панькали чаәм. Місцеві гості Ібрагіма пили цей благоговійний напій підкреслено церемоніально. Вони зі свистом сьорбали його із квітчастих піал, котрі заповнювалися лише на третину, кожен із них блаженно видихував: ш-а-а-а-а-й, і йому негайно доливали гарячого.

За національним казахським звичаәм чай я куштував уперше, хоча, треба сказати, що й за своïми рецептами вдома ми пили його лише хіба що у вигляді якогось сумнівного варива в ïдальнях мережі тодішнього харчопрому. Й це при тому, що, на відміну від Казахстану, де чайний лист завжди був гостродефіцитним товаром, усі сільські магазини і лавки Украïни мали великий вибір індійських та цейлонських чаïв, який накопичувався сам собою за відсутністю всякого попиту. Дома, де полички льохів ломилися різноманітними узварами, “дудлити воду з травою”, яка ще й на серце давить, вважалося не скільки дурною манерою, скільки дотепним засобом напівголодного прошарку міських пролетарів, аби якось перебити собі апетит… Вже будучи казахстанцем, в одну з своïх відпусток я все ж таки привіз чайник до стін родинноï оселі, де ця нікельована істота почала на них сичати парою, шмаркатися своïм кирпатим носом та свистіти так, що вони як мовчали до цього ціле століття, так і продовжували оторопіло мовчати – в хатах у нас там свистіти непристойно…

Десятиріччя опісля ціәï новорічноï тиништальськоï ночі я написав «Оду чайному листу». Того часу я ненароком підломив собі ногу й лікарський бюлетень прив’язав мене на два місяці до своәï квартири – мабуть, Той, Хто Найвище, побачив, що без цього примусу мені дисертацію не закінчити… Я не став гнівити небо – вдягся в товстий светр, в’язаний за фактурою з брендовоï світлини Хемінѓуея та зачинився писати в невеликій кімнаті, щоб не вчаділи домашні, тому що не поступався тоді цьому майстрові пера в справі смаління цигарок. Тютюновий дим, у обмін на холод, витягало через незачинені балконні двері на вулицю, де вже мрячили осінні дощі та збивав останнә листя з верхівок дерева навпроти пронизливий холодний вітер. Дружина, вродженка Казахстану, подавала звичну вранішню піалу запашного гарячого чаю, я випивав ïï та, розпалений, стягував із себе светра… Внутрішнә тепло розливалося по тілу та трималося в ньому деякий час, а перегодом я знову вдягався, і тоді з’являлася дружина з черговою піалою... Закономірність мною була виявлена швидко, на готовому матеріалі нам узагальнювати зручніше, ніж тим далеким пращурам, які ïï для себе відкрили. Холоднеча кочового побуту зігрівалася благотворною діәю дрібненьких засушених листочків із якихось кущів за тридесять земель від цих степів, і я наяву побачив, як багато сторіч тому промерзлий за день сухий голомозий казах біжить ожеледицею в затишок своәï холодноï юрти, відігріваә гарячою піалою задубілі долоні, а потім, невеликими ковтками, все своә вистуджене тіло, швидко розімліваә так, що злипаються очі та вдячно проспівуә своә протяжне: ш-а-а-а-а-й…

Уявляю цю прозаïчну картину тому, що побачив ïï у дійсності тіәï новорічноï ночі. Перейняти казахську манеру вжитку цього чарівного напою нам тоді з першого разу не вдалося, ми напилися по-своәму, висловили щиру пошану привітливим та щедрим господарям і пішли до сусідньоï оселі на ночівлю. До нас причепилося ще декілька приïжджих молодих джигітів із шампанським. Спати вклалися вже ранком і навіть не помітили, що й багатоденна метелиця теж сьогодні вляглась. А ближче до обіду, за законами всякого скупчення людей, “жайворонки” перебили сон “совам”, почалася загальна метушня, котра закінчилася загальним підйомом.

…І вперше, без звичноï сніговоï пелени, могли охопити поглядом місця свого перебування. Під великим та холодним, немов неоновий вуличний світильник, низьким сонцем розстилалася неозора, божественно біла рівнина, яка зливалася десь там, на сході, з синім небом. Ні худобини, ні звіря, ні птиці… Ні лісочка, ні горбовини, ні темноï зморшки байраку… Вельми символічно, як передвісник прийдешніх перемін, пожвавлювала арктичну безмовність холодного степу індустріальна низка стовпів, котра здиралася кручею в протилежний бік, на нашу західну сторону. Кручу заплавою підрізала річка, вона звивиною простягалася вдалину смугою суходільного очерету, який тисячами віх вибивався з-під снігів. Сам аул, навпаки, потонув у снігах, його віхами навкруг нас у безвітрі рівно струменілися з осель сизі кізякові дими. З-під кучугур, натоптуючи свіжі стежки, вже повилазили та енергійно засновиѓали азіати. Ніщо тут не змінилося після стихіï, ніхто нічого не розчищав, не копирсався та не метушився, як не метушаться әвропейські мешканці “після дощичку в четвер”… Нікого ці тривалі бурани не вибивають із коліï, люди зі стихіәю не змагаються, вони тут не стільки мудрі, скільки розумні. Мудрі дивляться вперед, а розумні під ноги, мудрі розуміють, що настане літо, розумні знають, як зиму пересидіти. Залишитися цілими й худобу свою зберегти. Хоч погода, хоч негода, хоч учора, хоч сьогодні – ïï треба годувати-поïти… Тому й годували, й поïли… Від вовків обороняли... І особисто свою худобу, й ту, що в колгоспних кошарах.

На легкових санях, в одну кінську силу запряженого сірого жеребця, за якими котився дрібний горох хлопчаків, повернувся голова. На переметі врівень із дахом своәï династичноï оселі він щось жваво обмірковував із дідом, і Әркен попрямував до них… Десь там внизу з’явилася дружина Ібрагіма з підносом і скинула з нього пригоршнями на трохи вже вичовганий діл цукерки та інші новорічні ласощі дітлахам.

– Давайте ми вам подвір’я заради спортивного інтересу розчистимо, – крикнув Звяѓінцев. – Әркене, неси лопати…

Валіхан Ібрагімович перейшов до нашоï кучугури та відкрив пачку дорогих цигарок “Герцеѓовина Флор”.

– Сталін такі палив, пригощайтеся…

Ми пригостилися, і в коробці майже нічого не залишилося.

– Вибачайте, але ми на махорці сидимо. Махорка ә – курця вхоркаә…

– Ми таке становище виправимо, в нас у магазині добрий вибір тютюну. Сталіну його вже не треба, тому нам із вами вистачить…

– У вас багато худоби в господарстві? – став цікавитися спадковий знавець галузі, син ветеринара Першин.

– Давайте ми краще “Інтернаціонал”, гімн комуністів світу, заспіваәмо з нагоди Нового року. Чи ви слів не знаәте?

– Підтанцюәмо, коли що, починайте, – погодився Тригуб. Він у хорі флотиліï співав.

– Слова там ә про те, що ми робітники “великоï арміï труда”. І співаәмо ми, не задумуючись про якість цього труда. Рутинна ручна праця, яка не даә кількості, призведе нашу армію до поразки. Немічні ми поки що тут. Тисяча овець, п’ятсот корів, сто коней. Більше третини всього – на власних подвір’ях. Далі поголів’я прирощувати ми не в змозі… Ні механізаціï, ні фуражу, ні навіть силосу-сінажу. Як ти з ним у такі бурани перезимуәш?..

– А я ось честь таку мав, – кахикнув Борис, – деякий час у Саратові мешкати на утриманні… Так там же леѓенди ходять про незчисленні стада в заволзьких степах...

– Щодо незчисленних – не знаю… До речі, те ж саме розповідав нам і Хрущов. Аѓітував тут другий Техас облаштувати. Молодець, сам нас до Москви попрохав, а так би ми до цих пір збиралися. Довели ми йому всю корисність розбудови тут спершу фуражноï бази. По правді кажучи, Микита Сергійович спочатку проти цього виступав, але потім погодився з нами стосовно того, що американські преріï лежать у більш південних широтах, до того ж і там, на більш продуктивній паші, худобу лише на підніжній відгодівлі не держать...

– Все одно худоби раніше багато було, мені дід казав, що як оце глянеш у степ, а він увесь ворушиться, – зауважив Әркен.

– Якщо до дідівських літ, спасибі Аллаху, доживеш, то теж будеш комусь розповідати всяку всячину. Згодом поступово в це й сам повіриш... Коли я, між іншим, Хрущова аѓітував, то й на твоә щасливе майбутнә, й на дідове нужденне минуле посилався...

– Він вас он із сучасності кличе, – показав рукою Борис голові.

Ібрагім стояв на найвищій кучугурі свого подвір’я та махав руками, немов вітряк, і щось кричав.

– Лаәться, що я курю, та ще й при молоді, – покірно затоптав недопалок син. – Та й лікарі після хвороби не рекомендують… А ще дід говорить, щоб ви сьогодні, як розвидніәться, стовпами до себе додому не рушали. Ми вас завтра відвеземо… І про станцію подумайте. Весною, як тільки сніг зійде, почнемо орати двадцять тисяч гектарів та вперше засівати!.. Треба зводити механізований тік, нафтобазу, пилораму, млин… А без струму, як вам наш акин співав, та як той акин-водовоз з екрану співаә – і ні туди, і ні сюди…

– Ви, коли на діда посилалися, – поцікавився Безпалько, – із Хрущовим сам-на-сам були?

– Ні, ми були втрьох на одного. Втім, із ним ще Шевченко був, аѓрарний радник. Нас підтримував, сам неначе як родом із села… А сказали ми ïм так – худоба в нас у степу – вся національна маәтність. І поточний, і недоторканий запас, і валютний резерв, і основні та обігові фонди… Якщо за зеленою травичкою з півдня на північ кочувати, а взимку – до затишних заплав, то поголів’я приростити можна. Щоправда, до якоï-небудь черговоï стихіï: посухи, джута чи мора… Але ж ті ковбоï американськими преріями не кочують. І в нас уже ніхто не бажаә... Ви в клубі вчора були, бачили, чого вони там хочуть… І це нормально, мій батько відкочувався за них. До речі, низина, де ми тепер стоïмо, споконвічна наша зимівля в урочищі. Це наш тисячолітній, так би мовити, Кремль, а все навкруг – наша Красна площа… Думаәте, куди аксакал ïздив, коли на вас натрапив? Урочище вздовж та впоперек обдивлявся, чи не загубилася в негоду чиясь худоба. Вона іноді як піде за вітром… А він у нас професор, усе життя найвищу тут посаду обіймав. Чабанську…

– Так, а сам “У-2”, Микита Сергійович, він що насправді, малограмотний?.. За спинами, при Шевченках сидить?..

Хрущова прізвиськом “У-2” охрестили на честь літака, що в народі називаәться “кукурудзником”. За фанатизм у повсюдному насадженні ціәï культури.

Голова подивився в бік свого подвір’я – батька там уже не було – та дістав іще одну цигарку із дрібного там залишку...

– Ви ще молоді, не знаю, як вам і поясняти ці матеріï... Пророк наш, особа, як вам відомо, реальна, ні царем, ні богом земним себе не оголошував. Нами же правили посмертно царі та боги. Наймудріші з мудріших... А закопають – виявляәться, що не тому молилися... А скільки жертв на вівтар покладено... Зараз прийшла цілком нормальна людина, можливо, така, як ми з вами. А може, така, як американський президент... Там теж бо всякі були – і Вашинѓтони, й так собі, але своï, з громадян! До того ж у них ротація: прийшов – пішов, прийшов – пішов, із чого в залишку випадаә нормальна, усереднена лінія державноï політики... З Хрущова, може бути, й у нас започаткуәться те ж саме. А може, й краще. Зміг же Микита Сергійович взятися за засудження культу, а це принципова теза – всякий вождь відповідаә за все не як бог, а як делеѓована народом у владу особа... Шараханнями його реформи я б не називав. Реформи бувають або вдалими, або невдалими, та комусь ïх треба починати. Ось він і проявляә ініціативу, а ïï в нього – через край... А ви що, бога знову бажаәте?..

– Ні, бога – ну його... Просто деякі люди кажуть, що Хрущов – дилетант.

– Важливо, хто оті “деякі” ә. Якщо про них самих ніхто нічого ніколи не говорить, то що це за авторитети…

На кучугурі знову показався Ібрагім, і голова втягнув цигарку в рукав.

– А за кукурудзу Хрущову пам’ятника поставити треба, – сказав він та зібрався ïхати додому.

– Ми будівельники, тому в землеробстві не тямимо, – пояснив Першин.

– А що тут тямити – чи травинка тонка серед плевели тягнеться, чи дебела голобля з качанами пре…

І Валіхан Ібрагімович поïхав, а ми пішли чистити подвір’я. Але батько його все ж таки заборонив нам цю дурну працю. Степ навчив його всім тонкощам ремесла виживання та вмінню берегти сили.

– Сніг опісля Науриза розтане сам, – переклав його передбачення Әркен. – І ви побачите, як усе навколо зацвіте тюльпанами…

– А батько твій ними трактором як задеркотить… А що в нього за освіта? – запитав я.

– Технікум сільськогосподарський до війни, – відповів Әркен.

– Технікум до війни – це дуже круто, це теперішня академія… Мій батько теж довоәнний технікум закінчив, так післявоәнні інститутські вчителі прибігають до нього із задачником, щоб потім шкільнятам-пінѓвінятам пояснювати…

– Так мій, знаәш, скільки ще всяких курсів пройшов? Останні роки – по місяцю в Москві. Може ж, переорють усе-таки ці тюльпани...

Особисто для нас відкрили зачинений на свята магазин. І тут теж, як на Вузькій коліï, все для цілини. Тютюн на вибір: сталінські папіроски, сигари “Північ” – щоправда, підіпрілі вже, але елеѓантні, чорні, з білим ведмедем на полюсі, та навіть невідоме ще нам болгарське куриво “Бджілка”. Його ми гуртом і взяли – заворожив нас медвяний дух та приваблива реклама у віньәтці: “В цьому пакеті міститься двадцять круглих, ароматизованих, соусованих та тричі знепилених цигарок”.

– Ти бачив, – здивувався Безпалько, – що вони тут палять?

Окрім вишуканих тютюнів, у боковій комірці әгипетською пірамідою височилося марочне кримське шампанське, й ми взяли про запас три його – по чотири пляшки в кожнім – картонні паки. Для зустрічі православного Різдва та старого Нового року. Купили ящик цукерок дітворі – вона нас супроводжуә скрізь. Он, обліпили ѓанок знадвору, в лавку всі не втиснулися…

– Дітей у вас леліють, – зробив висновок Безпалько. – Видно по ïх щільності на душу населення… Та по відношенню…

– А як ïх не леліяти, – якось зажурено мовила з-за прилавка Майра. – До четвертого класу, і всі пестощі… Потім, куріпочками ще, до інтернату… І в дорогу далеку…

Майра змахнула сльозу…

– Щось трапилося?

– Та ні, нічого… До буранів не встигли забрати свого на канікули, залишився в діда в Жовтневому. Тепер уже до літа…

Ласощі роздавали біля ѓанку… Великі важкі цукерки вилискували яскравими знайомими обгортками.

– “Кіт у чоботях” нашоï запорізькоï кондитерськоï фабрики, – повідомив я Майрі та всім своïм. Дітям було все одно, чий там кіт, головне – цукерки-велетні, з вафельною начинкою в шоколаді! За батьківщину не соромно…

Дітям усе одно, а в мене серце защеміло. Я жив недалеко від фабрики. Вулиці зі столітніми дубами, ïх лапате осіннә листя під ногами… Вони довго осипаються у м’якій придніпровській імлі… Там у мене залишилося все – дитинство, школа, футбол, друзі, батьки. Тут поки ще нічого немаә… Окрім азійських вражень. Ну й бог з ним. Буде що згадати…

Потім ми відвідали денні танці під домбру та баян у клубі, перезнайомилися з місцевими кадрами. Більшість із них – кустанайські студенти. Обмінялися адресами.

На вечерю був бешбармак, уже не святковий, а представницький, тому мені, як начальству з нашоï сторони – комсомол тоді гримів авторитетом – піднесли баранячу голову на таці. Я почав метикувати, з якого боку до неï підступитися, але Әркен підказав:

– Відріж трохи собі та передай далі…

– А для чого тоді ïï мені так церемоніально вручили?

– Символічно, як високому гостеві… Покуштуй першим, а потім – усі інші…

Ввечері з’явилися наші товариші по ночівлі, й знову – ми тепер зрозуміли чому – з марочним кримським, котре після горілки пилося криничною водицею… Згодом ми зробили відповідний жест зі свого боку…

Глава сьома

ЗЕМЛЯ степОВИХ тюльпанІв.

Над Азіәю – весняні тумани,

Й яскраві до жахливості тюльпани

Укрили килимом усе на сотні миль.

Анна Ахматова

1962 рік

2 січня

Вранці за нами прислали обоз, але ми не могли зіпнутися на ноги. Голова футболив порожні коробки з-під вина та напучував:

– Шампанське з горілкою – це карате…

Ми простяглися тілами на двох санях. Ще на двох знаходилася у великому асортименті провізія: кожна родина чимось віддячила нам за атлантичні оселедці. Та зверх того надавали…

– Першин, організуй легке похмілля, – кректав Борис по поверненні до свого задубілого вогнища – Ти дивися, яка штука підступна це шампанське безневинне… Ледве на воза вповзли… Й голова як макітра…

– Так по цеберці кожен випив… Звідки ці підбурювачі взялися?

– Я вже все обшукав, – розпалював комин Безпалько. – Нічого не організуәмо. Спирт ми увесь відвезли туди, а шампанське звідти не довезли. Нашатир ә, нам аптечку дали. Кому млоïть – ә усуспільнений флакон огіркового лосьйону…

– Краще б розсолу…

– Треба спорядити зворотний похід стовпами до лавки…

Охочих, а скоріше діәздатних, не знайшлося. Та ще й знову просити Майру за ïï рундук на свята нечемно. Нам і так учора відчинили з поваги…

– А ти як треба шукав? – перепитав Борис у Безпалька.

– А як іще? Пляшка – це ж не голка…

– Я мав на увазі, що, можливо, оті аульні десь непомітно хоча б чвертку разом із аптечкою підсунули…

– Не практикуәться, видно, тут таке. Перешарили скрізь…

Першин гортав свого замацаного щоденника:

– Ну й день, хоч вішайся… Випити нічого. Та, ти бачив таке – ще й ні за що… Жодноï червоноï дати…

– Так ти ж казав, що день народження у твого батька другого січня, – здивувався Борис. – Ще й на зв’язок з ним якимсь чином вийти збирався... Я через це й запам’ятав, тому що сам стосовно телефону в аулі розпитував. Можна було б із інститутом перемовитися, але з Тиништалу на міжміську стацію виходу немаә. Теоретично ә, але мало не за тиждень уперед замовляти абонента треба…

– Оце допилися, мужики, – отямившись, почухався Першин. – Звичайно ж, день народження батька… В мене ж цей святий день календаря нічим не засмічений навмисно. Гаразд, біс би його взяв, як же це я…

Він побивався навсидячки, охопивши голову руками. Думали – з похмілля… Але ні, виявляәться, позу роденівського мислителя прийняв…

– Сісти всім за стіл! – раптом скомандував він…

…От так Першин! Ось тобі наш Вітько! Приховав таки десь резерви! Йому пробачилося навіть те, що він так довго тут усіх мордував. Ну, забулася людина, дописалася до того, що сама заплуталася…

І всі, хто до цього в’яленими бичками валявся, миттю підвелися… Окрім мене, Вишнякова та Шевця. Нас марудило, ми лежачі.

І Першин урочисто виставив на стіл четвертну сулію батьківського бальзаму…

– Ти що, – відкрив рота опісля довгоï паузи Борис, – оціәю хурдою-бурдою нас зціляти зібрався?..

Хвилин через п’ятнадцять ударники застілля Першин, Купцов, Безпалько та Заболотний ожили настільки, що почали чавкати жирним кінським салом. А згодом заторохтіли гарячими конфорками та почали заварювати подарований плитковий чай і бадьоро закликати до своәï компаніï інших – побажати здоров’я й довгого віку Першину-старшому...

Коли всі ходячі всілися, вони прийнялися за нас:

– А що, блідотики-нудотики, у відриві від колективу вижити намилилися… Досить кублитися, сідайте краще видужувати разом…

* * *

До вечора хто проспався, хто вилікувався бальзамом. Солідний його залишок знову приховав для компресів Макаәв. Він, до речі, був серед тих, хто прийняв зілля шляхом внутрішнього використання. А ми втрьох оздоровилися плитковим чаәм. За чаәм же на ніч і радилися. План вимальовувався такий.

Завтра зранку – сортування та розкладка провізіï. Відтак – дослідження територіï подвір’я, де, можливо, щось потрібне знайдеться. Потім лазня, обід та розробка плану дій на станціï. Термін установки дизеля – дванадцяте січня, до старого Нового року. Можна було й тринадцятого, але тоді, з оцим чортячим числом, достеменно не встигнемо… Павловія з продуктами в разі його приïзду вирішили завертати назад. За електриками, налагоджувальниками, якщо, звичайно, він сам буде вбачати в цій терміновості потребу. Нам про це невідомо, будівництво, воно, як увесь Схід тутешній, справа, кажуть, потаәмна… Ми знаәмо, що Валіхану Ібрагімовичу станція потрібна до зарізу, та не він ïï зводить. У будівельників сам факт запуску об’әкта завжди мав самодостатню цінність: ә визначений термін, і не треба розводити теревені. У випадку провалу дибки ставала вся виконавча вервечка, впритул до самого Міністерства фінансів та Держбуду… Тому зовсім не виключено, що на папері цей об’әкт у далекому степу ще до Нового року ввели до ладу.

Але, у всякому випадку, очі замилювати можна лише до початку літа. Далі за “ефектом доміно” піде завал усього будівельного циклу: новий цілинний радгосп, комплекс зерноскладів, механічних токів… І тоді всі-всі, увесь цей ланцюг, буде мати справу не з конторськими Держпланом чи Мінфіном, а зі всесильним ЦК. А там швидко знайдуть, хто звив клубок довкола простого питання. Це зараз усі тут наче ні до чого…

Якщо ми дизеля не закотимо, то так воно й буде. Почнеться весняне бездоріжжя, повінь мережі тутешніх річок, потім прийдуть крани, за ними бриѓади… Півроку пропаде, а це й буде той самий вихід до фіналу з Центральним Комітетом.

* * *

Я часто згадую цю історію та думаю: ми що, напівголодні альтруïсти, в тій глушині когось хотіли від розплати врятувати? Чи виручити голову та зробити подарунок автохтонам? Чи випробувати себе, заробити гроші та вдячність – ось, мовляв, які молодці, до чого здогадалися…

Чи були просто беззавітними патріотами, будівниками комунізму? Ні, беззавітних як таких я навіть і не знаю... Фанатиків знаю, але узагальнювати ïх досвід для суспільства можу хіба що в неѓативному плані. І коли вони згуртувалися – то побережись!

…Комунізм для нас був абсолютно буденною реаліәю. Якоïсь особливоï беззавітності для його побудови не вимагалося: восьмигодинний робочий день, два вихідних, мінімальна двотижнева відпустка. Ніякоï, на відміну від капіталізму, експлуатаціï людини людиною, а, як жартували тоді, навпаки. Тому й провалили справу, як черговий об’әкт… Але, як би там не було, перша його ступінь – соціалізм – уже побудована. Ось вона, навколо і скрізь: загальна рівність убогоï середненості зі злющою заздрістю до «загниваючого» Заходу. Партія поставила вірну мету – перетворити нашу злосливу заздрість, перемножену подушно й складену докупи, на світлу патріотичну ідею та, натужившись щодуху, обійти всіх. Це й буде комунізм… Ми тіснили Захід у космосі, підняли рівень загальноï грамотності, причому Казахстан міцно утвердився на першому місці в світі за рівнем освіти населення. Радянська держава випередила інших землян у справі уніфікаціï мислення як найпершоï умови комуністичного співіснування. Інакомислячі – з ними спілкуватися проблемно – одержували злітного штурхана для посадки як у місцях не дуже віддалених, так і у віддаленому зарубіжжі… Вірили ми й у другу стадію, тобто в комунізм безпосередньо. Вірили в нього так само, як і в світле майбутнә тепер: ідемо ж ми, хай йому гайда, все-таки кудись та до чогось…

А ще ми були тими, попередніми, з котрих я всю цю розмову почав. Готові виручити, допомогти, відзначитися. В змозі – врятуй, навіть коли не знаәш кого, тому що голови полетять у найменш причетних. У змозі – допоможи людям, це вони зробили для тебе все, що ә, та іще воздадуть. У змозі, не в змозі – намагайся, прояви себе, випереджуй, заробляй… Чи ти до нахлібників, ображених на ввесь світ за те, що подають мало, з молодості приәднатися бажаәш?

А тому нас, можливо, з деякими застереженнями, мали б поставити до лав героïв нашого часу.

3 січня

Все йшло за планом: чудова лазня, шашлик з баранини, плитковий чай. Поза планом приïхали Жумагалі з Әркеном. Привезли ще якийсь харч та вітання від Павловія: він зателефонував ïм туди, що провізію для нас отримав, але прибуде не раніше десятого в зв’язку з кримінальною справою.

– А куди стіна на станціï подівалася, – дивувався Жумагалі. – Завалилась, чи що… Я ще того разу запитати хотів, але подумав, що примарилося в темряві…

– Переробляәмо, бо більше зайнятися нічим, – знайшовся Безпалько.

– Ви лише голові нічого не розказуйте, поки ми тут усе на місце не поставимо, – попрохав Борис.

– Добре. Тільки батько завтра сам збираәться…

– Відговоріть його як-небудь… Скажіть – епідемія грипу…

– Тоді він сьогодні приïде… Та якщо треба – придержимо.

Були в нас забобони: стіна станціï розібрана, контейнер дизеля зламаний, проект поки що у вигляді ідеï – то чим тут задаватися? Скоріше, в голови очі на лоба полізуть. Ще й крик учинить – довірили таку справу шмаркачам, занапастять усе… А коли збоку непевності напустять – нічого не вийде…

– Ніякого ѓвалту ніхто не вчинить, – заперечив Звяѓінцев. – Він у наші роки вже на фронті був… Може, навпаки, на підмогу його взяти, ніж пнутися самим?

До загальноï думки ми так і не дісталися. Вирішили завтра якомога раніше взятися за виконання накресленого плану…

4 січня

Ми снідали, коли з’явився Валіхан Ібрагімович. Поздоровкався…

– А контейнер дизеля ви даремно на дрова пустили. Вкривати все одно доведеться, ә в нас брезентові запинала. Тут знаәте, яка весна… То дощ, то мороз, то знову дощ… Так залишати не треба… А що зі стіною станціï трапилося, не второпаю… Я туди коня крізь пролом завів…

Вислухав нас голова мовчки. Відкрив “Герцеѓовину Флор”, від якоï знову майже нічого не залишилося. Ми, як школярі, виправдовувалися. Ось що значить зустріч не до речі.

...Всі декілька разів виходили на подвір’я – міряли, рахували, прикидали. Переміряли, перераховували, переприкидали…

– У вас ә що випити? – зітхнув голова. – У мене, чесно кажучи, самопочуття стресове…

– Ә, – підвівся Макаәв.

– Та сиди ти з ним... – обірвав його Борис. – Бережи намащуватися…

– Підемо зі мною, – запропонував мені голова.

Ми зібралися до його саней. Під обурені вигуки Макаәва:

– Як це – “сиди ти з ним”? І посиджу… Зате обличчя стало, наче нова копійка…

– Обліз, як ящірка. Тебе на мороз тепер не виженеш…

– У тім і справа, що виженеш, бальзаму спасибі…

У приміщенні станціï голова зняв з коняки попону, досипав ïй у торбинку вівса та владнав амуніцію. А мені з надр своïх саней подав пляшку спирту.

– З осені лежить, етикетка вже зітерлася… Але при собі завжди маәмо на всякий випадок.

…Спирт потроху втамовував стрес.

– Як це ви наважилися, а головне, додумалися… На війні за такі ідеï нагороджували…

– Так уже й нагороджували… За штикові атаки, коли патронів катма, ордени давали…

– Повторюю, – наголосив голова, – найвищі нагороди вручали за розробку операцій. Полководець шаблю іменну не для рукопашноï сутички носить… А для внутрішньоï мобілізаціï – як перемогти розумом, а не руками… І коли доходить до того, що він із піхов ïï висмикуә, то це фінал… Зразу відітнуть заодно з рукою по плече для трофею…

– На війні, мабуть, найстрашніше – оті харакірі врукопашну… Чи втягуәшся?..

– Найстрашніше на війні – це чотири роки без лежанки… В грязюці, в снігу задрімав, та в рукопашну, – якось гірко пожартував голова. – Досить вам про війну, цей кошмар переказувати не хочеться... Ось вигорить наша затія – навіть не знаю, чим віддячити зможу… А на підкріплення десять кращих джигітів укупі з сином даю.

– Ні, він неповнолітній ще. Привезіть нам краще трохи шампанського на Різдво…

– Я ж не наказом його до вас оформляю. Нехай на канікулах попрацюә з вами, він дебелий…

Поïхав від нас Валіхан Ібрагімович увечері та обіцяв ранком прибути на чолі свого молодіжного загону.

* * *

Не заради незграбноï спроби цим прикладом вирішення дрібного для планетарних проблем питання продемонструвати велике значення братства народів, як символу та подорожнього вказівника әдино вірного, рятівного для людства шляху, я хотів доповісти таке… І не заради непомітного згодом переходу до думки про те, що при всіх реаліях самостійності, вона, самостійність, відносна в системі міжнародного розподілу та об’әднання праці, природних та людських ресурсів у мережі всяких глобальних інституцій та прожектів, де, врешті-решт, і дуба дасть, як явище економічне, я намагаюся сказати…

Я просто хочу сказати, що без аульного загону ми б той дизель не перекантували.

5-6 січня

Хлопців голова привіз насправді дужих та тямущих. Після буранів ударили сильні морози – найбільш підходящий момент нарощувати лід, але ми довго на цьому белебні не витримували. А підкріплення холодів не боялося… Ще одна, дуже істотна деталь: у першому обозі, на санях Жумагалі серед задубілих оббілованих баранячих туш, які стирчали куксами в різні боки, з великим казаном та надраәним мідним підносом сиділа Балкія. З ïï щоденною потім появою дух казахськоï кухні забив таки запах атлантичних оселедців, котрий, здавалося, в’ïвся в стіни нашоï будівлі назавжди. А вирятуваний було бальзамом Макаәв знову вдав із себе хворого та попросився на кухню в днювальні.

Ми занесли провіант, добряче поснідали та взялися за машину. Керував проектом Звяѓінцев, автор ідеï. З пляшкою привезеного кримського шампанського під пахвою він востаннә обійшов дизель.

– Досить тобі шаманити, – хотів відібрати в нього шампанське Борис. – Холодно. Давай по краплі символічно та вперед… У кого кухлі?

– Які ще кухлі! – обурився Віталій. – Об борт бити будемо і – в путь…

– Об борт б’ють, коли все закінчено, – зауважив тихоокеанець Тригуб. – А ми тільки-но починаәмо. Тут слід випити…

– На щасливе плавання розбивають, – повчав Віталій. – А корком за вдалий фініш стріляють…

І, як завжди, әхидно завершив:

– Втямив, матросе Кішко?..

Опісля того як Звяѓінцев перемовився з машиною та розбив об потужну ïï станину пляшку шампанського, ми постукали кулаками об дерев’яний піддон та тричі сплюнули через ліве плече і з богом рушили в дорогу. Але за якусь п’ядь із рипом зупинилися…

– Брати казахи! – звернувся Віталій. – Ви всі плювали через ліве плече? Чи перепльовувати будемо?..

– Плювали, плювали, – дружно завірили аульні.

– Ну, тоді перероблювати будемо. Зразу видно було, що полозки не в той бік…

Справа в тім, що зарубіжні наші брати не передбачали подібного казахстанського варіанту, тому в транспортному контейнері закріпили свій виріб на піддоні з короткими поперечними ребрами жорсткості знизу. По зашкарублому льоду вони, певна річ, відразу ж почали підламуватися за напрямом руху всередину.

Ми підважували махину з боків товстими, з довгим плечем, важелями та підсовували спідсподу міцні обаполи. Розуміәться, повздовжні… Де ми взяли важелі та обаполи? На даху свого будинку… Декілька крокв зняли, потім теж на місце поставимо, з них не стріляти… А зіпсуәмо, так стопимо, жертва невелика ради великоï мети…

7 січня – Різдво православне

Не працюәмо. На вулиці, як повідомили вчора аульні, сорок ѓрадусів морозу, краще день народження Господа Бога вшанувати вечерею в теплі. А він нам допоможе в найвідповідальнішу мить. Релігійний ухил урівноважили звітно-виборними комсомольськими зборами. Високому панству я зачитав свого щоденника комсорга. Народ зразу ж активізувався, надійшла пропозиція викинути з документів словесні портрети, але я відмовився та послався на прецедент з листом гоголівського Хләстакова, котрий навіть не комсомольці, а якась реакційна земська потолоч не наважилася кореѓувати.

Після дискусіï мою діяльність у цілому схвалили.

8-10 січня

Температура знадвору нам достеменно невідома, але льодовий шлях почав тріскатися рушничними пострілами. Ми заливали щілини та просувалися вперед. На нашому ѓрадуснику, схожому на коробочку з-під вакси з якоюсь чутливою біметалічною спіраллю всередині – десь за сорок. У голови вдома спиртовий, так він і придержувався зранку свого горілочного стандарту – щось біля сорока. Всі такі ѓрадусники треба купою взяти та дружно викинути. Але коли взамін немаә ртутного, то поспішати не варто, краще визначити коефіціәнт помильності.

Після полудневоï казахськоï передачі ми зрозуміли, що наш термометр бреше на декілька позначень шкали вниз, а котрий у голови – рівно на стільки ж уверх. Він, спиртом насичений, видно, розжарився. А синоптики через гучномовець з вулиці обіцяли на ніч подальше зниження… Тому носова частина двигуна ще до темряви була вже в створі демонтованоï разом із ворітьми стіни.

План на найближче – закотити ввесь дизель у приміщення та відновити стіну. А там, у затишші, буде видніше.

11 січня

Казахстанська сторона приïхала зранку, немов на фініш автомобільних перегонів “Формули-1”, з ящиком шампанського. І, здаәться, з чимось міцнішим. Та з новими лантухами провіанту. І Балкія була на возі не самітна – в компаніï з нею сиділа Батіма з другим казаном та глибоким мідним підносом. Сам голова обіцяв приïхати пізніше, він проводжав Әркена в Жовтневе…

Сином він займався ревно, готував до московського інституту міжнародних відносин, там у нього кафедрою завідуә однополчанин. А тут Хрущов ледве всю справу не зіпсував – примусив абітуріәнтів попередньо два роки відпрацювати на великих будівлях комунізму. Әркен загорівся бажанням виконати волю лідера держави, але батько був таки ближче та запал його остудив… А дядько Козибаәв із якимсь помічником Микити Сергійовича, поміж інших справ, домовився щодо винятків із цього правила.

…Замість Әркена приïхав Темірхан.

Ми не бачили його з Нового року. Глузду, правда, з ціәï заміни мало: машину кантувати – не на домбрі грати.

Найбільші труднощі виникали через цей собачий холод. А дизель – розрахунок був вірним – опісля з’йому з піддону встав на місце, як у кіно. Кінці крижастих гвинтів, які сталевим зрізом металу біліли в товщі льоду, точно збіглися з кріпильними отворами станини. Залишалося акуратно вирубати лід, спустити дизель на анкери, немов пароплав на воду.

Ми зігрілися крутим чаәм, хтось натякнув на чарчину… Ідею подавили в зародкові через здорові комсомольські переконання. Справа неначе завершена, але не зачищена... Тим більше, що все йшло як по маслу, не вистачало нам ще якоï-небудь пригоди на свою голову вкінці…

Домовилися, що відкоркуәмо шампанське та все інше, коли припнемо машину на гайки та ще й законтрогаәмо. Першу пляшку розіб’ә голова – так ми благословимо ïï на плідну та надійну роботу. З цим шампанським нам таланить – хоча новорічне причащання було передозовано, але освячення в льодову путь допомогло. Витівка все ж таки була ризиковою: все могло неоковирно потонути в снігах, дійсно, як той “Титанік”... Корабель цей у сто разів краще обраховували…

І навряд би хто з начальства під нашим планом підписався. Тому що відповідальність за цю самодіяльність падала цілком та повністю на підписувача. Хто б із них ледь за пером підвівся, той би відразу в штани наклав. Кожен!.. Щодо Павловія, котрий канув десь у часі та просторі, навіть і гадати не варто. Та й стосовно всемогутнього Ковирняги, скоріше за все, теж... Хоча хто його, нам невідомого, знаә, цьому-то можна піти ва-банк, у нього ә всі повноваження для того, щоби списати збитки на ризики… Так хто б до нього з цим питанням достукався? Це ж скількох тих, хто обклалися, треба було по дорозі до нього перестрибнути...

Розігріті та розкошлані, ми кинулися в останній бій… Вирубали дюжину пройм по периметру машини, вбили туди дебелі дерев’яні клини та почали крушити під нею лід. Бризки крижаних крихт летіли в обличчя, ми заважали одне одному в тісняві, кругом стояв переможний шум-гам та загальний веселий кураж.

– Тихо, Темірхан співаә, – крикнув хтось.

Всі змовкли. Чутно було лише скрегіт важелів по бетонній основі, тріск льодового наросту, відгук глухих струн та хрипкий, надірваний уже голос Темірхана.

Бідний акин… Він, виявляәться, грав уже давно. Він оспівував переможну ходу людства до світла, щастя та проѓресу, він прославляв кмітливих, повних сил дніпровських батирів, він допомагав нам, як міг, а ми його й не чули…

– Скласти інструмент! – скомандував я всім довбальникам.

Темірхан продовжував… Як на мене, змерз, немов бурулька… Ми, розперезані, теж почали тремтіти.

Я підійшов до нього. Він сидів у порожньому кутку будівлі на дошках поверх купки цегли, в нього були тонкі, білі, вже синяві пальці…

– Ми тобі дуже вдячні, навіть сльоза навернулася… Пробач, що прислухалися не зразу. Треба було встати, попросити уваги, сам же бачиш: всесвітній хаос і ніякоï акустики. А на такому холоді голими руками та ще й сидячою роботою займатися не варто. Підемо в оселю…

– Ні, допоки ви, допоки й я… А оголошувати номери для працівників не прийнято, це ә всього-на-всього фонова підтримка…

– Тоді все, на сьогодні квит, – вирішив я. – А то замість обіду будемо вечеряти при каганцях.

…Макаәв розтирав бальзамом акину руки.

– Зашпори зайшли?.. Е, брате, ти, здаәться, догрався… Увесь гориш… Лягай у ліжко та роздягайся, компрес робити буду…

Опісля поради з кухарками обід усе ж таки відклали ще на годину. До приïзду голови.

…Підрубаний зо всіх сторін льодовий панцир важелями спідсподу виламувався скибами, ми наближалися до завершення епопеï. Зморені та голодні – де цього голову носить? – ми почали звільняти клини, і машина поступово та плавно осіла на призначене ïй історіәю місце. З готовністю давати людям енергію та світло, вона завершила свою далеку складну подорож і отримала на все своә подальше життя цілинну прописку. Для нас вона була живою, розумною та слухняною істотою, і ми безмежно раділи тому, що ïï, немов рідну людину, забезпечили своәю житловою площею, дахом над головою, затишком та умовами для продуктивноï праці й відпочинку.

Обід наш перейшов у велелюдний сабантуй. Наявний склад будь-якого колективу, дещо роздрібнений у процесі виробничоï діяльності, найбільш зримо постаә саме за столом або в черзі за зарплатою. Батіма з Балкіәю були в центрі уваги й під компліменти трудилися в поті чола. Одну з них хтось намагався ущипнути на ходу ззаду, але заробив по руках – не до того було…

Вже зовсім стемніло, коли з’явився голова. Насамперед він огудив своïх за акина, який лише недавно лікувався від туберкульозу.

– Ми говорили йому, так він на вас послався…

Голова прислухався, як Темірхан дихаә, поговорив із ним та трохи заспокоïвся. І ми з ліхтарем повели його, як бувало на фронті, метати в ціль, намальовану на захисних обладунках дизеля, розігріту до піни пляшку шампанського, але Валіхан Ібрагімович наполегливо відмовлявся від заходу на атакуючі позиціï, говорив, що давно демобілізований, а ми, трохи вже веселі, підбадьорювали його, вимагали поділитися ратним досвідом перед молоддю власним прикладом… Поки ми фіѓлярили, голова десь там тюкнув горлом пляшки об залізяку, відколов його разом із корком у дротянім корсеті та хотів заткнути пальцем отвір.. Звідти, як із вогнегасника, засичали й звилися траәкторіәю феәрверковоï ракети піняві шлейфи шампанського, які мальовничо осіли на скутій морозом залізній машині та на головах ближніх…

– Клас! – похвально обізвався хтось трохи ззаду. – Бойовий досвід…

Валіхан Ібрагімович засміявся:

– Само так вийшло… Хіба ж це можна такою вагою об таку машину?.. Це ж не танк…

– Все одно клас!..

12 – 13 січня

Актовані дні – це термін вимушеного простою через сильні морози чи інші погодні умови, про що складаәться акт і нараховуәться заробітна плата. Ніяких паперів ми не писали – це турбота Павловія, – але й не працювали. Стіну ә сенс класти не нижче двадцяти ѓрадусів, щоб потім ті важезні ворота, котрі висять на ній, у відлигу не впали разом із нею…

Тринадцятого – лазня та зустріч Нового року. Не життя, а суцільні, як сибарити кажуть, свята…

14 січня

Новий рік за старим стилем ознаменувався явленням Павловія в обозі з двох машин. Добра в них вистачило б і на одну – другий автомобіль мав страхове призначення. Коли куца колона заïхала з парадноï сторони, від колодязя, звідки не видно проломленоï стіни та дизеля, але добре помітно відсутність головного “містоутворюючого об’әкта” – контейнера станціï, який закривав один бік двору, виконроб вистрибнув із кабіни та завмер, як укопаний. Потім повернувся навкруг, звів очі на дах без крокв і з лементом: “Украли, виродки, останнә, проспали!” вломився в будинок, та переполохав усіх нас, як курей спросоння… Разом із ним через поріг, наче архангели з-за хмар, у сизому оповзні холодного повітря, яке в тутешній прозорій морозяній тиші незримо та терпляче дочікуәться нагоди увірватися клубчастим туманом у прочинені двері та знову невидимо осісти тепер уже в хатньому теплі, вкотилося і двоә прибулих водіïв, котрі теж були перелякані, хоча ще й не знали, чим…

Не повірив нам Павловій, побіг пересвідчитися. Повернувся, почав щось шкрябати на папірці, потім зірвався, як опечений, та став снувати туди-сюди кімнатою, при цьому якось незвично для нас пружно гуцикався в колінах та енергійно кивав головою, мовби підкидав та давав улягатися в ній своïм розкуйовдженим думкам, неначе змащеним вареникам у макітрі. Відомо, метикував щодо дострокового пуску об’әкту – зійшла до його ніг із небес на початку року така планида…

– У тебе, Федоре Павловичу, сьогодні не про-о-огин на тімені виник. Струс у тебе, ніяк ти нічого не втямиш…

Струс! Це влучніше якогось там запозиченого за кордоном “стресу”…

– Чого сидите, скидайте харчі з машини, – “втямив” нарешті виконроб. – Хоча ні, підождіть, перекуримо з дороги…

– Так це ви з дороги… А ми натщесерце чайку вип’әмо…

– Пийте, пийте на здоров’я. А я вам тютюнцю флотського привіз…

Федір Павлович метушливо – це була його та домашня заготовка, якою він планував уразити нас і таким чином дещо компенсувати свою безпорадність у пропонуванні хоч якоï-небудь світлоï перспективи – знайшов свою подорожню сумку, витяг звідти декілька люльок із чорними блискучими мундштуками та два великих, як цеглини, пакунки тютюну з прокуреними вусатими боцманами в тільниках на малюнках. Для прикладу повністю розслабився – нога на ногу, – та кілечками задимів. Аромат – куди там отим французьким парфумам – хмарками поплив у кімнаті.

– Такий пахучий тютюн у нас на кораблі лише перпом курив, – повів ніздрями Тригуб.

– До одного місця нам тепер цей пер… Хто? – вточнив Павловій.

– Дід Піхто… Термін флотський – “перший помічник”, він же “старпом”…

– Чхали ми тепер на звання! – зробив затяжку виконроб. – Зараз нам кланятися будуть… Ми тепер неначе в бога за пазухою…

– А я крізь сон, – позіхаә Безпалько, – мені саме батьківський дім снився, подумав, що до нас на Новий рік хтось посівати прийшов. Ні, чую, Федір Павлович рисаком мчить, відбірним матюччям колядуә. Усіх розколошкав...

Ми скинули з кузовів продовольство… Мерзла картопля, ящик сухарів, борошно, консерви, крупи, чай, цукор… Майже у відповідності до женевськоï конвенціï... Зраділи ми по-справжньому лише торбині житнього бородінського хліба. Свіжого та запашного, не замороженого, – його на місці пасажира везли в кабіні другоï машини.

– Ви що, – грізно спитав Безпалько, – на такім оце пайку ввесь свій персонал утримуәте? Чи тільки нас?

Павловій пропускав усе повз вуха, він витав уже десь в інших сферах, за божеською пазухою… Підписав нам наряд на обробку приміщення всередині та пообіцяв уже не дурні, а великі, за акордною системою сплати, гроші. Тим більше, що горбатого Тимура схопили, розпочали карну справу, тому вкрадений цемент на подорожчання кошторису не ляже… Після чого зразу ж – нам і натякувати не довелося – цим же транспортом відбув до Кустаная. Кожуха свого навіть не скидав…

– Забрав би ти, окрім хліба, увесь свій провіант назад, – запропонував Безпалько. – З місяць разом із Ковирнягою на дурняка наминати будете. Ще й постачальнику своәму дасте…

– З’ïсте самі, ще й спасибі скажете… Слухайте, як же це я забув: там, у торбі з хлібом, листи, котрі на гуртожиток до вас надійшли, – крикнув Павловій уже на ходу…

Я пожалкував, що не послав листа батькам із кустанайською адресою, а мав надію зробити це тут, тому відчував себе невдячним сином у порівнянні зі своïми друзями… Даремно подумав – вся кореспонденція тіәï торбини складалася з листів нашим парубкам за новими адресами від коханих. Тільки ïм повідомити встигли…

1962 рік. Весна.

Пуск станціï призначили на перше травня. Перерізати червону стрічку повинен був Козибаәв, з цього приводу затівався великий той. І хоча в місцевій ѓазеті “Шаруа” про нас написали розлогу статтю “Ще один аул із лампочкою Ілліча”, ми вже відчували себе сторонніми. Якийсь “Спецмонтаж” городив градирню. З почуттям важливості своәï місіï та виключності власних персон навкруг нашоï машини крутилися чужі інженери та налагоджувальники, гримали то на будівельників, то на монтажників, поки рота ïм не заткнув Звяѓінцев:

– Ми з нічого зробили все. А у вас запустити готове тями нема…

На початку квітня зійшли сніги. Валіхан Ібрагімович зо дня на день очікував техніку та людей з Кустаная, розвернув тимчасову ïдальню, й ми ходили туди полуднувати та вечеряти. Земля ріденько та невпевнено зеленіла, а в один із сонячних днів нашу стежку яскравим килимом пістрявих маківок застелили тюльпани. Здаәться, цілий тиждень безкрайні степи буяли кольорами мільйонів цих скромних, маленьких квітів…

Жаль буде кремсати цю красу плугом... Але тюльпани до оранки відцвіли.

На святковому тоï нас оголосили почесними гостями на всі часи та проводжали всім аулом. Подорожню нам грав та співав Темірхан. В Кустанай ми відбули вранці. З обох боків польовоï дороги потужно ревіли трактори, а за ними по борозні, невідомо звідки, вже діловито виходжали та викльовували всяку дрібну живність граки, ці споконвічні супутники землероба.

Назустріч на своïй гнідій конячці з почтом правнуків нам попався старий Ібрагім: перед першою борозною він читав молитву з Корана за щедрий урожай та дарування вічноï благодаті цій рідній для нього землі.

* * *

Гроші нам сплатили купою за акордно-преміальним нарядом. Касовий реәстр тут же прибрали та попросили нас не розповсюджуватися щодо отриманоï суми. З півмішка державних скарбничих білетів темно-синього кольору мали номінал виключно в п’ять карбованців, а курс карбованця тоді був вищий за американський долар. Ми з Борисом на око, методом приблизного вирівнювання купюр по висоті у притиснутому до стільниці становищі, розподілили ïх на дванадцять стіжків та за жеребом роздали. Дванадцята частка пішла на поповнення загального котла.

Ще за якісь грошові нарахування ми лише розписалися, тому що, як натякав Павловій, за цим тут ще й інші люди стоять. Зате ті, інші, долучили нас до переліку серйозних бриѓад. І, оскільки доля елеватора в Челгашах все ще була незрозумілою, нас тимчасово передали Осадчому на “провальний” об’әкт.

Глава восьма

ВІстІ З паралельнИх СВІТІв.

1999 рік

Я відсипався після виборів, а краще сказати, мав ще з ночі такі благі наміри, тому що мене розштовхала дружина та сунула в руку слухавку. Мабуть, Әркен вирішив якісь деталі уточнити, не опочиваәться йому…

– Котра година?

– Пів на одинадцяту. Іван домагаәться. Я повідомила, що ти спиш, а він каже – термінова справа…

– Алло! Вітаю тебе! Що там трапилося?.. – спитав я. – Чи тобі робити нічого…

– Безпалько з Москви, зі свого міністерства телефонував щойно. Ти ж цього діяча знаәш, він ще змолоду страдав на оте, як його… А роки, вони ж покращують усі духовні якості людини, та насамперед ті, що не треба…

– У чому справа?..

– Уявляәш, ставить мені ця пустомеля питання: скажи мені, Йване, коли похорон буде, а то в нас уже сідниці отерпли на чемоданах… А я відповідаю: до обіду повідомлять із Челябінська, я там через одну людину з ïхньою адміністраціәю контакт підтримую. А він і говорить: ти, Іване, не метушись, а краще зв’яжись із Антоном, вам електронною поштою повідомлення надійде з паралельних світів з вельми докладними інструкціями. А потім, мовляв, ви й нас, тих, хто на валізках сидить, теж, будь ласка, проінформуйте вичерпно та всебічно… І клацнув телефонним апаратом…

– Та ну його, цього Безпалька, з його жартами ідіотськими… Знайшов час… А як інші?

– Насамперед, добре, що всі на місці були. Підганяють украïнці, ïм хоч круть-верть, хоч верть-круть, а Москву не обминуть… Вони з Безпальком гуртуються, він ïх у себе всіх збираә. Міністр йому мікроавтобус свій виділив для поïздки, ось він і викаблучуәться. Роман до нього зі Львова прибув, Макаәв та Звяѓінцев із свого родимого Мелітополя ще вчора виïхали, а Першин із Донецька та Тригуб із Запоріжжя вирушили вранці. Вишняков теж, він тільки-но до Киәва з-за кордону повернувся. Коротше, хто летить, хто на колесах. На іномарках зараз краще та швидше, ніж отими бортами тинятися. Заболотний своïм ходом з Әкатеринбурѓа вже скоро прибуде, а всі інші тут…

А що Безпалько намагався нам сказати, цікаво? Просто так він би не жартував… Та й немаә в нього часу дурницями займатися, на ньому лежить вся господарська служба безпосередньо міністерського закладу.

Я голився, коли дружина знову гукнула мене до телефону.

– З комп’ютерного цеху тебе викликають…

– Вам із Купцовим термінове повідомлення електронною поштою надійшло від Бориса Братка.

Буваә й таке… Коли після похорону людини від неï вістка надходить… Бачив я одного разу таку драму. Льотчик-випробувальник перед кожним контрольним польотом писав листа своәму батькові, сусіді нашому в Гуляйполі...

– А ви чому своәчасно не заглядаәте в мережу? До вихідних ще, мабуть, надійшло? Тепер, дійсно, з потойбічних світів…

– Ні, сьогодні відіслане, десять хвилин тому, з міністерства…

– Ану, читай швидше!..

– Так я уже все прочитав…

– Що ти все прочитав? Нічого ти ще не читав…

– Читаю ще раз: Купцову та Білаю…

– Далі?!

– Далі воно, так би мовити, суцільне матюччя… Це з міністерства будівництва, з того світу такий Е-mail ніхто б не випустив…

* * *

У гніві я набрав кабінет Безпалька.

– Тобі там кислиці не сняться? Ми тобі тут кістки перемелюәмо… Що трапилося, де Борис?

– Ги-ги, – гарчить у слухавку Володимир. – Це у вас треба спитати, в яку честь ви там кампанію розвернули. Я вже міністра про від’ïзд попередив. А покійник сьогодні зранку з’являәться... Я млинцем, ти ж знаәш, як дружина моя нерозлучна ïх готуә та мені сюди на сніданок до чаю кладе, ледве не вдавився… Примарилося, думаю, але ні, привид як хрясне мене кулаком між лопаток, що шматок того млинця вилетів…

– Та знаәмо ми гастрономічні пристрасті твоәï дружини… Про Бориса нам лише нічого невідомо…

– Хоча й кажуть, що ніякоï користі від присвяченого людині некрологу немаә, але це не наш з вами випадок. Братко наш на два дні тут у столиці загуляв, і про те, що машину вкрали, не знав. А коли довідався, то навіть забув, що вмер – так швидко вихмелився. У нього там папери дуже важливі були... Послав з мого комп’ютера вам повідомлення та відбув алюром у три хрести…

– Куди ти його послав, я не зрозумів? На три…

– Ги-ги… Три хрести – це гриф важливості донесення на пакунку… Ні, а що це ви там усі на мене вишкірилися? Я теж йому висловив усе, тільки-тільки в нас, мовляв, з’явився шанс зібратися докупи, й усі вже на конях сидять, а він – отакоï! Всю обідню зіпсував… Христос воскрес…

Явився, як передрекла Купцова...

Декілька хвилин опісля Безпалько зателефонував сам.

– Ви мені спасибі скажіть за те, що я украïнців тут придержав, а то б розхльобувалися там, із цим Борисом усе шкереберть пішло… Я забув розпитати, що там у вас у Казахстані в зв’язку з ювілеәм цілини коïться? Тут у нас одна аѓрарна ѓазета передвиборчу промову Әрмека цитувала, так я зрозумів, що він тепер не хоче проти вітру?.. Це тому ти зі своәю дисертаціәю голоблі завернув? Ти сядь та дороби, нам же ә що сказати. Әрмек, до речі, на виборах пройшов?..

* * *

Через тиждень мені принесли листа з повідомленням про вручення. Такі зазвичай надсилають акціонерам з викликом ïх під підпис на чергові збори... Але ні, там була візитна картка й такого ж розміру тиснуте золотом запрошення у віньәтці:

Ритуальну провокацію

Всі підтримали, як один!

Хай тепер хто не з’явиться

В день воскресника іменин!!!

Іменини тут, звичайно, були ні до чого – при мінімумі місця на такому клаптику паперу для відтворення навіть лапідарних текстів вони там стояли для рими. Насправді ж ішлося про круглу рубіжну дату. Автор цього вірша Борис – серед нас найстарший. Перший… А потім прокотяться лавиною наші ювілеï за ковзним своïм графіком. Та повз усіх нас підряд – до інших... За порядком живоï черги, місця в котрій не продаються… Колись на вокзалі я очікував потяг – які довгі нескінченні хвилини… Та як швидко промайнуло все інше життя...

– Після реінкарнаціï Братко почав творити поезіï, раніше подібного за ним не помічалося. Анакреоном був до перевтілення, – продовжував я своï роздуми на вічну тему філософіï буття.

– То йому за п’ятсот доларів ïх у якійсь рекламній конторі склали та золотом відтиснули, – повідомив мені при зборах у поïздку Купцов. – Він лише в поштову скриньку вкинув…

Глава дев’ята

Формула Кустаная.

1962 рік. Літо

До чого ж гарний та чудовий Кустанай! Красу його ми навіть батькам своïм намагалися змалювати в листах, щоб вони там не турбувалися. Як це він нам спочатку селом показався… А тепер гадаәмо, чи не викреслили ми собі отим Орисаулом півроку тутешнього повноцінного життя?

Втім, ніхто з нас так не думав, тому що саме цього капіталу – часу, як філософськоï категоріï тривалості буття – для безоглядних витрат у кожного ще залишалося вдосталь…

А в благословеннім Кустанаï ми намагалися витратити свій матеріальний та відчутний у кишені чесно зароблений капітал. Поки тяглася підготовка фронту нашоï виробничоï діяльності, ми вивчили всі кустанайські інстанціï його упредметнення за марксистським коловоротом “товар – гроші – товар”, засвоәним ще з першого курсу інституту. Якщо сприймати цей звукоряд на слух або візуально, то наче як товарів удвічі більше, ніж грошей. Гроші одні, у центрі, а товар ïх стискуә з обох фланѓів. Одним словом, гроші перебувають в облозі товарноï маси.

За соціалістичних часів зрозумілу суть товарно-грошового обігу запудрили зовсім іншим, псевдонауковим макіяжем, у зв’язку з чим Кустанай, утім, як і всі великі та малі міста краïни, в цей гаркавий марксистський алгоритм не вписувався й близько. Щедрим на заробіток Клондайком у нас трохи пахло для тих, у кого штани на колінах та сорочка на ліктях протерті, а ось щодо корчмів та шинків якихось – то ніхто, незалежно від фінансового стану, про них тут не чув... Двоповерховий готель у центрі, пам’ятка останніх часів царату, мав харчівню на півтора десятки місць, але нас самих було одинадцять... Що б це були за вечері в самоті? Одне з одним ми вже наïлися…

Нам, без варіантів, залишався тільки головний ресторан імені тутешньоï сибірськоï ріки, з оркестром і танцювальним п’ятаком, на ньому ми й зупинилися та замовили місця на чотири тижні вперед. Ми й гадки не мали, що перетворення наших грошей на товар у цій залі вийде далеко за межі прагматичних закономірностей Маркса.

Спочатку ми намагалися зайняти зручну позицію в далекому тихому кутку, в напівзакритій ніші з довгим столом під мережаною скатертиною та ѓотичними – я бачив подібні в брюссельській ратуші – кріслами, але нам запропонували столики ближче до центру. Тихий куток, за неписаними правилами ще з років цілинного нашестя, залишався в розпорядженні аграрного директорського корпусу, який постійно наïжджав з радгоспів та колгоспів у обласний центр, середовище керівних контор, главків та управлінь. Сідати іншим за цей стіл дозволялося лише незадовго до закриття “у випадку відсутності номенклатури”, хоча такого “випадку” при нас ні разу не було.

Відстань між столами в ресторані була, по суті, тіәю дистанціәю, яка відділяла на цілині ввесь пересічний люд від VIP-персон: всі ми тоді ïхали в загальному ваѓоні, без окремих купе, з одніәю і тіәю ж обслугою. Межі прямого бачення часто замикалися особистими контактами. Як будівельники – а це якимсь чином зразу ж ставало загальновідомим – ми викликали в того столу постійний інтерес. Втім, і він у нас теж. Нерідко ми представниками всідалися в його дубові феодальні крісла, а іноді директори приходили до нас зі своïми, як говорили самі, конкретними пропозиціями…

Це були леѓендарні кадри першого призова. Всі вони пройшли за списком Хрущова, він особисто тис ïм руку… Якщо ми поïхали сюди добровольцями, то вони за командою “Вперед!” Зі своïх високих посад в обжитих краях, із міністерських коридорів, теоретики й практики, учені та кручені… Зустрівся якось я навіть з Әвгеном Верніковським, товаришем мого тренера Тищенка, футболістом довоәнного столичного “Спартака”, який засновував тут велике зернове господарство… Вони забили перші кілки, разом із трактористами в кабіні проклали першу борозну, а дехто й сам сидів за важелями… Місяцями вони жили в наметах на сухому пайку… Це були люди, які заклали нові поселення на планеті, що назавжди ввійде в історію великих звершень. Нас на землі мільярди, стільки ж колишнього люду перемістилося з поверхні в надра ïï, та не кожному випала місія залишити свій слід на географічній карті планети...

Біля опівночі прямо до ѓанку ресторану за нами кожного разу прибувала зафрахтована автомашина, і нелеѓальний таксист Нораïр двома рейсами доставляв нас до нашого караван-сараю. Нерідко, в пам’ять про товариську вечерю з галушками в зеленій каструлі, яка тоді не відбулася, ми брали з собою “в світ” наших вірних сусідок по гуртожитку, Ольгу та Алму з приятельками, але паплюжили такі вечори в танцювальних паузах всякі задрипані «кавалери» без капіталу навіть на власних партнерок…

В кімнаті я поки що мешкав один. На Різдво тут, у Кустанаï, теж стояли холодні “актовані” дні, під час того дозвілля Лопушняк надибав собі в Киïвському селищі якусь дівицю при грошах, та в неï там і застряг. А Ботнарь постійно перебував при ньому, як посаджений батько. Вже, як розказують тутешні, й морози попустили, а вони все ще там гуділи на весіллі за рахунок молодоï. Давали знати звідти, що в них ә ускладнення з реәстраціәю шлюбу, хоча тричі дивно, як це ïм, безпаспортним, його хтось там береться оформити взагалі.

* * *

На “провальному” об’әкті, другій черзі тутешнього м’ясокомбінату, нам належало встановити та ввести в дію холодильні цехи, що було фаховим профілем мелітопольців. Щоправда, обладнання надійшло не своә знайоме, вітчизняне, а з юѓославських заводів Белграда та Нові Сада, – котре бриѓадир наш, переляканий Іван Іванович Осадчий, за тридцять років свого стажу ще жодного разу не бачив. А оскільки і в документаціï, і в усяких кресленнях він був абсолютним нулем, то на підмогу собі покликав головного інженера треста Вахтанѓа Володимировича Ломідзе, з якимось незрозумілим мафіозним прізвиськом Каключчі. Той не забарився. Погода стояла дощова та прохолодна, інженер із пригірка в’ïзних воріт на крутому віражі бадьоро спікірував до низини бетонного ѓанку, здійнявши своәю новенькою чорною “Волгою” каламуть у розлогій калюжі перед ним. Зо два метри зростом, він був одягнений, як усякий поважаючий себе грузин, за останньою модою та у все закордонне – довжелезний чорний плащ із брилем в ансамблі… Де тільки вони, грузини оці, вмудряються доп’ясти такий дефіцит?..

Довго, не звертаючи на нас ніякоï уваги, бриѓадир з інженером поважно розходжували велетенськими порожніми цехами, інколи зупинялися, й тоді Осадчий клав на долівку громіздку теку, яку ніс поперед себе, мов вуличний демонстрант, тому що як він не намагався взяти ïï під пахву, вона туди не вміщалася, діставав звідти чергове креслення, в котре обидва з розумним виглядом починали вдивлятися та крутили-вертіли в руках. А ми, заради цікавості, ходили слідом. Наскільки я зрозумів, Каключчі в суть справи не вникав узагалі, він явно відбував місію поважного посадового гостя, котрий маә честь у кінці візиту дати своә високе благословення та відбути додому. Іван Іванович же вимагав конкретних відповідей, і це головному інженеру скоро набридло. До того ж подейкували, що він сам нічого не знаә й диплом у нього купований. Якісь лобурі навіть до його прізвища на дверях службового кабінету дописали декілька літер так, що вийшло з натяком – Дипломідзе… Тобто дипломований по-грузинськи. Табличка, кажуть, із тиждень у такому вигляді висіла, але ніякого враження на господаря не справила...

– Ось як, наприклад, монтувати оце одоробало? – знову спитав Осадчий, розгортаючи не тим боком іще один розлогий план. – Виходить, що його на стелі треба кріпити? Чи як?..

– Дзелайце как люччі! – владно скомандував головний. – Как люччі, ви панімаәтә!

Зрозумів і я леѓенду його “італійського” прізвиська, але не це мене зачепило. Десь уже цей командний окрик на своәму житті я чув.

А високий гість тим часом підібрав за довгі поли свого закордонного плаща та, заразом придержуючи бриля, важко вгруз у чорну машину і назад, через калюжу, поïхав до свого трестівського кабінету.

– Ось і будуй із ними комунізм, – сплюнув бриѓадир, – коли вони навіть не знають, як оці залізяки розіпхати… А Ковирняга приïде, що ми йому доповідати будемо? Доведеться на поклін до самого Смагулова йти…

– Іване Йвановичу, беріть літру горілки та заходьте без поклонів зі своәю макулатурою до нашоï хати, – запропонували ми Осадчому. – Ми вам усе розжуәмо та в рот на ложечці подамо…

– Я думав, ви лайдаки, – заплітався язиком зовсім п’яний бриѓадир, – а у вас голови золоті… А в мене руки на потрібному місці виросли, не там, де в декотрих… Завтра ми ці частини тіла отоварювати почнемо… Я ввесь кошторис як п’ять пальців знаю… Ми його ранком на абордаж!.. З восьмоï нуль-нуль кожному бути як штик…

Ми викликали машину та під обложною мрячкою вмостили таки туди Осадчого. Він, без повідомлення адреси, вмить заснув у затишному салоні.

– Дорогу я знаю, декілька разів уже доставляв його додому, – грюкнув дверцятами Норик та натиснув на газ…

Ми підтяглися до об’әкту о восьмій нуль-нуль та, чесно кажучи, гадали, що бриѓадиру на похмілля буде не до абордажу…

Мати рідна, ми не знали, з ким маәмо справу… Восьма нуль-нуль означало початок робочого дня, а не нашоï появи на прохідній. Іван Іванович оголосив усім нам перше попередження за безвідповідальність та відсутність професійноï гордості, формулюючи своï звинувачення виключно нецензурною лексикою з понятійного апарату великоï будівельноï науки перемагати… Всю цю вступну частину він завершив на ходу, потім іще раз уточнив забуті за вчорашньою випивкою нюанси креслень, розташував усіх на своïх місцях та першим понісся кантувати ручним поліспастом автогенний апарат, прицурпелив знадвору на плечах кисневий балон, який за вагою та ѓабаритами правила техніки безпеки вимагали переміщати, як мінімум, двом робітникам. Різаком він кремсав швелери, миготів іскрами зварки, торохтів перфоратором, кричав, допомагав, підштовхував, снував з місця на місце, лаявся та лякав нас Ковирнягою... Він був набитий жагою діяльності, як плюшевий ведмедик тирсою… І, що цікаво, робота пішла. Як правило, з такими баламутами працюәться вкрай непродуктивно…

Вже до обіду він і нас загнав, і сам захекався.

– П’ятнадцять хвилин перекуру! – об’явив він та поплентався до своәï комірки. Ми також, де стояли, там і впали… Ніякі золоті голови тут не отоварювалися. Залік лопатний: бери більше, кидай далі – відпочинь, поки летить... Хоча монтаж складний, кого попало не поставиш…

Після обіду почалося те ж саме…

З понеділка до п’ятниці, після виробничоï зміни ми трупами валились у ліжках та дозволяли метрдотелю, який постійно нам телефонував, передавати наші місця в ресторані бажаючим.

У п’ятницю все почалося за завданою програмою, але закінчилося інакше.

Ближче до кінця дня Осадчий чомусь защепнувся в своïй комірці, а до нього в цей час завітав його колеѓа Токшилик із сусідньоï будівельноï дільниці. Хлопець він молодий, скоріше за все, прийшов по якусь пораду, чи, може, й з приводу того злощасного шиферу. Він декілька разів постукав до бриѓадирського кабінету, отіәï комірки, більше схожоï на барліг зі столом та лежаком, на котрий у безсиллі завжди завалювався наш патрон, але відповіді не було.

– Мабуть, іслам прийняв та п’ятничний намаз відправляә, – пожартував сусід і повернувся до себе.

– Виробився вкрай, – вирішили ми.

У кінці зміни двері комірки з грюкотом прочинилися, у проймі ïх, учепившись обома руками за одвірки та хилитаючись серединною частиною тіла, розп’яттям стояв чи то висів господар. Він потребував нашоï уваги та виголосив промову. Цілковитий ïï сумбур прояснявся чіткістю підсумковоï фрази. Виявляәться, що за всі тридцять років свого бриѓадирства таких, як ми, телепнів він ще не бачив. На цьому виступ Осадчого закінчився, він у сповільненому режимі опустив руки до стегон, а потім майстерно, як солдат, повернувся впівоберта спиною до лежака, віддав нам честь та стовбуром упав на нього навзнак.

* * *

Того вечора всі ми знову валялись у ліжках, але вже у свідомості, а не в нестямі. Потроху адаптувалися, хоча сьогодні з початку дня життя нанесло нам із Романом зудар у спину: ми стерли шкіру до хребта на розвантажуванні машини з тим шифером, причому, сто книшів йому в пельку, для того самого Токшилика, котрий ото, мабуть, розраховуватися за це до нашого бриѓадира приходив. А зранку, бачте, в нього людей не знайшлося. Шифер цей нам потрібен був, як сіль в оці, але під ним на споді лежав наш силовий кабель.

Оце робота так робота! Почергово – один подавав, другий, майже як людина-сандвіч із рекламного аѓентства, з п’ятьма листами на спині, підтримуючи ïх вивернутими руками знизу, волік грязюкою до місця штабелювання. Скоро на спідньому листі шиферу стала з’являтися кров, а ми думали, що то в нас уже сорочки мокрі… Руки-ноги тряслися, ми позичили буханку хліба у вахтового на прохідній, підкріпилися, захистили хребетні стовпи куфайками та продовжили цю невдячну, неплідну працю, безпристрасним показником якоï була наочна діаграма зниження росту шиферних стосів у кузові та ïх підвищення на землі. Але що там для високих ожередів значив здійнятий черговою ходкою мізер із декількох тонких карт?.. Ми ледь-ледь упоралися з нарядом до того самого вечірнього звернення бриѓадира до народу, але тоді ще, по-гарячому, не відчували тіәï втоми, котра почне ламати кістки та судомити м’язи опісля.

…З висоти нажитого такелажного досвіду операцію з шифером до найвищоï категоріï складності я б усе ж таки не зарахував. Ә ще розвантаження ваѓонів з негашеним вапном у жаркий день, коли курява його пудри гаситься на вашому спітнілому тілі, утворюә коросту з сукровицею в місцях вічного тертя та виразки навкруг намордника-респіратора й під прилеглими до обличчя його контурами. Або моноліт зі скам’янілого піску – балхаські драги його мокрим засипають у закриті хлібні ваѓони, а в Кустанай вони надходять у сорокаѓрадусний мороз…

Амадей приніс мені конфісковані книги, поцікавився, чому я скоцюрбився боком, та прислав медсестру. Вона залила “потертості шкіряного покриву на глибину оголення кісток” перекисом водню, який “активно вступив у дезінфекційну реакцію з сукровицею”, та вколола проти стовбняку.

Пізно ввечері з’явилися женихи – Лопушняк разом із посадженим батьком, котрих прогнав додому батько своәï доньки, яка так і не стала нашою вузькоколійною невісткою.

– Так що у вас там не склеïлося? – поцікавився я.

– Та вже, як люди, вважай, попили, погуляли та під вінець пішли. Все честь по честі, а мегера ота, в загсі, ноги як цівки, та сама на кожнім весіллі молода, пригадала, що минулого року вже реәструвала Валентину…

– Яку Валентину?

– Яку, яку… Наречену мою…

– Я, вбий мене, нічого не розберу…

– А що тут незрозумілого! – втрутився Ботнарь.

Штани в посадженого батька, моï колишні, пістрявіли нерівномірним, як у земляноï жаби, брудним кольором: аптечна діамантова зелень виявилась нестійкою до вицвітання. По-справжньому зеленими залишалися тільки малодоступні для сонячних променів глибокі зморшки тканини та ті місця холош, котрі клином, гостряками вниз від колін, ішли в область проміжності.

– Заміж його Валька вийшла минулого року, – продовжував Ігор, – а чоловік ïï попив-погуляв та як у воду впав. Вітько Козловцев ïй опісля паспорт почистив, штамп тобто змив, ну а ця ж гадюка підколодна полізла в своï загсівські папери. Якщо, каже, ми вам у паспорті якимсь чином відмітку не поставили, то в нас, окрім цього, ще й своï архіви ә… Потім прогнали нас звідти конкретно, як барбосів отих…

– Так, Антоне, тепер дивись уважно, – перебив його Лопушняк. – Ось повертаәмо тобі твою бритву…

З собою в Тиништал ми не брали нічого. Амадей нас ще до від’ïзду попередив, що ні струму, ні міліціï на тім об’әкті немаә, тому пропонував залишити електроприлади та документи йому на збереження, але я не послухав та зачинив ïх у своïй шухлядці. Це тепер я зрозумів, що замки для моïх нових друзів – суща дрібниця.

– Я цю бритву вже шукав, а виявляәться, що ви, як денді лондонські, моïм “Ремінѓтоном” лоск собі наводили…

– Та ні, ми таким лайном не користуәмося, ми лише радянські леза визнаәмо. Без станка, на вказівний палець надіваәмо… А твою жужелицю посаджений батько мені на застіллі опісля сватання у вигляді подарунка вручав, як кращому своәму другу від імені себе…

– А-а-а, клуб веселих та кмітливих…

– Доводиться, що зробиш… А це ось твій паспорт, тримай. Дивись – щоб потім розмови не було. Бачиш, ніякоï помарки...

– Господи, а з паспортом що робили?

– Розписуватися ходили…

– Годі вдавати з себе дурнів. Це ви щось на моә ім’я напрокат узяли та продали? Розказуйте, я сплачу, поки там ще й відсотки зверху не набігли…

– Ображаәш, начальнику, ми підлості не робимо. Розписуватися, сказано тобі, ходили! Хто б мені без документів шлюб зареәстрував…

– Ви що, вже зовсім із глузду з’ïхали? – кричав я. – Що ж тоді таке, по-вашому, підлість?

– Ти маәш через це якийсь збиток? – теж почав лементувати Лопушняк. – Ну поставили б тобі печатку вдень, а ввечері Вітько Козловцев…

– Та пішли би ви зі своïм Козловцевим під три чорти... Досить того, що він твоïй судженій змив…

– У Валюхи зовсім інший випадок, ïï застукали. А тебе хто там знаә, коли ти жодного разу ще не женився… Чи женився?

– ...Та штампи зітер? Ні, це шизофреник якийсь Хрущову ідею подав, сам би він нізащо не додумався вам зону табірну на поселення поміняти. Це ж треба – я тепер, виходить, теж із вами термін відбуваю… Ізолювали від суспільства, називаәться…

– Ображаәш, начальнику! Скоро в ізоляціï ви тут залишитеся самі. А ми в теплу Молдавію поïдемо. На біса б ми це весілля затівали? Уяви собі – з’являәмося додому як люди, з жінками…

– Вам до дзвінка ще рік строку тягнути! А за цей час ви ще на декілька років зверху розкрутитеся…

– Не блюзнірствуй.. Нагнись, на вухо… Завтра Хрущов о пів на третю підпише та інших підписатися примусить під указом про амністію. Ми під нього потрапляәмо. Тільки щоб ні пари з вуст, тому що тоді всьому цьому проекту кінець…

Донеслася все та ж тужлива пісня зануреного в нірвану головбуха Нікогосяна. Сьогодні та завтра – його дні. Неділя – відпочинок, а з понеділка до п’ятниці голови не підніме. Чув я про це від інших. І Амадей наполягаә на тім, що Соломон – велика людина, та що тепер із цього… Ні про що з ним не поговорити, хоч би стосовно ремонту того ж гуртожитку… Пошкоджена душа в нього. Тіло та механізми руху залишилися. Робот – рахівницею клацаә, стовпиком числа підбиваә, все до купки складаә…

Я, щоправда, його лише одного разу бачив, коли гроші отримував. Не на пенсіï ще, а вже неначе старий…

На ніч я навідався до Романа, обійшов караван-сарай та повернувся в кімнату. Ці два молдавани щось планували на перспективу, котра, за плітками ïхнього інформаційного каналу, начебто відкривалася перед ними.

– Скажи мені, – запитав я Олега, – ось ти б зареәструвався з нею як Антон Білай. Як інша особа. Ти тут аферистом проходиш, козі зрозуміло… Але дурепі твоïй киïвській який сенс у цьому? Вона ж знала, що ти Лопушняк. Привіз би ти ïï додому…

– Батько ïï на офіційний шлюб гроші кладе. Капітал дасть, якщо жених путній… А в твоәму паспорті штемпель інститутський стоïть… Поïхали б ми з Валюхою у Молдавію маәтними, дівчина вона хороша, дурять ïï всі… А тобі б Вітько Козловцев…

* * *

В суботу ввечері нас, як своïх, опісля тривалоï відсутності з піднесенням зустрічав персонал ресторану. За одним із столиків сидів Каключчі з кореспондентом Людмилою. Тоді в аеропорту вона була в зимовім одязі, а тепер – у вечірній сукні з розплетеним волоссям... Головний інженер у трохи недбалій позі щось зосереджено розповідав. Десь я все-таки з ним зустрічався…

– Зуби заговорюә, – хитро підморгнув Борис.

– Невідомо, хто кому, – констатував Звяѓінцев.

…Коли я проходив повз ïхнього столика, Ломідзе зі своïм кавказьким акцентом мене зупинив:

– Пробачте, не могли б ви присісти на хвилинку до нашого столу? Вам не здаәться, що ми з вами знайомі? Не враховуючи тутешніх виробничих контактів…

Як тільки ми зустрілися поглядом, я пригадав усе. І середземноморський Крит, і весняний тренувальний матч, і забитий мною теперішньому головному інженеру гол. Та гортанні, на ввесь стадіон, його дириѓентські команди своïм.

– А я вас відразу впізнав, – повідомив Ломідзе, – тому що повинен був пам’ятати всіх, хто мені м’ячі забивав. І яким чином, і з якоï ноги.

– Та й у мене щось крутилося в голові. Та коли б моя думка приймала такий варіант, то я б ïï моментально відкинув. Неймовірно: ви, я – і будівельний полігон азійський...

Це був чудовий воротар, кумир тбіліськоï публіки, а також уболівальників тих міст, де йому доводилося виходити на поле. Грузини, вони грають у футбол не так, як ми: аби був результат. Команду ми бачимо як машину нищівноï діï. В стратегічних уявленнях деяких конструкторів гри – це нездоланноï сили інерціï товарний состав з десятьох могутніх пульманів, або, врешті-решт, масивних важких платформ на причепі в капітана-паровоза, твердолобого та круторогого, як племінний баран, корінника. Наші майстри шкіряного м’яча лукавлять у своïх заявах про те, що на публіку не грають. Ще як грають, але бездарно – вони напружуються ѓладіаторами, дибляться змиленими кіньми, впираються, аж барки рвуть, чим начебто виторговують собі моральне право психувати та брутально лаятися. Словом, корчать із себе таких сізіфів, що інколи дивитися гидко…

Між іншим, тренер наш Тищенко забороняв нам, як особам прилюдним, ненормативну лексику взагалі. Будь-де. Під страхом відрахування. Він мав своï принципи та ще й необмежену владу для того, щоб ïх насаджувати. І насаджав. Хоча здебільше по-товариськи радив, а це велике щастя, коли людина, перед якою ти схиляәшся, тебе своәчасно напучуә. Це на все життя залишиться… Він водив нас гуртом до театру для осягнення мистецтва суміжного жанру. Добровільно без нього туди ніхто б не пішов: не тому, що ми інтелектуальний рівень отого капітана-корінника мали, а просто часу бракувало… Навіть коли він нас туди за руку тягнув, дехто спершу пручався… А там, виявляәться, ә на що подивитися… Ось там акторам вже ніяк не можна сказати, що вони не грають на публіку. І молодці, стараються… Вони відчувають глядача й невтомно імпровізують, кореѓують у якихось невловимих нюансах образи, дух та характер своïх героïв і, що примітно, планку мистецтва втримують, не користуються жарѓоном підворіття, цим універсальним матеріалом для самовиразу та виплеску таких зрозумілих народу емоцій. Не прийнято це там, на підмостках, – і все! І одяг для театру – не шаровари або бейсбольний кашкет…

– Нав’язані, від нічого робити, умовності, – заперечив хтось. – Наче на кашкетах світ утримуәться…

– За декілька умовностей-заповідей, котрі так і не вдалося нав’язати людям, тому що до декотрих дуже довго доходить, Христос на Голгофу зійшов та всі наші гріхи прийняв, – філософствував тренер, і повів нас на булгаковське “Собаче серце”, аби подивитися на мораль революційноï епохи без заповідей, без усяких старорежимних умовностей, котрі обмежували невід’әмні природні права особистості людини, скажімо, на відправлення фізіологічних потреб безпосередньо в під’ïздах житлових будівель.

…Грузин виходить на поле з набором відомих йому умовностей немов на театральну сцену. Він віртуозно виконуә роль та імпровізуә, він механічно рити землю носом не буде ніколи та не дасть приводу для публіки кепкувати над собою: вміння та розуму тобі б, мовляв, соколику ти наш, так і ціни б тобі не було…

Тому грузини нам завжди й програвали…

Ми сиділи довго. Вахтанѓ Володимирович диплом не купував, йому через п’ять років після зарахування до студентських лав його дали й так, як і всім іншим професійним футболістам. Тепер на будівельних майданах краïни головний інженер приводив свою кваліфікацію до частковоï відповідності з цим документом. Креслення Осадчому він читати не збираәться, розібрався же бриѓадир з ними врешті-решт, нехай навіть із чиәюсь поміччю. Це не заборонено, це якраз кредо Ломідзе – шукай підтримки знизу, тому що підтримка зверху, як правило, лише шкодить якостям особистості. А взагалі він вирішив повернутися до великого футболу, його запрошують тренером у команду першоï ліѓи.

– Мені за тридцять, – сказав він, – а ось ви чому в будівельники подалися? У вас і ноги, й голова для ціәï інтелектуальноï гри. Поïдемо зі мною, я збираюся вже на матчі другого кола…

– Можна, я про вас напишу? – повернулась до мене Людмила.

– Я тепер в ауті…

– Моя тема, власне, не футбол, а люди. Тутешні кадри… Ось ви, наприклад. Чому не розслабитеся, а сидите, наче цвяха проковтнули…

– На об’әкті в Ломідзе спину зірвав…

– За людей, які разом із футболістами піднімають цей кришталевий келих іскристого, найкращого в світі грузинського вина, – проголосив тост Ломідзе, і ми випили за Людмилу.

– А чим ця тема цікавить вас конкретно? – спитав я. – На мою думку, всі ми ә матеріал для вашого цехового ремесла. У нас, наприклад, цегла, а у вас – герой. Одного кладете в статтю про маяків, другого – в дійову за своïм виховним впливом рубрику “Вила в бік”, третього кізяком по опусу розмажете. Намагаәтеся типаж нашого часу за своәю формулою вималювати, а всі сміються…

– Взагалі, цегла нам таки більш зрозуміла, ніж люди, – продовжила Людмила, – але героï теж не зовсім моя тема. Мене інтриѓуә, насамперед, феномен ïхньоï ѓенераціï, взаәмозв’язок середовища та особистості. Формула Кустаная цікавить… Це ә унікальне явище, подібного, мабуть, і не пригадаәш. Земля просунутих людей. Місце ïхньоï особливоï закваски, котра зброджуәться з іншими якісними утвореннями. Від самого свого народження в місті виникло скупчення засланих мислителів і тутешніх просвітителів. Градоначальники та службовці при такому континѓентові повинні були самі мати відповідний рівень, вищий від гоголівського городового, не кажучи вже за чеховського унтера Пришибеәва. Для доносів у столицю ïм треба було не тільки світорозуміння піднаглядних та не зовсім лояльних до влади казахських інтеліѓентів знати, але й суть політичних дискусій та еволюцію ïх мислення, щоб грамотно з’ясувати – куди вони хилять та чим це пахне… Та що там про них говорити, коли пересічні дореволюційні переселенці – й ті народ битий! Спробуй, подайся бричкою через усю імперію світ за очі та заведи справу на голому місці.

– В тій ѓазеті, де про наші подвиги повідомлялося, була замітка, що один кустанайський селянин зі Львом Толстим листувався…

– Листувався, переселенці не тільки в своәму соку все життя квасилися. Тому були здібні на висновки у порівнянні… А евакуйований сюди у війну інтелектуальний корпус? А директорський десант кращих із кращих?..

– Цих ми персонально знаәмо, вони завжди он у тій ніші сидять… Скоро стягуватися почнуть…

– О, це великі люди! – потвердив Ломідзе. – Масштабного польоту люди! Петренко, наприклад... Ми інкубатор в його господарстві будуәмо, так він говорить – вірний, товариші, підхід. Дивись праці Леніна, том тридцять п’ятий, сторінка десята, стаття “Про лисицю та курник” тому підтвердження... А свинарник, каже, хоч я туди вже свою Дамілю Жаксаликову знайшов, не зовсім вірний вибір в умовах азійського релігійного менталітету... Ленін, праці п’ятого тому, сторінка сто друга, стаття “Кожному – своә” називаәться, пише…

– І оце все він у голові держить, усе з книгами збігаәться! – дивувався я надзвичайними здібностями Петренка.

– Я приïхав, у бібліотеці звірився… Нічого не сходиться, або йдеться зовсім не про те… Дурня валяә, а всі вуха нашорошили…

– Петренко, між іншим, місцевий екземпляр! – зупинила нас Людмила. – Ә він у моïй картотеці… Але ж бо і всі інші прапори в гості до нас!.. Це вам не “тут був Вася” і ноги банив біля Ластівчиного Гнізда, а Гашек та Бердяәв, Чапек та Гарріман, Шолохов та Симонов, Ріхтер та Крючков, Айтматов та Сулейменов… На родючому ѓрунті тутешня молода парость пре… З самого початку місто відрізнялося від наших әвропейських повітів, де народ усе життя в своәму котлі варився та вуха розвісивши дивувався якому-небудь Кирилу Петровичу, як той із Полтави до Санкт-Петербурѓу й назад вояжував. Вперше, та разом із тим востаннә…

– За цими показниками Москва, Киïв або Тбілісі більш унікальні, ніж Кустанай, – знову некоректно перебили ми даму.

Дама на нас не образилася, ми тільки розігрівали ïï запал. Вона крадькома спостерігала, чи здібні ми опісля грузинського вина абстраѓувати елементарні факти до рівня теоретичних узагальнень, якийсь час вагалася, а потім видала на-гора відкриту нею формулу Кустаная. Як епіцентру чергового – за ходом історіï – әвразійського вибуху. Властивість незвичайноï його матеріï, витканоï на грані соціологіï та демографіï, континентів та рас виром хаотичноï мішанини найбільш активних елементів тутешньоï органічноï “таблиці Менделәәва” з додатком найсвіжіших зовнішніх каталізаторів, буремна реакція взаәмодіï яких випадаә залишком якісно новоï біологічноï речовини, визначеноï в ïï картотеці в окрему категорію “кустанайський народ”.

– Тут може бути розлом земноï кори, енергетика надр, – припустив я, – коли цей феномен маә таку кількісну репродукцію.

– Нам тут лише паранормальних явищ бракувало!.. Нічого надзвичайного в нас немаә, навпаки…

– Ви, Людмило, великий патріот свого невеликого міста, – похвалив ïï Ломідзе…

– Я – корінна москвичка, між іншим… І якщо вже зайшла мова, то в Москві я б не збирала, як отут оце, картотеку на богему – Русланову та Вәліканову, Гнатюка-баса та Кобзона, Леонтьәву та Дороніну, Бронәвого та Ланового… Або тих же партайѓеносе наших – Хрущова, Брежнәва, Підгірного, Полянського… Суть не в колекційній сверблячці, а у враженнях від тутешніх особистих зустрічей з ними, у великій увазі до ïхніх осіб, яка і ïх самих тут підвищуә до постатей. А для Москви, пробачте, це не подія, а самі персони – я про богему говорю, хоча розмова частково й політичних лідерів стосуәться – у загальному натовпі розчиняються і ні в який народ не ходять, вони самі там пересічний люд.

– Теорія Маркса всесильна, тому що вірна!

– Це, товаришу Ломідзе, ваш гумор з приводу моïх гадок соціально-демографічного характеру?

– Це, Людмило, наукове обѓрунтування того, що між дзвоном келихів не повинно бути тривалоï перерви…

* * *

З ресторану ми з Заболотним пішли ночувати до Павловіïв, завтра вони “обмивають” легкову автомашину. Всі інші наші приïдуть сюди зранку.

– Все у них з цим “Москвичем” удома перевернулося сторч головою, – журився Микола. – Ще й Надька вагітна…

Журився він недаремно. Павловій ходив надворі господарем, а не збоку бантиком, дружина його взагалі стала “акторкою другого плану”. Акціï Федора Павловича підскочили завдяки цьому самому “Москвичу”, тому що подібний подвиг радянські люди навіть забезпеченого прошарку здійснювали в передпенсійному віці, а до цього заощаджували чесно зароблені гроші там, де тільки можливо... До того ж на цей товар із категоріï “не першоï необхідності” існувала довжелезна черга, яка, частіше за все, надходила до покупця тоді, коли для ïзди йому відкривалася лише фінішна пряма. Декотрі поступалися місцем у черзі за хабара, на ці дармові гроші потім можна було орендувати транспорт ритуальних контор.

І якщо хтось, бувало, купував авто у віці Федора Павловича, то витавруване людською чуткою прізвисько “шахрай” красувалося на ньому до останніх днів…

У справі руйнування подібних психологічних стереотипів Павловій був знаковою постаттю. Гроші він отримав за достроковий пуск електростанціï, а преміәю йому за це стала пільга в черзі… Світлина пересічного будівельника з Кустаная за кермом власного авто прикрасило кольорову обкладинку всесоюзного журналу, на його конкретному прикладі мешканці великоï держави впевнювалися в тім, що на цілині можна досить пристойно заробити.

Ми від душі вітали Павловія. Грошима його ми не цікавилися, в нас своïх було достатньо. І автомашини нам не треба, до того ж ми в чергу не вставали. Місце в ній ми були спроможні перекупити…

На застіллі коло мене сиділа Дуся. За народженням вона киянка, живе тут зі своïм співмешканцем. Було чутно, що до цього наша сусідка ще десь устигла присісти… Але вірно, дама з манерами – ïсть, як на дипломатичному рауті, відчуваються вроджені звички, які не зникають з роками. Попереднього разу поданий до чаю торт усі брали руками, а Дуся – чайною ложечкою.

В першій перерві Федя показував машину. Потім катав гостей, вони роззувалися (після дощів було все ще трохи грязько), поштиво, немов у мечеть, забиралися всередину, і водій з написаним на обличчі почуттям власноï значимості робив гак у бік затобольского мосту.

Згодом знову надійшла команда: за стіл!

З пагорба від свого будинку спускалася Дуся, вона встигла перевдягнутися в якийсь дивацький наряд. Такий я бачив до цього в кінохроніці на останній імператриці Олександрі Федорівні напередодні відречення від престолу свого чоловіка Миколи Другого. Ні в кого, окрім нас, цей екзотичний вигляд сусідки питань не викликав.

– Це значить, що сьогодні день народження когось із ïхньоï сім’ï – батька, матері чи брата.

Сіла Дуся на своә місце, знову біля мене, й я довго не міг зрозуміти, що за ïдкий запах кіптяви точиться з ïï пишних одіянь.

– Ви, ймовірно, свою старовинну сукню в якомусь консерванті зберігаәте?

– А що, чутно?

– Делікатно кажучи, – віддаә…

Дуся відкрила ридикюль, дістала антикварний флакончик та звичним жестом безіменного, з крапелькою парфумів, пальця провела під мочками вух.

– А мені, знаәте, не чутно нічого. Я звиклася, це в нас сажа весною в димарі горіла. Сажотрусів опісля родинного дому я, зізнатися, більше ніде й не бачила... У батька сьогодні був би день народження. Завжди традиційний яблучний торт з мигдалем подавали, останнього разу тридцять свічок задували… Потім революція, а через неï нас уже сюди, в Казахстан заслали… А яблуні там у кожнім дворі росли… Я знаю, як цвітуть яблуні на Вкраïні…

Дуся поклала на місце флакончик та дістала сімейну світлину.

– Нікого-нікого не залишилося: ні рідних, ні двоюрідних, ні троюрідних...

Коментувала вона монотонно, тихо та сумно.

...Бачив я якось стару жінку на вокзалі, в неï дорогою вкрали все. Так само тихо й монотонно розказувала вона про це міліціонеру та розуміла, що нічого вже повернути не можна. Але ділилася горем та всіма минулими пережитими негараздами, непотрібними для оперативного розслідування. Ділилася, тому що більше ïй ділитися було ні з ким. Міліціонер чи то за обов’язком, чи скоріше з поваги до ïï материнського віку покірно слухав та нічого й не думав шукати, але й на тім йому спасибі.

І Дуся, власне, згадувала про те ж саме. Зі свого не дуже давнього минулого, котре пішло в небуття разом із цілою епохою, вона витягувала вцілілі фраѓменти вкраденого життя, яке тепер існувало лише в ïï пам’яті, та разом із нею й закінчиться. В сутньому прояві потенціал того життя ніяким чином не реалізований, і само воно, життя, наперекір усім законам природи, своïм же біологічним видом позбавлене права на продовження... Ні дворянськоï садиби, ні нащадків, ні сліду на землі від цілоï династіï, хоча б у вигляді неспаплюжених надгробків…

Все логічно, мільйони недворянського прошарку теж канули в небуття... Вигоріли цілі родини, династіï, верстви, традиціï… Інерція насилля! Але навіщо особисто мені, в ім’я якого грудьми прокладали дорогу, такі жертви з боку ціәï жінки? Революційна потреба? Так, вона була, й обѓрунтували ïï великі, семи п’ядей на лобі (а п’ядь – це якомога ширше розкарячений, майже в гімнастичному шпагаті, крок пальцями долоні на пласкій поверхні) мислителі. Але здаәться, що ïхнә вчення вузьколобим адептам дісталося.

…Дусю з лайкою забрав п’яний як дим співмешканець, котрий звідкілясь повернувся.

Я подивився на добротну, з віражем сепіәю, стару світлину. Впевнені в щасливому майбутньому молоді респектабельні батьки. І хлопчик з дівчинкою – біляві та безтурботні. Ці до театру в бейсбольних кашкетах не підуть, до кінця днів ïхнә дворянське виховання залишиться. Як і у всякого своә інше теж...

На звороті тисненого паспарту стояв коричневий чорнильний напис.

– Яке в Дусі прізвище? – запитав я Павловія…

Федір Павлович саме втирався серветкою та збирався в черговий рейс, хоча, як водій, уже був трохи веселий.

– Воно в неï від першого чоловіка, який років зо п’ять тому раптово загинув… Отак от, дивися, я показую: підвівся з-за столу та пішов прямо до своәï машини за кермо, натиснув на газ, у результаті маәмо вдову Ядвіѓу Ковалевську, – театрально підвівся з-за столу та пішов прямо до своәï машини за кермо Павловій… Катати дітей. Почали з’ясовувати, скільки ïх у машину втовчеться. Набилося вже чотирнадцять, але тут підоспіла Надія Петрівна та показала, що не зовсім іще відсторонена від домашніх справ. Господар прослухав невелику нотацію, і купцовська Світланка полізла мити заяложений салон.

– Навіть над головою сліди ніг, – доповіла вона звідти.

Я заховав світлину в кишеню.

* * *

Далі хроніка продовжилася кругообігом звичноï низки подій: праця – ресторан “Тобол” – праця – п’ятничне послання народу Осадчого – нічна пісня Нікогосяна – праця... Втім, із деякими нюансами, котрі якраз і не дозволяли ні трудовим будням, ні самій хроніці бути сухою та прісною.

Добра половина наших друзів із караван-сараю підпала під амністію. Щовечора ми бачили в гуртожитку метушню й розгардіяш та відчували особливий душевний підйом усього злочинного континѓенту в передчутті абсолютноï свободи. Що характерно: відповідний указ керівники нашоï держави підписали хвилина у хвилину за часом, визначеним кримінальним елементом Лопушняком. У нього з Ботнарем уже ә паспорти з кишинівською пропискою, а свою бендерську вони там, на місці, отримають за законом. Я подивився – документ як документ, без усяких підчисток та підмальовок. На світлині Олег.

– Ви що, чисті бланки дістали?

– Ні, переписали на мене чийсь знайдений.

– Я креслення в інституті вивчаю! Всі серйозні плани та схеми тушшю виконуються! Документи лише тушшю заповнюються! Туш у папір в’ïдаәться так, що зубами не вигризеш! Ти зрозумів! Це наука! Китайською тисячолітньою практикою підтверджена!

– Ти подивися на нього! Підемо до Козловцева, він тобі покаже практику... Тільки я з ним домовлюся спочатку, перед першим-ліпшим він не засвічуәться… А нам він ще й посвідчення до медалей за освоәння цілини випише до від’ïзду…

* * *

П’ятий виклик на сесію Радецький нам надіслав уже телеграфом. Попередні чотири ми по приïзді отримали на пошті купою та дали відповідь, що до екзаменів не готові... Тепер наш декан телеграфував про те, що домовився на другу половину червня з одним із челябінських вузів. Щоб ми тут, по сусідству, все за четвертий курс здали... Зовсім розуму в них нема...

Купцов настрочив відповідь.

– Де ти таких зворотів нахватався? – накинувся на нього Борис. – Як це розуміти: “покірно просимо”? Наче той повітовий писар… Ти б іще “з вірнопідданою до вас пошаною” в кінцівку вкрутив… Антоне, перероби цю чолобитну, чому ми ïм там кланятися повинні?

Я переробив. “Челябінський варіант неприйнятний категорично через тамтешні непослаблення ні чорта не знаәмо зате живі та здорові вітання ректорові PS Ядвіѓа тут на прізвищі Ковалевська телефонуйте приïжджайте заразом приймете екзамени Братко Купцов Білай”.

– Бачиш, як писати треба? – строго спитав Борис у Івана. А потім у мене: – А Дуся про брата знаә?

– Ні, ввечері ось Іван до Світланки поïде з листом від Радецького.

– Зрозумів? – знову для порядку гримнув Борис на Купцова. – Та обережніше там, починай з натяків…

Відвідувачів на пошті не було, через традиційне жіноче віконце “Прийом телеграм” виднілася неѓабаритна фіѓура дужого мужика. Він відсунув купу своïх паперів та без усяких порад зі мною викреслив абревіатуру постскриптуму, а також виправив “ні чорта” на “нічого”.

– Німецьких літер у нас немаә, а текст повинен відповідати літературним нормам.

– Отакоï! А ви за новітніми літературними нормами слідкуәте? – делікатно поцікавився в нього я… – У творах Едуарда Лимонова, скажімо... Просочуватися стали звідти... В стилі натуралістичного реалізму…

– Пішли вони всі туди, звідки просочуються. Собаці під хвіст...

Здоровий мужик, тільки на бабську посаду заліз..

– Ви через фронтову контузію сидяче місце займаәте?

– Ти телеграму шлеш чи... – смачно вилаявся він. – Не заважай!

Я тоді не знав, що це й ә найвищий кустанайський поштмейстер. Сів без чванства замість захворілоï співробітниці…

Здоровий мужик, без комплексів. І знаә, де й кому та за якою нормою розмову вести...

* * *

Вітько Козловцев з другого корпусу караван-сараю мав з дитинства якийсь фізичний недолік, казали, чи то з шовковичини впав, поки шпаківню чіпляв, чи то корова налигнула. Насправді ж у нього, корінного москвича, був міський “сидячий” сколіоз, який безповоротно спрямував незграбного довгов’язого Козловцева на царину інтелектуальноï діяльності. В білокамінній він “перелицьовував” документи, або знайдені випадково, або вкрадені, а ким – це вже не його справа. Його турбота – якісне обслуговування.

В нашій присутності він розшив на аркуші паспорт чергового кліәнта (якоïсь намазюканоï фарбами особи) та почав із коментарями дозувати реактиви. Я бачив чимало людей, які розмірковують уголос щодо свого виробничого процесу.

– Випадок типовий, треба прибирати печатку про реәстрацію шлюбу, реакція повинна відбутися безпосередньо на цих фіолетових мастилах та записах тушшю, котрі разом із супутнім брудом випадуть в абсолютно прозорий залишок.

І плеснув сколочену шиплячу рідину на масне шлюбне тавро, яке в ту ж мить безслідно щезло. Згодом аркуш потрапив під торбину з теплим піском, піддався ще деяким маніпуляціям та був пред’явлений кліәнту. Нафарбована особа вивчила все через лупу, і під кутом, і на просвіт… Не сподобалося…

– Чистий дуже. Як купюра банківська, а інші сторінки на його фоні будуть, так сказати, не першоï свіжості…

– Звичайні побутові нашарування, – подивився на неï Вітько. – А ә ото такі замазури та невмиваки, у яких що на обличчі, те й у документах, вони то там, то тут мацають… Це й ә найперше ускладнення в нашім ремеслі. Зараз займемося процесом старіння цього аркушика…

Дама натяку не сприйняла, а ми подякували майстрові та пішли...

– Нічого він би тобі не показав, але коли я почав йому про твоïх китайців… – пояснив мені по секрету Олег.

* * *

В один із днів ми ледве не пролетіли з рестораном: все там було зайнято високими військовими чинами.

– Наказ, – розвів руки метрдотель.

Генерал, який віддав наказ, у цей час вийшов із туалетноï кімнати.

– Що це тут за шум учинився? – строго запитав він. І перенаказав усім підлеглим ущільнитися для змички з цивільними мешканцями, та віднести всі наші витрати на ïх рахунок. А сам попрямував до директорськоï ніші.

Великого збитку арміï ми не завдали: в рахунок входила лише закуска, а випивка в них була з собою – військові наливали спирт на гліцерині прямо зі своïх каністр. І нас пригощали.

– А що це за маневри Радянськоï Арміï на ввіреній нам територіï та навкруг замовлених нами столів? – вимагали пояснення ми.

– Військова таәмниця! – кивали вони в бік генерала. – Давайте хильнемо, а завтра вам усе по радіо передадуть. У програмі космічних новин.

– Ясно. Тільки до чого тут аѓрарний Кустанай?

А Кустанай тут був до того, що космонавт номер один Гагарін збирався приземлитися саме в наших степах, та не вцілив… Тепер ці, з авіазагону свердловського військового округу, чекали на тому ж місці космонавта номер два, котрий “уже теліпаәться на орбіті”.

– До речі, він тут у вашій області військову службу проходив...

Будильник – неначе сім кухарів лупцювало ополониками по каструлі – все ж таки нас підняв. Прокинулися ми зі смутними споминами про вчорашнә, каністрою з інвентарним номером пошукового загону, на дні якоï ще хлюпалася прозора рідина, та, як це трапляәться раз у житті, знаменитими.

Розголошена військова таәмниця виправдалася наполовину. Космонавт номер два на місце своәï служби не вцілив та теж сів десь у Росіï. Це вже опісля нього всі стали потрапляти... Туди, куди й ми. Але по радіо підтвердили, що, дійсно, 6-7 серпня на кораблі “Схід-2” космонавт номер два Герман Степанович Титов, 1935 року народження, здійснив 17 обертів навкруг планети та пролетів більше 700000 кілометрів. І ввесь наш караван-сарай роәм загудів: виявляәться, що вчора, як усі гадали, ми не напідпитку про потаәмних аргонавтів та про ïхню каністру, тоді ще майже повну, з якоï пригощали всіх, мололи... Та що з декотрими, для простих смертних недоступних, ми запанібрата.

Ввечері з орбітальними вістями вийшла місцева ѓазета.

Трохи нижче, в своәму земному кутку та більш скромним шрифтом викладалося урядове рішення про нагородження медалями “За освоәння цілинних земель” групи передовиків, серед них, укупі з краянином-космонавтом, були надруковані й наші прізвища.

А на розгортці була велика стаття Людмили з нашою тиништальскою історіәю. Людмила – молодець! Ïï нарис хоча й починався героïчною цитатою із кюя Темірхана про запорізьких батирів, але більше нагадував оповідання Джека Лондона про золоту лихоманку на Клондайку, ніж типову тріскотню тих часів про героïв-безсрібників. Були на цілині тоді “свідомі”, без здорового честолюбства та байдужі до матеріальних благ люди, чи, може, вдавали із себе таких, але вони просто плуталися під ногами. Порівнювати ïх із тим вавілонським будівельником не можна взагалі, той свідомо каміння носив, а не гарно говорив. Наші ж типажі здебільше перегукувалися з персонажами ранніх соціалістичних комун, де селяни горбилися, а вони стягами розмахували та сурмили…

Словом, Людмила – молодець! Але щось підозріло багато в неï подробиць з приводу моәï комсомольськоï діяльності там… А говорила, героï – не моя тема…

– Заграә вона, – вирішив Борис.

* * *

У п’ятницю Першин попередив Осадчого, що зірве його черговий концерт зразу ж опісля відкриття сцени. Бриѓадир божився, що любить нас і що таких чудових хлопців у нього ще не було. Подібний діапазон крайнощів у висловленні почувань відомий психологам за клінічною картиною паціәнтів під хмелем чи то вже в білій гарячці, але бриѓадир наш зранку був адекватним і пораду сприйняв. Напився й заснув без виступу в своәму театрі абсурду.

А в цей час з чималим почтом з’явилася сама ïхня світлість – леѓендарний Ковирняга…

Я зробив висновок: якщо начальство справжнә, то при його виді у ваших сірих матеріях настаә космічний хаос. Ви відчуваәте дзвін у вухах від перепаду висот, тому що ви тепер у самому низу мружитеся під феәрверком невідомоï для вас інформаціï з ïх ясних голів через ïхні золоті вуста, після чого й на вас, як представника класу найпростіших, сходить якесь осяяння та наступаә благосне просвітлення... Навіть Смагулов та Ломідзе біля Ковирняги змаліли до якихось панських козачків...

Жупел та прапор Осадчого діловито звідався, де, власне, сам цей Осадчий ә?

– Ну, ви ж знаәте, який він ударник? Виснажився до серцевоï задухи...

– Йдемо навідати, такі люди в мене стоять на обліку подушно.

Ми відмовилися, Жумабаәв ѓарантував опіку хворого та власний щогодинний контроль. Він, звичайно, знав, який спазм трапляәться в Осадчого наприкінці тижня. І високий начальник провів нараду без бриѓадира. Трихвилинна його промова була присвячена місцю нашого об’әкта та ролі кожного з нас у низці загальних звершень. Нам і до цього було зрозуміло, що на нас дивиться вся держава... Але ми навіть підозри не мали, що так пильно, та ще й на кожного...

Потім гість гучно, по-військовому, гаркнув:

– Ә питання?

Питання ми йому ставили ребром. Ковирняга сумлінно записував усе на зворотній стороні коробки представницьких цигарок “Курортні” розміром з учнівський зошит, легким киванням голови виражав згоду з актуальністю проблеми та зразу ж докірливо хилитав нею з боку в бік з приводу злочинноï наявності таких кричущих недоліків. На завершення він пройшовся колом і пригостив усіх тими цигарками, потім порвав та викинув порожню коробку, а Смагулов схвалив таке діяння і сказав: “Правильно, на це ми тут поставлені...”

Гість, як виявилося, був добре обізнаний про наші тут подвиги, привітав з нагородами, звелів Смагулову преміювати всіх та побажав виробничих успіхів.

– А Осадчого бережіть, – наказав він саме тоді, коли проходив повз його комірку, та поцікавився, хто це там хропить, як кінь.

– Нічний директор, сторож тобто, відсипаәться, – знайшовся Братко.

* * *

Наш караван-сарай відразу спорожнів наполовину, амністованих організовано, ми навіть не бачили як, кудись повезли на вантажних автомобілях. Козловцев ледве встиг оформити Ботнарю з Лопушняком посвідчення до медалей. Сам “хімік” під указ не підпадав. Він був москвичем, тому начебто вирішили, щоб він іще трохи пожив на периферіï…

– Не дали попрощатися по-людськи, – жалкував Амадей. – Але, з іншого боку, вони поки що ә громадянами, повністю підневільними. Ремствувати ïм можна тільки на себе, запам’ятайте це як “Отче наш…”

В гуртожитку встала нечувана, як у степу, тиша.

– Соломон зараз заспіваә...

– Пісень сьогодні не буде, – попередив Амадей. – Соломона з кабінету “Швидка допомога” забрала.

У неділю ми відвідали його в лікарні. Блідий Нікогосян із заплющеними очами зливався з білою постіллю, лише темним метеликом на його обличчі під носом сиділи вуса. Голова сива, а вуса чорні… Він нас почув, знічено посміхнувся, але мовчав, мабуть, іще не попустило… Нічого, видужаә – розговоримо, людина все ж таки своя, з гуртожитку… Бач, які в нас типажі: бриѓадиру ледве рота заткнули, а цей – навпаки…

Вже як ми збиралися назад, Нікогосян подав Осадчому поштовий конверт:

– Якщо зі мною щось трапиться, пошліть, будь ласка, до Әревану. А, дасть бог, вилікують – поверніть, будьте добрі, мені.

– Ви тут, бува, не по-вірменськи адресу написали? – крутив Осадчий, як того разу креслення, поштовий конверт. Потім віддав його мені. Може, він і читати як слід не вміә…

– Вулиця Маштоца? – здивувався я. – В мене там товариш мешкаә, Аршакян Левон Варданакович, ми разом грали в Запоріжжі. Він завжди, коли я у ворота бив, тряс напівзігнутими руками зі стиснутими на кінцях волохатими кулаками та пружинився в колінах і кричав: “Чому нехороше зробив, чому на мене пасу не дав?”

– Я майже сорок років футболу не бачив, а не те, щоб волохатого Аршакяна…

– Це ясно, Левону самому до сорока ще дуже далеко. Я думав, прізвище вам що-небудь скаже… В них уся династія на окардьонә – так він його називав – грала, лише останній став футболістом. В батька, казав, тільки носом вийшов. Коли він свій вірменський коньяк привозив та всіх пригощав, то чарчину збоку рота приладнував, тому що спереду ніс заважав… Виходить, що й за ціәю ознакою вони у вас там люди помітні…

– Вони там усі цим помітні, – показав зігнутий гачком палець Осадчий. – Зводив я ïм дещо після арміï, у них там не кошториси, а одне велике непорозуміння.

Нікогосян знову скупо усміхнувся:

– Ваші футбольні історіï схожі на правду. Але на нашій вулиці такоï родини не було…

– Ні-ні, Әреван – це безперечно… Хіба, може, вулицю переплутав…

Переплутав чи ні – не знаю... Давно треба було з ним поговорити, що він, як сич, поночі квилить... Але не почнеш же з ним зараз, як Амадей, про ремонт гуртожитку. На те ә, як стверджуә Іван Іванович, залізні кошториси. А ми живі люди…

Глава десята

Край таскансЬких овецЬ.

1962 рік. Осінь

В один з робочих днів до нас прибув гонець від Смагулова. Осадчий з оглушливим тріском виправляв якусь виробничу ваду в бетонній ніші, й лише коли він заглушив свій відбійний молоток, ми зрозуміли, що о шістнадцятій нуль-нуль нам треба бути при повному параді в тресті, на урочистих зборах з нагоди вручення медалей. Представляла до нагороди нас тургайська влада, тому на церемонію прибув сам Козибаәв.

Гонець запропонував також підвезти бажаючих на торгівельну базу та отоваритися дефіцитом – Смагулов домовився з ïï керівництвом щодо продажу нам відповідного до такого знаменного моменту одягу...

Забажали, звичайно, всі. Сортамент у цьому, не для кожного доступному місці був солідний, і стало зрозуміло, де Ломідзе поповнюә свій ѓардероб. Ми вирядилися та стали схожими на футбольну команду – в однакових сірих бостонових костюмах та лакованих туфлях. Навіть краватки із одніәï в’язанки. А Тригуб, який тут знову встиг нагуляти черевце, скидався на старшого тренера.

Нас посадили в президію. Таку ж пошану, за духом тодішніх бюрократичних правил, Смагулов надав і собі з Козибаәвим та Моргуну, секретарю міського комітету комсомолу.

...Козибаәв, окрім Оразали Абіловича, відкликався також на Миколу Козибаәвича (це був його позивний у перші цілинні роки), і виявився щирим чолов’ягою досить значного формату. Але своïми ручищами він вельми майстерно причепив нам золотаві медалі під гучні оплески конторських чинуш, лави яких поповнимо й ми, коли нас іще з інституту не поперли.

…Після церемоніалу ми попрохали президію повечеряти разом із нами в ресторані. Адміністративна трійка такого звороту не чекала, керівництво мовчки зиркало одне на одного.

– Там усе буде на належному рівні? – спитав опісля недовгоï паузи Смагулов.

– У нас там усе під контролем...

У ресторані поки що був зайнятий лише один столик та VIP-ніша.

– Зараз вони прийдуть до нас, – попередив Осадчий, – та все зіпсують. Почнуть клянчити нас у Смагулова на своï свинарники всякі. Були б у них, паразитів, хоча б кошториси як кошториси…

– А хто вони такі? – спитали ми в нього.

– Та це ще ті! – гримнув бриѓадир. – Котрі на нервах грати вміють… Із костуром коло себе – то ә Землянок, бульба мінська, а біля нього, в кітелі, – Цвінѓер із німецького колгоспу. Високий навпроти – Фіренштейн із киïвських, поряд Кухтін, кримський. А в гімнастьорці – Шкурін із племрадгоспу. Цей прізвище своә виправдовуә на сто відсотків.

Козибаәв зразу ж забрав цілинних директорів до нас, усі вони тут одне з одним запанібрата. А наш тургайський гість був ще й людиною з гумором. Ні, він не виймав притьмом, поки ще накривали стіл, із надр своәï пам’яті припасений там на всякий випадок анекдот. Комічно в його викладі відтворювалося реальне буття, як ота сама, за законом жанру, частка правди. Багато розповідав він про тутешнього унікума, керівника області післявоәнних років Жанбаәва. Слава та леѓенди про цього Сагалбая на всякі вільні теми гуляли тутешніми степами, як у нас там про Махна...

…Почав грати ресторанний оркестр. Пласко, як праником по тімені, гупав контрабас. Козибаәв мовчки поглядав у бік музикантів.

– Я зараз звелю зробити паузу, – відреаѓував комсомольський вожак. – Це моï комсомолята грають...

– Не варто, – зупинив його Віктор Першин. – Люди працюють, заробляють, я зараз ïм гроші дам, щоб вони припинили...

Першин дав, і ми знову говорили в тиші. Та музики заграли знов, мабуть, комсомолята вирішили зібрати два врожаï зразу. Від сусіднього столу теж…

– Піду та куплю в них цей бісячий контрабас, – підвівся Віктор.

…Перший тост Козибаәва був за степ, на честь якого карбовані наші медалі, та за достойних ïх кавалерів. І ми занурили нагороди в чарки з горілкою.

– А ти не дуже швидко там у себе запрягаәш, Оразали? – поцікавився за закускою Смагулов. – Декотрі в окупності витрат сумніваються…

– І ти, Ільясе, як той Брут, – докорив його Козибаәв. – Хрущов мені разів п’ять повторив, що ми не за золотом на Клондайк подалися, а вирішили в себе вдома й жито взяти, й житницю мати. Про чию це домівку, якщо подивитися, йшлося? Кому більше потрібно? Хрущов у Кремлі, а ось ми тут, на власному об’әкті рукава засукали… Спасибі оцим ось друзям нашим, які своï благодатні місця залишили, щоб нам допомогти… У мене чабан у родині ә, Ібрагім… Каже, якщо ми не запряжемо тепер, то на вівцях тасканськоï породи за життям далі не вженемося...

– Якоï породи? – перепитав наш начальник. – Тасманськоï?

– Ібрагім каже – тасканськоï. Таскають вони нас усе життя степами, а потім ми таскаәмо ïх, у зимівлю змарнілих, за хвости. Вслід нас тягнуть “на килим” до відповідальності за пошесть... Така ось ефективність… Тому приïхав я, Ільясе, щоб у тебе цих кавалерів назад забрати, мені об’әкт в Аркалику профінансували... Професіонали потрібні. Подужаәмо швидко капіталовкладення – ще й на житло додатково отримаәмо...

– Яка загальна його вартість за кошторисом? – зацікавився Осадчий.

Оркестр заграв черговий танок. Без контрабаса...

– Барбоси якісь, а не комсомолята, – вразився Моргун. – Я ïх завтра на бюро…

Тихо, щоб не відвертати уваги, ми з Вишняковим пішли до столу, який займався провокаціәю. Раніше цих гостей ми тут щось не бачили.

– Мужики, – звернувся я до них. – Ми приймаәмо високих гостей нашого міста, а ви тут своï ставки задираәте…

– Дивися, медалі начепили, – засміялися вони. – Якщо таких кавалерів по цілині бороною згребти, то скільки ж це вас на кіло сушених буде?

– Нам на перегони з вами ніколи мірятися, увійдіть у наше становище… Гостей проводимо, контрабас даром назад віддамо, потанцюәмо… На гармошці “Свиня в житі” зіграәмо, поки дівчат немаә для таких ось красенів, – кивнув я на когось із них.

– Не люблю, як ото вмре й дивиться, – прийняв виклик той і запропонував вийти в темне місце, та ще й непомітно, щоб не турбувати, мовляв, своïх товаришів… Хоча ïхня сторона почала підійматися вся, щоб таки, мабуть, заплющити нам очі. Меткі офіціанти на всякий випадок затримали від них заручника для розрахунків, наймолодшого, п’ятого, зростом дрібнішого...

Я глянув у бік свого столу – ніхто нічого не помітив. Лише Смагулов прищурився на мить, щось побачив… Але випадок такий, що виходити треба. Не вміють люди вкупі культурно та ввічливо відпочивати, не доросли ще до правил соціалістичного гуртожитку. Який там комунізм з такими цапами!

…Йти далеко не довелося, “темним місцем” став асфальтовий майданчик зразу ж за ѓанком наліво. Я навіть не уявляв, що все так швидко, без увертюри, почнеться, та ледве ухилився від кулака. Мене, через непоказну фіѓуру Моріса, мабуть, сприйняли за молотобійця, але на цьому всі моï подвиги й закінчилися. Втім, закінчилося все взагалі, не було ні розвитку подій, ані кульмінаціï, все почалося з розв’язки – троә полягло, а четвертий прошмигнув за куток. Ми трохи зачекали, може, людина побігла дрючок виломити з найближчого паркану, та ще за своïм паәм до Моріса звернеться, але марно. Гість неначе розтанув... Один з лежачих заходився крутити головою, схоже, оріәнтувався в нових обставинах...

І ми повернулися до бенкетноï зали.

– Ти швиденько виклади на стіл усе, що в тебе в кишені ә, – шепнув п’ятому Вишняков. – Заради тих, котрі залишилися живими... Тільки все-все витягни, честь по честі, щоб на чай всьому персоналові вистачило, я потрушу опісля... А потім знайдеш возика та своïх гадів підколодних підбереш, вони зразу за ѓанком наліво повзають...

– Там усе на належному рівні? – Під контролем? – поцікавився Смагулов, оточений уже, між іншим, директорським корпусом на чолі зі Шкуріним у гімнастьорці.

– Нівроку! Невелике засідання бюро тут екстрено довелося замість Моргуна провести...

...Осадчий зібрався вдарити по руках з Козибаәвим на двадцять два відсотки зарплати від вартості об’әкту.

– Всьо в парадку! – зіпершись на костур, підняв чарку Землянок. – Сабә ми тут чаго-лібо самі прадумаәмо, а ви, Ільясе Смагуловичу, чим у змозә, ïм дапамажицә… Ми також усә разом подсобньом, Тургай у бядә нә пакінәм...

Смагулов розбив руки зверху...

І тоді слово взяв наш бриѓадир. Хоч була, слава богу, й не п’ятниця, але понести його, після хмільного, могло саме за ïï звичною програмою. Тим більше, що тему він узяв злободенну, в загальних рисах нам знайому.

Заздоровниця його розгорталася в тезах, – з якого боку слід заходити до Аркалику, як навести там порядок та здійснити прорив… Тези, на перший погляд, плутані, крок за кроком підводили до висновку: хоча в Осадчого своәï роботи по саму зав’язку, він розуміә, як це воно зараз там важко без нього…

Весною він поïхав туди для вивчення кошторису новобудови, але не міг збагнути, куди втрапив: у траві цибуком стояв типовий подорожній вказівник “Аркалик”, а навкруги голий степ. Тільки потім, коли вони з водіәм наставили козирками долоні до чола, то побачили, що під рудою кручею, за котру сідало одутле, трохи вже вичахле, але все ще сліпуче сонце, в глибині камуфляжного ландшафту приліпилися низькі глинобитні хати. Якщо б ті довжелезні будівлі звести сторчаком, то виникла б вулиця хмарочосів… Але вони лежали лежма й оповивали, як жирна ледача гусінь листок, центральну площу аула. В них мешкали не тільки тутешні пожильці, але й містилися усі владні структури, райком і райвиконком та навіть широкоекранний кінотеатр…

Змістовим центром майдану була Дошка Пошани в калюжі весняноï повені з профілем вождя та цитатою контурними літерами зверху, зяючі в ній прогалини на сенс тексту не впливали – кожен тоді знав напам’ять пророцтво Микити Хрущова про те, що нинішнә покоління радянських людей буде жити при комунізмі. Скраю калюжі в обнімку стояли двоә чоловіків – один азійського, другий – әвропейського антропологічного типу – й сварилися в бік гасла та його автора за лицемірство і підвищення цін на вершкове масло. Ïхня заочна полеміка з лідером держави була суто абстрактною – масло в тутешніх лавках ніколи не продавалося, тому що аульні виробляли його самі та ще й залишки державі збували – але принциповим. Взуті в ѓумові чоботи типи намагалися декілька разів підійти до головноï персоналіï Дошки ближче вбрід, але зачерпували за халяви та поверталися назад і крутили з берега дулі автору гасла дня, поки ïх обох, погрожуючи службовою ѓумовою палицею, не прогнав звідти місцевий міліціонер.

Він і Осадчому вказав шлях до місця слідування: за сім кілометрів звідси ә поселення Алюмінбуд, яке поки що в копанях та кілках, центр нового Аркалику та місце дислокаціï тресту з розробки бокситових руд…

Цю свою історію, яку всі чули вже декілька разів, Іван Іванович умістив у скоромовку, щоб вивести виступ та заздоровницю до питання: кому довірити аркалицькі кошториси. Зрозуміло, тільки професіонали його рівня здібні до більш ефективних методів освоәння виділених партіәю та урядом капіталів для покращення життя людей цього реѓіону й розбудженню його виробничих сил. Досить державну маәтність довіряти всяким пройдисвітам та шабашникам. Це така публіка, що де не посій, там і вродить, причому й сам не гам і другому не дам: собі лише частку можливого урвуть, а все інше розтринькають… Але в Аркалику, точніше, в тимчасовому поки що Алюмінбуді, куди йому весною вказав шлях той дільничний міліціонер, він тільки великий розгардіяш побачив… І тут Осадчий запропонував усім випити до дна.

Виходило, таким чином, що ми підіймаәмо чарку за “розгардіяш”, тому з усіх сторін почулися бурхливі доповнення до сказаного. Осадчий уже не зміг встрягти до продовження свого ж тосту та лише вигукував:

– Ми ïм покажемо, де раки зимують, я всі ïхні кошториси знаю…

* * *

В посиленому режимі ми монтували юѓославську лінію та готувалися до від’ïзду. А тут ще від Ковирняги пропозиція надійшла – розділити бриѓаду надвоә, доповнити кожну молоддю та передати одну з них на об’әкти Аркалика, а другу – на елеватор в Челгашах, перепроектування якого нарешті завершилося… Іван Іванович пообіцяв подумати, а поки що він був дуже зайнятий, тому що саме закривав наряди, а це була для нього зоряна година. Братко, який випадково заглянув до його паперів, на вухо повідомив мені, що не тільки читати, але й писати наш бриѓадир мастак. Не кажучи вже за вроджене вміння рахувати: методика розцінювання зробленого в нього була вельми старанною, туди Іван Іванович включив не тільки такі операціï, як “обмітання віником луток до та після зафарбовування рам”, але й “здмухування вручну пилюки зі скла”.

– Так що, хоч з навчанням ми потрапили в халепу, але наступного літа поïдемо до інституту виправляти становище на “Мерседесах” – потирав руки Борис. – На московських ринках купимо без усякоï черги…

До того ж Соломон, який приступив опісля хвороби до виконання своïх обов’язків, нарахував нам не лише гроші на відрядження до Аркалика, але ще й “підйомні”. У найстаріших трестівських кадрів щелепи повисли, коли вони почули, що такі сплати отримали прості будівельники…

Одним словом, не огидні проблеми буття стали головним болем для нашоï трійці, а інститут. Справа виходила з розряду присмішок. Ми написали ѓрунтовного листа з покірним уже тепер проханням дати нам академічну відпустку, оскільки контракт наш затягнувся. Додали ѓазетну вирізку про своә нагородження, статтю Людмили та похвальний відгук комсомольського секретаря Моргуна… А то, чого доброго…

– Наш ректорат не зовсім тепер розуміә і цілину, й усі подвиги ваші, – телефонував нам Радецький, який зібрався сюди, до сестри в Кустанай. – Пиляку оранкою підняли на ввесь Союз, та ще й кавалерами медалей стали. Причому не інтелектом відзначилися, як ті інженери на вагу золота, котрих ми підготовити намагаәмося, а як ломові на лісоповалі…

Даремно інститут до нас присікаәться. Інтелектом ми брали теж…

Глава одинадцята

ДИСЕРТАЦІЯ.

1999 рік

А де, власне, ота дисертація, недороблена та забута тепер? Колись я за неï взявся так, що покинув усе та засукав рукава. Мені здавалося, що в ній ә, хоч і невелике, але відкриття, за яке присуджують учене звання, тому що з таких, дрібних, але коралів, виростають могутні рифи науки. В чому я мав можливість упевнитися особисто.

“Захистився”, тобто отримав учений ступінь, Әрмек. Для нього це було дуже важливо, він тоді пішов у ріст, а ми його, як найменшого, всіляко підштовхували… Пішов за здібностями та за освіченістю, але, погодьтеся, елеѓантний костюм, модна краватка, кандидатське звання – аксесуари зовсім не другорядні. Вивчав Әрмек поміж іншого й водний баланс рідного Тургаю, вимірював обсяг та әмність великоï множини тутешніх річок, озер і лиманів, які кишіли всякими там пуголовками, тритонами, а також його колеѓами-водомірками... Він спорядив декілька польових експедицій та навіть роздобув матеріали стратегічних зйомок з орбіти, на них можна було роздивитися білі шиферні дахи Тиништалу, який розрісся тепер до величини космічного суб’әкта, щоправда, через потужні військові телескопи.

Я тоді вважав, що його вивчення не сягають до меж наукового відкриття, з чим, власне, Әрмек погоджувався. Цінність своәï праці він убачав саме в прикладному ïï господарському значенні на майбутнә – в розрахунках та обчисленні ресурсу. Втім, наука такі дослідження шануә і визнаә за “систематизацію процесів”.

Але справжнім відкриттям для мене на цій царині тоді була дисертація одного алма-атинського гідролога, ïï автореферат випадково привернув мою увагу знайомою назвою – Карасор... Якось у буран із собаками-проводирями я йшов льодом над начебто затопленими внизу кінними сіножатками, вважаючи, проте, вигадками леѓенду про раптове виникнення озера. Тим паче, що немічні колись узбережні Баликти, які, треба думати, теж стали помітними з космічного простору, спустили в його води справжній морський вітрильник. Він, у голові кільватерноï колони човнярськоï флотиліï, все літо плавав із піонерами та катав усіх бажаючих... Яким чином така вражаюча посудина була доставлена сюди, за тисячі кілометрів від найближчих акваторій – це для нас, бувалих такелажників, залишилося таәмницею…

Старожили, одначе, не брехали. Через декілька років того Карасора знову не стало. Води озера так само раптово як наплинули в батьківські часи, так і втекли тепер вже при нас знову в надра землі… Рясні рибою та назвою ïм зобов’язані Баликти, аби покінчити з глузуваннями, перейменувалися в Коянди, на честь зайців, якими закишіла родюча опісля тривалого відпочинку котловина. На околиці села, біля того місця, де знаходився причал та швартувалися човни, з розтрісканоï грязюки сухого дна стирчали іржаві рештки мотовила наспіх покинутоï кимсь напередодні війни сіножатки, а недалеко, серед зелених трав’яних хвиль, пам’ятником флотського покоління цілинних уже часів, осів бортом набік колишній флаѓманський корабель.

Там же метушився молодий джигіт, який прибув сюди з Алма-Ати зі своәю примітивною буровою установкою. Добуті ним керни спресованого почергово донними відкладеннями то сапропелю, тобто звичайноï муляки, то слідів суходільного травостою, були хронограмою циклічності пересихання озер. Заглибився своïм недосконалим механізмом столичний учений до того прошарку органіки кізяка, який залишився від тутешніх кочівель часів Абулхаïр-хана та імператриці Анни, що підтверджувало сталість знайденоï закономірності…

Це й ә відкриття за інтуïціәю. До Менделәәва наявний ресурс хімічних елементів підсумовувався багатьма, та лише його Творець сподобив на впорядкуваннях ïх у таблиці за відомим одним тільки небесам порядком. Що й нам, земним, трохи розкрило завісу та дозволило заглянути вперед. Дізнатися, скільки ә ще на світі тих елементів, які допоки ще не відкрито…

Дай бог, може, й Арал за подібним циклом відновиться. Як швидко, цього алматинцю, за мілиною дослідницького шурфу, достеменно встановити не вдалося. Озера лише підштовхували на висновки про можливі екстраполяціï, але трьохсотлітня ïх циклограма була дрібним фраѓментом в історіï існування морів-океанів... А ще вони наводили на думку про те, що підрахунки Әрмека, зроблені за допомогою космічних технологій, утратять своә значення ще до того, як дійдуть до практиків. Зараз, коли я гортаю листування стосовно своәï незакінченоï науковоï праці, Карасор, на великий подив Әрмека, знову перетворився на глибоководне озеро, тому всі ті ж старожили заради торжества справедливості просять повернути Кояндам історичну назву – Баликти…

Все тече, все міняәться – це аксіома. А ось як і куди, де побільшаә, а де поменшаә – це справжні вчені ще тільки намагаються визначити.

Мені теж, за осяянням, відкрилася якась закономірність, на ті часи, як писав колись про себе Шевченко, я також степ казахстанський із кінця в кінець виходив… І пам’ятаәться, так само бажав вивірити своï висновки на хронологічному зрізі століть.

Маститий науковий керівник – вони більше від нас знають, тому що менше степами вештаються, а в кабінетах скніють, – причепився до одноï моәï думки. Була вона не те щоб крамольною, але чимось його дратувала, тому він підкреслив ïï червоним олівцем.

Тисячоліттями в степах Әвразіï панував кочовий спосіб виробництва. Окрім відзначених курганами на місцевості поховань та культових ідолів – кам’яних баб – він не залишав інших артефактів, тобто зримих матеріальних слідів людськоï присутності на землі. Історична експансія войовничих кочівників, ïх боротьба за місце під сонцем ставила за мету захоплення додаткового простору під нові пасовиська. Монгольські орди Чингізхана та внука його Батия, під девізом “Землю – худобі!” на своïх непереможних прапорах, перетворили лице суперконтинента шляхом змітання слідів цивілізаціï з його поверхні. Але вже в середньовіччі, напередодні доби новоï історіï, кочовому тваринництву, як способу виробництва, було винесено вирок.

Протягом двох кампаній – спочатку несміливоï, часів протекторату, а потім радикальноï радянськоï, база кочового тваринництва Казахстану – Великий Степ – була перепрофільована на землеробську. З усіма, наявно вираженими атрибутами мешкання тут саме такого виду цивілізаціï. Епохальні за своïм змістом переміни на великих територіях неможливо вважати лише масштабними аѓрарними та господарськими заходами.

На звороті листа своïм кучерявим, характерним для всіх азійців почерком, професор залишив резюме.

До чого Ви цю декларацію відносите? Приәднання до господарського обігу нових земель та зміна способу виробництва – це якраз не те ж саме. У Канаді перепрофілювання, як Ви висловлюәтеся, земель відбулося в ті ж історичні строки, що й у нас, хоча ніякі кочівники там ці процеси не стримували, ïх там узагалі не було. Епоха екстенсивного землеробства викликана цілим рядом причин та факторів, у тім числі й технічною революціәю. До неï кочове господарство було системою, яка тисячоліття посідала свою цивілізаційну нішу, зі своïми структурами та інститутами, духовністю та філософіәю. Всередині неï не виникало непримиримих протиріч, інакше вона впродовж такого тривалого часу не змогла б панувати безроздільно на велетенському материкові. Справа в тім, що іноді ми недостатньо глибоко вникаәмо в складні матеріï трансформаціï обох способів виробництва й невмотивовано втручаәмося в них, особливо в вигляді соціальних дослідів на практиці… Розпочатих, до речі, ще за колоніальних часів та продовжених у новітню епоху. Пов’яжіть свою думку більш органічно з темою Вашоï праці, у Вас багатий та цікавий фактичний матеріал.

Так-так… Почав я йому, дійсно, від сотворіння світу, але це був віраж на посадкову платформу власноï арѓументаціï... Та коли такі зауваження професор зробив уже щодо вступу, то що далі буде? І я написав відповідь.

Шановний професоре, я Вас зрозумів, хоча й не до кінця. Тому що ви пересунули питання до сфери співіснування об’әктивного і суб’әктивного, матеріального і духовного, де, як відомо, кінці з кінцями не зводяться. Недавно мені один відомий мислитель нагадав іще раз про те, що ніхто й ніколи не зведе ïх узагалі. Навіть у первинних субстанціях, оскільки сам Бог не в змозі існувати без постановлень, а постановлення без Бога. І виявилося, що вірно метикував мислитель цей, Бенедикт Спіноза: його вже триста років як немаә, а “хура ще й досі там”.

Я теж уважаю, що матеріальне рветься вперед духовного, а спровокувала цей спурт промислова революція. Але вона ж бо – плід духовного… Мозку, ума-розуму, а потім уже кінцівок людських. Баланс цих матерій існуә для нас реальністю, і я не зовсім згоден із Вами стосовно “дослідництва”, як свавілля вождів, партій, ідеологій. Вони – вожді, партіï, ідеологіï, ә всього лише видимим зовнішнім оформленням та вираженням усіх об’әктивних процесів через особистості, які або прискорюють ïх, або уповільнюють, але не породжують. Не партіï породили феодалізм чи капіталізм, хоча саме вони його енергійно просували та законодавчо оформляли. Вважають, що соціалізм – утопічна ідея, але саме з його первісних стартових колодок людство рвонуло до соціального розшарування... Такими аксіомами професорів не повчають, це я Вам викладаю своï арѓументи.

На мій погляд, як і в дарвінівській системі природного добору видів, так і в природній зміні систем, Ваш, як Ви його називаәте, “механізм втручання” від нас залежить частково та ә, по суті, тільки одніәю з видимих ланок ціәï ѓлобальноï механіки. Більш цивілізованим, до речі, в новій історіï механізмом, ніж “технологіï” колишніх епох. Оскільки методами тих же “соціальних дослідів на практиці” кочівники звели геть землеробів у Әвропі, здрібніла ïхня популяція залишалася тоді лише в глухих лісових хащах. Але, врешті-решт, звідти, за допомогою “механізму втручання” та демонстраціï переваги осілого укладу, землеробство не тільки реваншувалося, але й розчинило кочовий уклад, який колись, було, мало не переварив Әвразію в собі. Розчинило уклад, а не народи, вони, народи, вистояли та інтеѓрувалися в іншу әвразійську систему. Це був нормальний “хід конем”, тому що кочовики, котрі ніколи не мали більш сильних “шахових” фіѓур, були приречені… І в цій багатовіковій історичній колотнечі завжди була ідеологія, партіï та вожаки. Вони очолюють боротьбу видів за існування під чітким ідеологічним гаслом – вижити й перемогти... Хоч теорію Дарвіна читайте, хоч на вовчу зграю дивіться…

Одухотворення історіï, олюднення закликів, на мій погляд, триваә вкрай повільно, хоча за ѓлобальними мірками вельми бурхливо. Від біологічного закону існування одних за рахунок інших – до цивілізованоï норми виживання вкупі. Даруйте, але я користуюся загальними категоріями. Не хочу сказати, що Ви міркуәте частковостями, реальність у тім, що Ви – керівник. Тому я викидаю геть свою, як Ви казали, “декларацію” цілком, ціәю діәю ми з Вами не порушуәмо послідовність викладу, тому що в ньому ще залишаәться той “багатий та цікавий фактичний матеріал”.

Професор при більш близькому знайомстві виявився тургайцем, і це дещо послабило наші розбіжності та прояснило причину його амбівалентного відношення до проблеми. Змолоду він, тоді ще не професор, хоч і не супротивився гаслу колективізаціï в Тургаï, але запропонував якийсь свій специфічний еволюційний шлях. Навіть Сталіну написав. Ні, не посадили – з посади скинули… До того ж, сталінська лінія, як загальна категорія, незабаром повсюдно та тріумфально восторжествувала… А коли вдаватися в категоріï окремості, то мало не увесь рід казахського опонента вимер з голоду на початку тридцятих років минулого століття, здаәться, в тургайському Албар-Бугеті.

Наші погляди не збігалися, як казав Павло Флоренський, через наявність антиноміï. Тобто тих реальних протиріч, котрі ніяк не зводяться до загального знаменника ні за допомогою ума, ні законів, ані доказів, тому навіть із Книги книг ми не можемо зрозуміти, яким чином Свята Трійця триәдина, але все ж таки існуә в окремих своïх іпостасях – і Бог Отець, і Бог Син, і Святий Дух. Та знову ж таки, ти дивися, в әдиному лику… Подібні протиріччя, як уважав цей священик-філософ, можна усунути лише “цільним світоглядом”, апелюючи, маә бути, до Святого Духу… Насамперед – до Святого Духу, як останній іпостасі, оскільки в реальній дійсності, як зауважував Михайло Ѓорбачов, простих рішень немаә.

Сам архітектор перебудови в подібних випадках, між іншим, на мудрість небес не уповав. А може, й чекав якоïсь поради звідти (майже всі високопоставлені партійці опісля свого політичного банкрутства заявили себе більше віруючими, аніж атеïстами), та в сверблячці не діждався. Тому скочувався до вельми примітивних, або, відверто кажучи, безглуздих рішень. Це при ньому почали викорчовувати ні в чому не повинну лозу винноï ягоди… Стали краяти нові цілинні аѓромістечка на дореволюційні відруби. Тільки згодом схаменулися, та розбитого не стулити... А ѓенерацію фермерів не відродили, неможливо відродити те, чого не було взагалі. У нас існувало куркульство як клас, але це зовсім інший соціальний прошарок. Куркуль – це одна дружина, двоә коней, три корови, купа дітей-наймитів власних та “Домострой”, одного із моïх дідів розкуркулили. Я добре запам’ятав цей опис нашоï родинноï маәтності тому, що експропріатори залишили нам один його екземпляр. Окрім цього, державного значення паперу, якихось інших матеріальних цінностей серед голих, як бубон, кімнат отіәï нашоï величезноï дідівськоï хати ще й через десятиріччя, вже за моәï дитячоï пам’яті, не було…

Кожен, хто хоч краәм ока бачив за сірим асфальтом ще й чорну рільничу борозну, знаә, що для нового врожаю необхідно добірне насіння. Надія на самосів винагороджуәться плевелами й падалицею.

Листування з професором лежить десь у моәму письмовому столі. Тоді, під його думки про роль суфіïв у духовному житті ціәï частини світу, приклади ïхнього аскетизму та матеріального самообмеження на користь розумноï угоди з природою та, нарешті, про занепад уваги до цього великого вчення нинішніми поколіннями, я кореѓував свою дисертацію. Врешті-решт, від неï залишився лише той самий “багатий та цікавий фактичний матеріал”… Я навіть назад ïï собі не забрав, у доробленому своәму вигляді вона нагадувала мені статистичні розрахунки Әрмека, мінливі, текучі та тремкі, неначе та тургайська вода… Не зберуть, певно, в перманентних, нелегких та вимучених реформах урожай вільні землероби, і знову полләться з трибун чиясь пісня про помилки, зроблені при розорюванні степів, про не дуже продуктивні землі, які хтось та колись включив у господарський обіг... І ні до чого буде тут твій науковий залишок “багатого та цікавого фактичного матеріалу”, якщо з твоәï праці викинуто віднайдені тобою закономірності...

Та від цього всього – й від неврожаю, й від старих пісень – убережи нас і упаси…

Глава дванадцята

Пульс ПЛАНЕТИ.

1954-2003 роки

В ранзі почесних гостей Тиништал ми відвідали.

…Все тут змінилося, відразу щось упізнати неможливо. Своïм виглядом він став схожим на безліч подібних типових цілинних аграрних містечок, які складають насичений топографічний фон на карті широченних просторів навкруг новоï казахстанськоï столиці.

Але ті – інші… А тут, на недавньому закоцюблому пустирі, зайшлося серце та проснулося в душі те далеке й позабуте вже в суәті суәт радісне почуття перемоги, яке я відчув колись під монотонним дощем у збудованому власноручно затишному будиночку з теплим комином на батьківському подвір’ï. З прочиненим навстіж вікном та кільцями тютюнового диму в простиглий навколишній світ… То ә велике відчуття обжитого простору, заради чого людство безперестанно носить каміння…

Орисаул зрісся з новим поселенням, на місцях несталих стежок у вечірніх сутінках світилися вікнами будинки. Широкі цілинні вулиці та торовані автомашинами з зерном на витолочених тюльпанних галявинах провулки, галас дітлахів, які ще не вгомонилися за довгий літній день. Ті, хто тут на ноги встаә, нас уже не знаә. Для них усе, що тут ә, завжди було та завжди буде. Так будівельники поволі стають безіменними…

Звідкілясь долітав змужнілий басок та дівчачий зойк… Хоч при якій виробничій напрузі буденне життя не завмираә. Життя вимагаә свого…

А був саме пік напруги – жнива. З ланів пробивався далекий стогін техніки та відблиски ïï вогнів, а поблизу, за будівлями, під ліхтарями на стовпах куріло пилом громаддя механізованого току… В багатоголоссі цивілізаційного фону нам вчувався одушевлений гуркіт електростанціï… Вся атмосфера тихого, теплого вечора духмяніла повівом творчого буття та іскрилася хвилями енергіï, яка несла на своïх частотах пульс планети в цей створений серед степу аул.

Виïхали ми на другий день після обіду. До самого небосхилу простелялися пшеничні поля.

Post scriptum.

Астана

6 лютого 2004 року

“Ті роки, які зробили Казахстан хлібною житницею, великим аграрним краәм, а золотий колос – невичерпним джерелом достатку та благополуччя, стали нашою достойною біографіәю. I цей загальний літопис безкрайніх просторів казахськоï землі ми склали своïм ратним трудом”.

Нурсултан Назарбаәв

“Важливо, що праця пліч-о-пліч на цілинних просторах поәднала долі молодих людей, зміцнила історично складені братерські зв’язки народів Росіï та Казахстану. Вона заклала основи сьогоднішніх зносин стратегічного партнерства двох краïн”.

Володимир Путін

“Тисячі молодих людей різних професій відгукнулися на заклик до освоәння цілини. Ïх ентузіазм та самовіддана праця – це достойний приклад оптимізму та мужності молоді, ïï віри в щасливе майбутнә”.

Олександр Лукашенко

“Ми гордимося тим, що в освоәнні казахських цілинних та перелогових земель брали участь більше 300 тисяч представників Украïни”.

Леонід Кучма

березень 2004 р.

Леѓенда

про Тіля

повість

ЛЕЃЕНДА ПРО ТІЛЯ

ПОВІСТЬ

I

Крізь примарний вранішній сон вчувалася кухонна метушня, дратівливі запахи звідти та передзвін-перестук посуду. Напівдрімоту порушувало неясне передчуття чогось важливого та значного. “Батька проспав!” – пройняло десь усередині. Я скотився з лежанки, вдягнувся та пошкандибав до вмивальника. Опечені ноги боліли. Як і багато інших післявоәнних слідопитів-підранків, я з хлопчаками-підлітками теж намагався дізнатися, чим оті німці набили нутрощі своәï запальноï бомби, котра так і не вибухнула біля наших, під солом’яними стріхами, хат у недавніх тутешніх боях.

– Доброго ранку, мамо! А батько де?

– Доброго, сину! Стій тут, я покличу.

На дитячій моïй пам’яті батько повертався вдруге. Першого разу – з фронту, а тепер ось із в’язниці.

…Він виніс мене на ѓанок, посадив у м’яке плетене крісельце та підібрав покинутий інструмент.

– Дочитуй свою книжку та дихай свіжим повітрям. Я скоро закінчу та будемо снідати.

– Ти дерева підстригаәш? Вони ж уже розцвіли…

Батько здивовано озирнувся: хто це там його повчаә?

– Сушняк зрізаю. Краса яка, а він як більмо на оці.

На обріï бовваніла верхівка станційного елеватора, десь нижче під променями сонця танув сивий серпанок, в якому плавали невиразні обриси Гуляйполя. А навколо – шаленство весняного саду. Вишня з ніг до голови прибралася, як снігурка. Батько, теж увесь білий, – у парусиновім костюмі та сорочці-вишиванці, – пурхав серед прозороï квіті, яка тихо застилала пелюстками землю під теплі подихи повітря. Де він там той сушняк знаходив… Скоріше, втішався весною, сонцем та життям опісля затхлоï тюремноï камери… Туман останніми своïми клубками, від яких відривалися та розтавали пір’ясті пасма, деінде ще накочувався сюди, й тоді батько на якусь мить щезав та з’являвся знову вже зовсім в іншому місці… Здавалося, що все це чиниться не на нашій грішній землі, а десь вище, в інших світах, у тремкім мареві невагомих небесних сфер.

– До хати! – запросила мати. – Бабуся вже біля столу. А ти, тату, чому в ошатне вбрався та за працю взявся?

– Тому… Роба за півроку обридла… А що це за книжка в тебе? – поміняв тему розмови батько. – “Робінзон Крузо”?

Я згорда доповів:

– Про Робінзона я вже давно прочитав. А це ә леѓенда про Тіля Уленшпіѓеля. Я ще й Гоголя зараз російською читаю, нас нещодавно аж у Сорочинці на ярмарок возили…

Батько помив руки, заклав сторінку пальцем та подивився на обкладинку.

– Так… Це саме для таких, як ти. Хто тебе напоумив?

– Бібліотекарка. Вона сказала, що з цікавого може бути ось це – леѓенда.

– Трохи рано все ж таки, завчасно. Але коли до середини доплив, то діставайся до іншого берега. Про що, до речі, в книзі йдеться?

– Ну, ти ж знаәш. Ну, боротьба за волю… Народний месник Тіль… Фландрія… Ну…

– Чіпляйся за шию, підемо за стіл. І не нукай. У школі що, зауваження вже не роблять?

– Побути б там…

– Де це там? У школі?

– У Фландріï. А в школі зараз весняні канікули.

II

Батько мій, Володимир Антонович, у в’язниці не сидів. Він півроку пробув у криворізькому ДІПРі. Абревіатура тих репресивних сталінських часів означала “Дім попереднього розслідування”. За своïм визначенням це було щось схоже на сучасний слідчий ізолятор. З тіәю лише різницею, що схожість між режимом ціәï установи та тюрмою була тоді ще меншою, ніж тепер. Недаремно тому громадянину, який виклопотав таки собі кримінальну статтю, перебування тут ураховуәться до терміну виваженого на суддівських терезах вироку.

Батькові нічого не зарахувалося. Якось зранку його, ізольованого від суспільства директора школи, чомусь назвали не громадянином, а, як і до арешту, товаришем.

– Помилка, даруйте, вийшла. Ви звільняәтесь. Але вузлик на пам’ять у вас повинен залишитися. Класовий ворог не дрімаә. Так що обачність та ще раз обачність. А у вас до того ж, даруйте за спогад, батечко Антон – махновець репресований.

Батька випустили тому, що ворог цей, зовсім не класовий, був на той час взятий облавою десь на Донбасі. Зграя зашкарублих бандитів за наведеннями своïх поплічників патрала магазини та комори у далеких від міліцейських відділків селах, не проминули вони й той самий шкільний склад із американською гуманітарною допомогою. Матеріально відповідальним за харчі, одяг і взуття від багатих заокеанських союзників був батько. Того злощасного вечора він, урочисто вдягнений у напіввійськове галіфе, кітель та хромові, із рипом, чоботи, в присутності комісіï, а тому статечно та сановито, запечатав замки.

Опісля чого і прів у ДІПРі.

Смертоносний післявоәнний голод відступав, люди вже утримували дух у своәму кістлявому тілі. Чорні від мастил та кіптяви трактори з приголомшуючим ревом, як висловленням усенародного нетерпіння, вже потягли нивами з бляшаним скреготом схожі на мастодонтів розбиті причіпні комбайни… Але ніяких матерій вище від окрайця хліба поки що не існувало. У гуляйпільців, які дружньо кинулися за пайкою до ближніх будівельних майданчиків на руïнах Запоріжжя, Донецька та Дніпропетровська, в темряві вузлових станцій, де бандитами аж кишіло, після раптового хука в вухо реквізовувався ввесь подорожній провіант. А дехто й голову поклав при обороні своәï полотняноï торби з сухарями та шматком сала.

Набитий заморським добром склад – це вам не чийсь там клунок. Знаходження його – у Варварівці під Гуляйполем – нальотниками було взято на свій облік завчасно. Глухою ніччю вони відібрали рушницю в старого Деркача, котрий там пильнував, самого його запхали в якусь комірку та вивезли майже все добро в невідомому напрямі. Раптова злива змила всякі сліди.

Дід на допиті мовчав, як партизан. Нікого з грабіжників він не запам’ятав, нічого не бачив і не чув. Спав, звісно, старий пень на сиру погоду немов убитий. Навіть втямити не зміг, як зброï позбувся. Подейкували, щоправда, та неначе зі слів самого Деркача, що пригрозили йому: хочеш, мовляв, жити – сиди тихо, як миша під віником… А ще пересуджували люди: за які такі заслуги його до сторожі стільки років наймали. І донаймалися на свою голову: наче не знали, що хисту в нього, як кажуть – ні встерегти, ні вкрасти.

За сніданком я намагався якомога більше дізнатися про той, невідомий мені досі світ за колючим дротом, звідки повернувся батько. Про світ, який увірвався в наше життя довгими днями тривоги та сліз. Але швидко зрозумів, що намагався даремно – все суттәве було сказане ніччю. Без моәï присутності. А тепер ось батько енергійно орудував ножем і виделкою та нахвалював яәчню на салі, від одного погляду на яку в мене починалася гикавка, і мальовничо розповідав про своï злигодні при поверненні додому від станціï до станціï на товарняках.

III

З появою в хаті рідні та вишневоï наливки сніданок став потроху переходити в обід, а розмова за столом усе більше набувала державного значення.

– Царствіә справедливості возвели називаәться, – грюкнув кулаком поміж тарілок старший батьків брат Іван Антонович, який сам ще недавно хлебтав тюремну баланду. Дзвякнула скляна затичка на застільній бутилі з вишнівкою. Всі навкруг підстрибнули від несподіваності та притихли. Такий у нас порядок установився: мовчати, коли слово мовить дядько. Бабуся перехрестилася.

– Павла ж бо, наводчика, та інших злодіюк іще місяців зо два тому арештували. А ти сиди за них, Володьку. Й директор школи новий уже… Як це воно називаәться?

– Викриттям диверсантів, – не зразу відповів батько.

– Яких іще диверсантів?

– Міжнародних. Через сито мене просіяли. Рідня в нас за кордоном виявилася. Әлизавета в Німеччині заміж за бельѓійця вийшла, він десь там підстрелений у лазареті лежав. А після війни до нього й поïхала. До нас же сюди при шлюбах з іноземцями в’ïзд заборонено…

– Та що, прости господи, тому іноземцю тут робити, – задумливо розсудила наймолодша тітка Марія, котра Захід теж побачила. Остарбайтером. “Спасибі Гітлеру, – інколи жартувала вона. – З колгоспу в колгосп не пускали, а він нас із краïни в краïну…”

– Товаришу Сталіну особливу подяку за закон про недопущення іноземців висловити треба, – стукнув іще раз кулаком дядько. – А то б усіх нас із таким зятем не через решето, а через жорна змололи…

– Замовчи, Йване, благаю тебе, – ще раз перехрестилася бабуся. – Виходить, що тепер вони мешкають у Бельѓіï?

– Так! – відповів батько. – Місто ѓент у знаменитій провінціï Фландрія, Толя он книгу про ïхню історію читаә. Дочка в них, дім двоповерховий. Та автомашина легкова, біс би ïï взяв. Виходить, неначе буржуйська в нас рідня.

– Ти дивись, – вразився дядько Йван. – Бельѓія наче ж разом із нами під окупантами була, а двоповерхова хата вціліла. В нас он, гади, все цегляне толом позносили геть до підошви.

– Жива зате Ліза, жива, нехай хоч і за кордоном, – заголосила бабуся. – Бог милував… А Миколка наш у тій землі німецькій десь…

Бабуся втерла сльозу та пошкутильгала до своәï затемненоï кімнатки-келіï, запалила лампадку, яка тьмяно висвітила скорботні лики на образах та стала молитися. За упокій синочка Миколи, а воәдино з ним, окремим пойменним списком, за всіх відомих ïй померлих у родинних колінах. Та за здоров’я свого чоловіка, отого мого репресованого діда Антона, котрого, як виявиться потім, вже сім років треба було також поминати у заупокійній купі.

А моï думки витали далеко-далеко звідси, у тій таәмничій квітучій Фландріï. Бач воно як, наче в казці, виходить. Сестра в мене там. І Уленшпіѓель там, борець за народ, і борець не взагалі, а конкретно. Як зразок – заради чого на землі жити треба. Цікаво, які в них зараз там обставини: капіталізм усе ж таки, експлуатація людини людиною. У нас ось, як не кажи, соціалізм, а становище теж не дуже…

IV

Розмірковувати глибше мені заважав дядько Йван зі своәю манерою будувати власні монологи виключно на вигуках та ще й затверджувати ïх гучним стукотом по стільниці.

– У сищиків наших із логікою не все гаразд. Буржуï, значить, нам харчами та одягом допомогли. А тепер виходить, наче вони ж самі з-за кордону вербують наших, щоб його взяти та розікрасти? Так чи як воно, брате, виходить?

– З логікою… Логіка проста: два світи – два табори. Бандерівці за кордоном активізуються. А в нас там рідня вкраïнська. Так що з логікою у них якраз слава богу…

– От же собаки які… Це що ж тепер – через Сталіна я на кожного грузина повинен…

Набожна бабуся невидимо як виникла біля сина, котрий дуже далеко заліз до заказаних матерій та стусонула його в спину вдвоә скрученим полотняним рушником:

– Я тільки-но до поклону: “Царице небесна, спаси та охорони…”, а він: “Сталін, Сталін...” Сподобалося, мабуть, у тюрмі, так блюзнірствуй далі – швидко повернешся.

У дядька ввесь хміль вийшов. Нащадок славетноï запорізькоï вольниці та ïï козаків, які не знали ні пут, ні вузди, не кажучи вже за вдвоә скручений полотняний рушник, тихо опустив кулак на стіл і якимось замогильним голосом повторив батька:

– Два світи – два табори… В нашому світі табір справжній.

Я добре пам’ятаю, що вже тоді ясно розумів: ні в яку Бельѓію ніхто з нас не поïде. Що на Сталіна, як і на іспанську інквізицію, теж свій Уленшпіѓель потрібен…

Жаль. Казкова квітуча Фландрія. Моя іноземна сестра. Кровна мені та тому леѓендарному Тілю. Виходить так, що Тіль Уленшпіѓель теж мій родич…

Нова рідня снилася мені довго. Впродовж усього короткого украïнського дитинства.

V

Не забувався Тіль, не забувався. Романтичні дитячі мріï як генетична настанова на добро цупко тримаються за нас. Не забуваються. Але з драбини прожитих літ вони сприймаються десь там унизу все дрібнішими та дрібнішими… Тому й не збуваються.

Вихід у плавання життәвим морем випробовуә романтику юнѓи реалізмом просоленого капітана. Та прагматизмом Робінзона, який загубився колись на цих просторах. У морі безбережноï ковили сивого Тургаю, куди мене занесло панівною тоді течіәю, чисельність мешканців була щільнішою, ніж на його острівці з әдиним вірнопідданим – П’ятницею, але… Суворі будні розорювання цілини все частіше примушували мене дотримуватися правила знаменитого мандрівника: покладайся повністю на себе.

VI

До того часу Сталіна не тільки опустили нижче від нульовоï позначки ритуальноï споруди біля кремлівських стін, але вже й переховали під ними в землю. Керував державою з усіәю своәю селянською ѓрунтовністю Микита Хрущов.

Він, спасибі йому, зупинив сталінське інквізиторство. Соратники не радили Хрущову зухвало крутити керма, щоб на вихилясах ніхто з сідала не вилетів… Але тут Микита Сергійович, наче як той Тіль Уленшпіѓель – за народ! Котрий репресіями косили-перекосили, а у війну викосили наполовину. Не вгамувати, так скоро й ниву косити буде нікому.

За ниву Хрущов також узявся негайно. Неорана земля при неситому житті ә німим докором господарю. Розбуджені степи Західного Сибіру та Казахстану заполонив різноликий люд, і вони перероджувалися на очах.

Навіть жаль, що так швидко скинули Хрущова. Але тут він сам винуватий: демократіï, бачте, хоч якоï-небудь опісля тоталітаризму захотілося. А соратники застерігали. І зробили…

Правильно вчинив Микита Сергійович! Усім нам хоч якоï-небудь демократіï хотілося. Я добре пам’ятаю, що в ту мить зрозумів: тепер до Бельѓіï рано чи пізно ми потрапимо. Хоча було тоді, щоправда, не до того. Контракт казахстанський, насамперед, не закінчився… А ще воно, коли можна, то наче й поспішати нікуди.

Моя мати зібралася до Генту лише через декілька років опісля. Ми, діти, домовилися, що зберемося в родинній хаті в Украïні на днину ïï приïзду.

VII

Із закордонного потягу мати поверталася додому на вантажному таксі, знайомий водій зустрівся ïй прямо на вокзалі. Самих тільки набитих доверху подарунками величезних лантухів (з-під бавовнику чи якогось іншого легкого товару), розрахованих на обсяг, а не на вагу, в неï було п’ятнадцять. Шофер, який бачив-перебачив туристичну контрабанду у всіх ïï формах та виявах, спантеличено почухав потилицю:

– Як же ви, Галино Федорівно, оце стільки провезти вхитрилися? Тут же на мільйон…

– У Бельѓіï в сумках не шапарюють та не питають, що й куди хто поніс. Ще й мішок піддадуть...

А своïх власних митників, які не дозволяли реалізувати програму росту добробуту радянських людей за рахунок надлишків буржуйського товару, як продукту жорстокоï експлуатаціï наших же закордонних братів-трудівників, мати обминула за допомогою неѓрів із малорозвинених краïн. Вони з нею в одному ваѓоні поверталися на навчання до Киәва зі своïх тропічних канікул. Ніяких подорожніх речей, окрім гаманців, у них не було, тому кожен з них погодився взяти лантух-два до свого купе, притім всі навідріз відмовилися від платні. Мати до кінця днів уважала, що найбільш порядні та культурні люди на землі – африканські неѓри.

– Навіть на перон усе самі винесли. Та зверталися до мене “Мадам!” Не те, що наші харцизники-носіï: “Громадянко, рубля наперед давайте…”

VIII

До батьків, як було визначено, ми зібралися майже всі. Першим з’явився наймолодший, але вже з московською пропискою Сергій, а за ним я, старший, потягом із Кустаная. Не було лише середульшого, Віталія. Телеграма від нього з якутського Заполяр’я прийшла ще тиждень тому. Він повідомляв, що вертольотом вирушаә з тундри до діамантових копалень Мирного, а звідтіля вже йому неначе як рукою подати…

За вечерею надворі під осокорами говорила лише мати. Ми слухали, інколи перепитували, дивувалися та куштували закордонну страву й питво. Я навіть уявлення не мав, що наливка може бути кольору брильянтовоï зелені, а лікер – молочного. Кава, яка моментально зварюәться, та легенькі цигарки з ïï смаком… А де, власне, я міг тоді бачити таке? В своәму тургайському Аркалику, який, до речі, вже став гаванню космічних кораблів? Чи раніше, тут, у рідному Гуляйполі?

Москвич Сергій, цей даә зрозуміти, що нічого дивовижного для нього тут немаә.. Що ж до батька, який опісля тих злощасних складів набув тихоï ненависті до всього закордонного, то він дозволив собі лише декілька узагальнених міркувань:

– Горілка наша з перцем набагато краще від оцих кольорових узварів... А стосовно наших папіросок, – затягся він пекельним вітчизняним “Біломором” та натужно зайшовся кашлем, – то такого в них там немаә взагалі.

В хату пішли вже пізно ввечері – такий у матері був хитрий задум. Вона защепнула за собою двері, зачинила фіранки, і всі ми, окрім батька, взялися розбирати лантухи. Лише опівночі все ïх наповнення ми розіклали там, де тільки можливо було щось приткнути…

Бачив я на своәму житті великий достаток. Товарну повінь! Американську, котра потім сплинула з батьківського складу... Через півтора століття після Гоголя блукав я серед казкових багатств змальованого ним сорочинського ярмарку… Ходив тунельними ярусами з сірого радянського краму в центральному московському універмазі. Тому маю повне право сказати чесно, що до цього ряду тоді можна було долучати й оту нашу варварівську хату.

Фірмові джинси, пухкі куртки, товсті светри, пістряві кросівки, футболки, кашкети… А дитяче вбрання… Ми ходили, наче як у супермаркеті, роздивлялися й обмацували все поспіль та прикладали до себе. Сергій пояснював на ходу, скільки таке коштуә в Москві. Недешево, як виявляәться…

IX

Хтось знадвору дзвякнув у вікно.

– Віталька приïхав, – побіг відчиняти двері Сергій.

Але в сінях неждано-негадано з’явилося місцеве керівництво: голова господарства Пилип Сергійович та сільськоï ради – Петро Миколайович.

– Чого це ви поночі? – нервово спитала мати. – Ми вже ледь було спати не лягли…

Наші гості поверталися з хлібних нив, де командували жнивами. Довідалися, що Федорівна приïхала, та заглянули до нас на вогник. Таких людей у сінях не приймають, тому ïх запросили до хати, де не те що присісти, а курці клюнути було ніде.

Один із гостей, Петро Миколайович, окрім виконання владних повноважень, проводив з людьми ще й роз’яснювальну роботу. Розказував, що в мирному змаганні – хто кого – ми Америку обійшли вже в космосі абсолютно. Тому, коли ми ще трохи підіжмемо на педалі, то за всіма іншими показниками розвинений Захід доженемо й перегонимо.

І тепер він ревно досліджував ïхній товар, який уперше побачив у такій вражаючій сукупності кількості з якістю, та напружено метикував, скільки ж оце ще треба, висолопивши язика, крутити ті педалі, аби не входокатися геть. Нарешті місцева влада зупинилася біля купи пістрявого дитячого вбрання і констатувала:

– Доженемо… А ось вириватися вперед, як кажуть жартівники, нам буде негоже, бо задні побачать, що в нас половинки голі вилискують…

Батько, який увесь вечір протиставляв нашу горілку компотам әвропейського ѓатунку, закликав рукою до уваги, та, гикнувши, заперечив:

– Пропаѓанда! Сортамент усякого барахла у них ширше. Але техніка, в тім числі й побутова, у нас краща. Подарунки наші, які Федорівна туди взяла, попитом користувалися: і фотоапарати, і бритви, а особливо годинники. Так що, якби не оті чотири воәнні роки в окопах.

– Яка там пропаѓанда, які ще окопи, коли ось воно, – нарешті втрутився в розмову мовчазливий голова господарства та простяг над присутніми руку з якимсь помаранчевим комбінезончиком, вихопленим із загальноï купи. – Манаття, безперечно, ще не вся суть, але деталь істотна. Воно людину продовжуә та виражаә. У нас, ти подивись, дизеляка який – трактор “ХТЗ”, а без ка-бі-ни! А комбайн самохідний, – диво техніки справжнә – а теж без ка-бі-ни! Й стирчить на ньому ударник соціалістичноï праці в спеку й негоду, в дощ та приморозок! А в них уся техніка з кабінами, вони першими у своәму м’якому кліматі до такого додумуються. Ось у чому питання! Ось тобі людина! Ось продовження ïï… А тому…

Небагатослівний голова після такоï зливи думок збився, зробив паузу, та знову зашерхотів тим жовтогарячим комбінезоном: – У них ось що для молокососів, а в нас такий лише один на ввесь Радянський Союз – у Гагаріна. Зло бере… У нас же міць індустріальна…

– Та все ж це тимчасово, – заперечив Петро Миколайович. – Перехідній, визначимо його так, період. А то ти вже зовсім від історичноï конкретики відірвався…

– Та не тимчасово, Петре! Наче ти сам не знаәш, що працюәмо ми неефективно. Все ще котимося тим сталінським шляхом, не зацікавлено й безглуздо. Чому ми з тобою в полі зранку до півночі наглядачами стоïмо?.. Ти навіщо артіль “Куструд” Михайла Буряка закрив, питаәться? З усіх фондів там була машинка швацька, й та трофейна. А що люди робили? Чоботи як цяцьки! Де вони тепер?

– Так велено ж нам було. Останній одноосібник на ввесь район стирчав, як струп на голові, й той у нас. Сказали, мовляв, передньою ногою вже в комунізмі стоïмо, а в вас артіль – «кустарний трудар» якийсь…

– Добре, пішли додому. Ранок скоро, нам на лани треба.

І гости попрощались.

– Відклади, Федорівно, пару джинсів моïм шибеникам, – попросив із порогу вже Пилип Сергійович. – Я сплачу.

– І дівчатам моïм, – приәднався Петро Миколайович.

– Але тільки, щоб менше хто знав, – виставила умову мати. – А то не випустять туди із нас більше нікого.

І зачинила двері.

X

У вікно постукалися знову.

– Кого там ще чорти принесли, – сполошилася мати. – Гасіть світло, гріха не оберемося…

– Це я, Віталій. Відкривайте!

Брат, який відлежався на довгому шляху в службових вертольотах, літаках аерофлоту та пасажирських поïздах, спати не дав нікому. З’явитися блудним сином на поріг рідноï домівки та відразу гепнутися в постіль? Ні, цю подію треба відзначити так, щоби радість повернення відчути сповна!

З-за столу ми підвелися лише перед обідом наступного дня. Віталій згріб з канапи оберемком усе закордонне майно, віддав його матері та впав мертвим сном заполярного бродяги-геолога, який нарешті знайшов притулок. Мати потихеньку сортувала речі та розкладала ïх у скриню, шафи та валізки.

Ми, звичайно, розуміли, чому з Бельѓіï нам так багацько всього нав’ючили. Стільки, що, як зізнавалася мати, спершу навіть ніяково було при нашій пролетарській гордості.

Тому що вони там знали: живемо ми дещо гірше, ніж удаәмо. Про нас ïм відомо все. І що демократія у нас особлива, при якій про зарубіжжя нам, навпаки, не відомо нічого.

У космосі – так, ми попереду. А нижче, на землі, більше зробив Тіль. Недаремно Бог йому вічну молодість та безсмертя дарував.

XI

А ще через декілька років тітка Әлизавета Федорівна зі своïм чоловіком Альбертом Гейсом приïхала в Украïну. Не була вона тут майже тридцять років. Мати дала знати мені про це в Кустанай, і я пішов до свого партійного шефа.

Той довго тягнув з відпусткою, поки я не обурився:

– Коли я навіть виïду завтра, то зможу лише попрощатися з ними на вокзалі.

– Ну, оце й добре, збирайся сьогодні. Встигнеш. У тебе тільки-но кар’әра починаәться, а вона з деякими державними таәмницями пов’язана. І не треба тобі міцність таких родинних відносин демонструвати. Поздоровкайся, відкланяйся – й достатньо.

Одним словом, шеф усе спланував так, що більше нічого й не залишалося.

В Інгульці, місті-санаторіï під Кривим Рогом, знаходиться садиба одніәï зі старших сестер матері – Марфи. Все життя інгулецькоï тітки було зв’язане з торговою мережею, а чоловік ïï, високий та статний Андрій Букша, в свою чергу, все життя поставляв для ціәï мережі товари. Таким чином, подружжя постійно знаходилось безпосередньо на місці розподілу матеріальних благ, що було помітно за його достатком. Не часто, можна навіть сказати, досить рідко, але зустрічалися при соціалізмі, здавалося б, рядові сім’ï, котрі, однак, ні в чому не мали ніякоï потреби. Якщо в Андрія з Марфою чого й бракувало, так це дітей.

Рада украïнських сестер (усього ïх у родинному гнізді було семеро) вирішила розмістити Гейсів у оселі Букшів, щоб виставити ïх начебто за пересічну радянську сім’ю зі звичайними прибутками. Щоб за державу не було прикро перед гостями.

Грязькою дорогою до тітчиного двору в дощовій мжичці мати декілька разів помилялася хвіртками. Й не дивно: зелений шал в Інгульці такий, що навіть великих будівель в ньому майже не видно. І тільки на гучний голос Андрія, який зненацька пролунав поряд за густою стіною виноградноï лози, ми потрапили до подвір’я. Тут не було дощу, небо закривали корони столітніх украïнських каштанів.

XII

Букші з бельѓійцями вже залишилися самі. Сестри недовго гостювали та роз’ïхалися, в кожноï домашнә господарство, а воно перепочинку не даә. Так що ввесь день, який тільки-но починався, нам належало провести віч-на-віч із людьми західного світу.

Так ось про “віч-на-віч”. Обличчя в обличчя – тільки так можна зрозуміти людину, а все інше ә ѓарнір.

У всіх материних сестер вражаюча портретна схожість, але не тільки в рисах та пропорціях. Це схожість обвітрених, заклопотаних та, за ïх же визначенням, спрацьованих селянських тіток, із зачісками на проділ під білими хустками. З руками в рельәфних судинах та сухожиллях. Виділялася з загального ряду наша мати – вчителька, і віком менша. Але тітка Әлизавета!..

Вона туди не вписувалася аніскільки. Білолиця, молодява, модна, а головне, жвава, без того нальоту втомленості рутинним побутом, який монументально закарбований на лицях сестер. Тітка спритно говорила п’ятьма әвропейськими мовами, не забула украïнську, легко користувалася громіздкими назвами установ Әвросоюзу, іменами прем’әрів, політиків та ïх дружин.

Мене ж більше цікавив раптово явлений дядько. Тітка, хай вона мені даруә, все ж таки нашого походження та виховання. А ось Альберт Гейс, прямий нащадок Тіля, він якого менталітету? Якими помислами живе, кому поклоняәться? Чому ми повинні з ним у ворожнечі бути. Точніше, в мирному змаганні – хто кого? За горло вхопить…

Ще дорогою мати настійно пропонувала мені до свого буржуйського зятя придивитися. За нашою професійною тарифікаціәю він начебто звичайний робітник. А за ïхньою західною – там звичайних не держать – кваліфікований обробник-кахельник.

– Ось придивишся до нього, сину. Падаә дощ – він Лізі сам плаща подасть. За стіл сідатимуть – він ïй стільця підсуне. Іграшкові паровозики збираә зо всього світу, на горищі залізницю зробив зі стрілками, світлофорами. Шкодуә, що радянського паровозика немаә.

– Я везу йому, ти мені про це його хобі розказувала…

– Марки колекціонуә спортивні. Теж, говорить, ваших дуже мало. Віталій йому набив цілу бандероль та відправив у Бельѓію з повідомленням про вручення. А воно бач як: бандероль на нашій митниці конфіскували, а Віталія попередили, що коли ще хоч раз таке пошле, то до карноï відповідальності притягнуть. Марки буцім би до грошей прирівнюються…

XIII

Придивитися одразу ж до әвропейських манер Альберта в поводженні з дружиною нам не вдалося, вони між собою посварилися. Досварювалися ще при нас якоюсь зовсім незрозумілою говіркою, мабуть, мовою самого Уленшпіѓеля.

– Збирався сходити в місто сам, – пояснила тітка Ліза. – Він тут уже стільки пригод собі знайшов, що хоч перед від’ïздом нехай вдома посидить.

Перший, за розповіддю тітки, його огляд визначних пам’яток Інгульця стався під час прогулянки по тютюн. Власного запасу цього добра він привіз достатньо, але зразу ж опісля прибуття вирішив ознайомитися з тутешніми пропозиціями. І коло самоï крамниці зустрів природне явище, дійсно варте уваги: вчавлений у землю ще за доісторичних епох велетенський “баранячий лоб”, тобто відшліфований підошвою льодовика валун. Як свідчать тутешні мешканці, камінь повільно, незрозуміло за якими законами природи виповзаә на поверхню та все більше й більше ускладнюә вхід до лавки споживачам.

Альберт теж спробував ступити на слизький від дощу валун, але потім здав назад та почав розпитувати шлях до іншого, більш зручного магазину, але ніхто його не зрозумів. Повернувшись, він дуже переживав за власника цього торговельного закладу та прохав Андрія передати йому, що так можна розоритися. Він ходив назад-уперед згорблений, зо зчепленими за спиною руками, поки дядько не заспокоïв його: не розориться ніхто, бо лавка там одна-однісінька.

Посуху Альберт до того магазину все ж таки навідався. По хліб. Сплатив відраховану Марфою суму, але не став брати з рундука поданий йому буханець. Зробив круговий жест рукою: впакувати, мовляв, забули. Продавщиця збагнула – якщо німий, значить, глухий:

– Подивіться, які ми культурні зробилися! – “працювала” вона на публіку. – Як вермут дудлити з пляшки під парканом та лободою закусювати…

– Нюро, ти що, це ж Марфин зять німецький, – зупинив хтось із черги крамарку.

Іноземця обслужили делікатно, запакували його хлібину в пожовклу, з розв’язаним кросвордом ѓазету.

– І так оце, – продовжувала тітка, – кожен день. А поïдеш із ним куди-небудь, так не знаәш, як і відповідати. – “Чия це земля? Хто ïï так занедбав? Чому не здали вчасно орендарям?” Як йому пояснити, що ця земля нічия…

Потяг від’ïжджав уночі, і за вечерею ми прощалися. Я віддав Альберту подарунки. Альбом марок до московськоï Олімпіади, котрі він тут же став досліджувати через лупу, яку витяг із подорожньоï торбини.

Потім я подав йому паровозика з трьома вагончиками в яскравих лакованих пакунках. Альберт, поки я сполучив ïх у залізничну низку, стояв переді мною зі стуленими долонями біля підборіддя.

А паровозика радянського для Альберта навіть у Москві не знайшлося. Не возилась, мабуть, наша індустрія з сувенірними копіями своïх залізних коней. Тоді я, знайомий з деякими тонкощами науки колекціонування, купив йому чеський. А в кустанайському локомотивному депо на боках його та на пузці пробили тавро щодо належності ціәï транспортноï одиниці до вузловоï станціï Кустанай.

Альберт уважно придивлявся до начебто знайомого екземпляру, який у нього, здаәться, вже ә, але заплутувало досвідченого збирача оте невідоме, на манер кінського, тавро… Раптом він радісно підстрибнув, ухопив мою руку обома своïми, оскільки зрозумів, що такого унікального експоната в жодного бельѓійського колекціонера не буде ніколи.

І, нарешті, я вручив йому розкішне видання безсмертного твору Шарля де Костера “Леѓенда про Уленшпіѓеля”.

Так, не простак цей обробник і не дивак. Він покликав тітку Әлизавету як тлумача, й ми довго говорили про книгу. Я такоï серйозноï реакціï від нього не чекав, нам усе ж таки втовкмачили в голови, що прагматичний Захід класиків у школі не вивчаә і, взагалі, давно вже нічого не читаә, а тільки телевізор дивиться…

– І читають, і в школі вивчають, – пояснив Альберт. – Уленшпіѓель ә не просто літературний герой. Це народна леѓенда від початковоï правди. Це символ духу нашоï націï.

Потім Альберт наговорив довгий монолог без перекладу, мабуть, поки не виклав цілком закінчену думку.

– Він говорить, – стала пояснювати тітка, – що ви, молоді сучасні політики, прийдете до влади на зміну радянському керівництву з його застарілим складом мислення. Вам належить опустити залізну завісу та об’әднатися з Әвропою. У вас ә необхідність у ній, а ви маәте чимало того, що Әвропі потрібно. Він, – зауважила тітка, – не тільки про економічний складник, але, передусім, про духовне әднання говорить. І тоді все буде так, як мріялося Тілю.

А потім тітка Ліза додала від себе:

– Це твій батько та дядько Андрій звинувачують Альберта, що він у тилу ворога сидів, а вони німців били та кров проливали. Так от, твій дядько Альберт у лавах французького Опору воював…

XIV

– А як ви дивитеся на те, аби наступного року приïхати до Кустанаю? – спитав я в тітки Лізи вже на пероні.

Пам’ятав я, звичайно, застереження шефа щодо демонстраціï зв’язків із закордонням. Про ïх вплив на кар’әру. Але сприймав усе це філософськи. Коли я випадково потрапив до партійноï “верхівки”, то, насамперед, зрозумів, що не боги там мешкають, а звичайні, хоча й кебетні люди, та зробив висновок: випадковість і ә залізною закономірністю всіәï кадровоï політики. Той, хто лізе щаблями поставленоï сторчака номенклатурноï драбини та намагаәться на всякий випадок підстелити собі соломки, долю не перехитрить. Тому не плазуй, а чимчикуй собі прямо та звільни голову для інших, великих справ.

– Та ні, Толю, спасибі. Якось потім. Ви там, наскільки ми обізнані, поки ще цілину свою обживаәте…

“Може, так воно й краще, – подумалося мені. – Якщо в облаштованому Інгульці та при статках родини Букшів у гостей своï проблеми виникали, то в нашому Кустанаï… Діждемося, справді, кращих часів”.

XV

Попереду в мене була ще майже вся відпустка, але я повернувся додому достроково – через декілька днів по поверненні Әлизавета Федорівна Гейс раптово померла в лікарні міста ѓента внаслідок лікарськоï помилки при профілактичних процедурах. Це було як сніг на голову: там же, в Әвропі, он яка медицина!.. Але поки що розумний білковий організм людський залишаәться безпомічним у жорнах більш стійкоï бездушноï субстанціï вічного млина нескінченноï матеріï, й ми, подіяти нічого, миримося – доля. Доля, за нашими міркуваннями – це, здебільше, і ә та сама – із великоï множини можливостей – невідхильна для кожного випадковість. І, в меншій мірі, – те, як у відміряний часовий термін людина сама себе ладнала.

Мати вилетіла на похорон, а я додому до Кустанаю.

Шеф висловив глибоке співчуття і щире жалкування та зауважив, що моя родинна галузка з цього боку надломилася, бо ті, хто на ній висить – це вже іноземці. Я подякував і повідомив його, що запрошував бельѓійців сюди.

– Не злякався?

– Ваших застережень?

– Ні. Іншого…

– Іншого боявся… А скільки, як ви гадаәте, нам ще перед ними буде за себе соромно? Певна річ, можна було б показати гостям наш Сарбайський залізорудний кар’әр, таких копалень на землі, дійсно, більше немаә, та й небажаних контактувань не буде – людей там обмаль і вести теревені ïм ніколи. Та були б ці бельѓійці, принаймні, геологами… А вони…

– Публіка безідейна…

– Чому ж бо? Ідейна…

Шеф (це, звичайно, прізвисько, він керівник реѓіону) затарабанив, неначе піаніст, пальцями по дзеркальному лаку стільниці, на якій відображався сам, неначе король із нового стосу карт: ще й від пояса головою вниз.

Так воно і ә, всі ми в двох іпостасях: на людях і в собі.

– Звичайно, з таким клопотом, як той же Сарбай, ми ніколи не виконаәмо план виробництва зубочисток… Не треба було ліквідувати невеликі приватні підприәмства та викорінювати дрібного власника, це була велика помилка. Ленін, як відомо, залишав нам економіку разом із ними. Заповідав багатоукладне господарство з притаманним йому демократизмом діяльності на основі конкуренціï. Саме на цих принципах Захід відриваәться від нас усе більше й більше…

І шеф замовк, лише за інерціәю ще тарабанив пальцями… Досить, і так багато сказав, стільки відвертості я від нього ще не чув.

– Ну й віковічне питання: що робити?

– Чекати, коли це відчують там. Зверху. Ситуація така, що пора ïм там уже прозрівати. Щастя наше – запас міцності держави. Поки що його було достатньо навіть на дуже великі безглуздя верхів.

Чому незабаром держава рухнула? Тому що безглуздя, як виявилось, було позамежним, а свій запас міцності ми перецінували.

XVI

Залізна завіса впала.

Але ниточка родинних зв’язків із Бельѓіәю за таких сприятливих, здавалося б, умов, переривалася геть. Альберт оженився вдруге, й сліди його загубилися. Мати на великі свята обмінювалася поштовими картками з племінницею Христиною, кожна писала ïх своәю мовою, з чого можна було гадати хіба лише про те, що родичі одне одного не забули.

Потім мати, опісля важкоï травми, раптово та надовго покинула Украïну. Я забрав ïï до себе, тут, біля мене, в сусідньому з Кустанаәм російському Кургані, вона проходила курс реабілітаційного лікування у визнаному центрі ортопедіï – клініці Гаврила Ілізарова.

А в цей час недоступне зарубіжжя – варто було лише трохи прочинити двері – саме хлинуло до нас та заполонило всі щілини нашого буття. Невидимо всмокталося в нестійкі ідеологічні матеріï, а видимо хлинуло повінню товарів зі своïх ущент набитих рундуків у обмілілі річища вітчизняноï торговоï мережі.

Зарубіжжя позбавилося іміджу недоступного дива, екзотики дзеркальних фасадів та багатих вітрин, і попрямував туди тепер уже не зацікавлений капіталістичним способом життя люд, а переважно ділові люди зі своïми прагматичними турботами.

XVII

Уже тиждень ïздили ми з Бертраном Рубінштейном землями Німеччини на автомашині колишнього кустанайця Ніколаса Фоѓеля, який тепер сприяв там інтересам нашоï фірми. Вже в кінці відрядження в нас несподівано звільнилася від усяких справ друга половина дня, й ми неспішно поверталися із Гейдельберѓа до свого готелю в Моәрсі.

Біля бензоколонки ззаду до нас підрулював “Мерседес”. Із нього, звертаючи на себе увагу бадьорим та веселим настроәм, мабуть, опісля декількох келихів тутешнього хмільного рейнвейну за обідом, вийшов та попрямував у наш бік сивий рожевощокий німець. Ще здалеку він заговорив нашою каліченою мовою.

…Коли я повернувся з купленими цигарками, німець, підтримуючи під руку Рубінштейна, вчиняв дещо, схоже на ритуал братання.

Мова, як виявилося, в нашого попутника з війни. Вивчав він ïï дорогою звідси до самого Дніпра, де його зустрічав Рубiнштейн із однополчанами. Прицільним вогнем із шанців навпроти. А потім майже рік гналися за незваним гостем сюди, аж до оціәï автомобільноï заправки.

І ось несподівана зустріч тут опісля довгоï, в декілька десятиріч, перерви. Німець голосно розмовляв та розмашисто жестикулював. Поліцейський, котрий стояв недалеко, на нетверезого водія ніякоï уваги не звертав, мабуть, і в Німеччині, так само як і в нас, фронтовики теж у пошані, або мають неабиякі пільги. Так воно чи не так, але вілла для відпочинку десь у горах за півтори сотні кілометрів звідси в нього була. Туди він і тягнув нас за рукава на вечерю з ночівлею.

– Відриватися треба якось культурно, – натякнув Рубінштейн вже в салоні авто Фоѓелю. – Після того пам’ятного візиту, котрий вони мали до нашоï оселі, з відповідним не ходять.

– Ага! – зауважив Ніколас. – Відірвешся. У нього машина чотириста тисяч дойчмарок коштуә.

І все ж таки на одному з перехресть густоï мережі тутешніх шляхів ми майнули вбік і від німця втекли. Він, мабуть, подумав, що трохи забарився та дав газу своәму потужному “Мерседесові”. Доганяв...

XVIII

– Венло, – прочитав назву якогось попутного містечка Рубінштейн, котрий крізь скло уважно вивчав придорожні вказівники та записував ïх до свого “бортового” блокнота. – Щось я не чув такого…

Ми мчалися вздовж мальовничоï річки, попереду вже виднілося наступне містечко, якими ця земля, на відміну від нашоï простороï – на виріст – казахстанськоï цілинноï топографіï, розбудована щільно. Кожне поселення тут – сива давнина.

– А звідкіля тут Маастріхт? – знову здивувався вказівнику Рубiнштейн. – Чи я напису не розібрав?

– Ти бач, – похопився Ніколас, – әдина Әвропа, хай ïй грець! Знову в Голландію занесло, я вже якось потрапляв сюди випадково. Це ж узагалі в інший бік…

Ми заïхали до центру міста з середньовічною ратушею на оточеному трояндами майдані. Все чепурне, охайне, чисте, наче перед тобою якийсь казковий малюнок.

– Живуть же люди, – позаздрив, на наш подив, німець Фоѓель.

Маастріхт… У моïй підсвідомості йшов інтенсивний пошук джерела інформаціï про цю, до болю знайому назву. Місце зустрічі глав тутешніх держав із порядком денним про Әвропу без кордонів, завдяки чому, власне, ми в цю краïну дісталися? Ні, не те…

І раптом я згадав усе в подробицях: це ж бо все та старовинна леѓенда. Це сюди, вздовж річки Маас, на допомогу мешканцям Маастріхту, які сиділи в облозі війська кривавого пса інквізиціï герцоѓа Альби, серед уявного весільного натовпу, проник усюдисущий та невловимий Тіль. Це батьківські його Нідерланди, котрі опісля тих переломних часів стали Голландіәю на верхніх землях та краïною белѓів – на південних.

…Так, дожилися! Ступив на землю, що снилася в дитинстві, марилася в юнацтві, де опинився в зрілості та навіть помітив не відразу!..

Протилежний берег Мааса – бельѓійський.

– Давайте доïдемо до Фландріï. До ѓенту, там у мене десь дядько Альберт ә, – запропонував я.

– Гарно живуть усе ж таки, – ствердився в своïх думках Фоѓель. – Але бензин тут так само: літр – марка…

– Поïхали, – підтримав Рубінштейн. – Запрошення від фашиста ми відхилили, так повечеряәмо в антифашиста.

XIX

І ми палили бензин, літр – марка, по місцях бойовоï, трудовоï та скандальноï слави Тіля, але, дивна справа… Думки моï були не тут, у цих мальовничих, пензля фламандських майстрів, пейзажах із більш пізніми нашаруваннями індустріальноï епохи та сучасноï цивілізаціï. Думки моï були в дитинстві.

Що там у нас залишилося назовсім? Що змінилося з тих, уже далеких часів? Чого досягли ми, і що, прости господи, нам іще треба?

Ми ділові, ми більш прагматичні, ніж Робінзон. Та він не за своïм бажанням сидів на безлюдному острівці посеред океану, сам собі голова… А у нас десь поряд родичі, але ми нічого про них не знаәмо. І коли б тоді, замріяні майбутнім біля вікна батьківськоï хати, ми змогли побачити звідтіля, що подальші стежки-дороги від неï протопчемо лише крізь оцю щоденну метушню, то себе б теперішніх не зрозуміли. А коли б іще й знали, що сьогодні в мене навіть бельѓійськоï адреси не знайдеться, ще й посварилися б навздогін:

– Ти ж Гоголя тільки-но прочитав. Бери, як радить він, з собою полум’яні юнацькі мріï та не залишай ïх на шляху – потім ніколи не підбереш! Та хай буде завжди стояти перед тобою мерзенна фіѓура Плюшкіна, отіәï “проріхи на людстві”.

“Ти дуже суворий зі мною, отроче, – подумалося мені. – Хоча частка правди в твоïх словах ә. Приïду в Кустанай, провідаю матір у Кургані та заберу в неï всі бельѓійські координати”.

Натруджене за день багряне сонце важко сідало над Фландріәю. Перепочити. Літня ніч коротка, зранку треба вставати знову.

– В маәтку Альберта тепер мешкаә його дочка Христина, хоча й він сам може бути там, – сказав я попутникам. – Але ми повернемося до Моәрса та повечеряәмо гамбурзькими сосисками з темним пивом за мій кошт. Я не можу пригадати адресу.

XX

А ще через рік опісля ми з дружиною Тетяною зустрічали Христину та ïï чоловіка Мішеля в кустанайському аеропорту. Через величезні вікна зали очікування у світлі прожекторів було видно, як на льотному полі з гуркотом сів та підкотився ближче сліпучо-білий лайнер, до котрого мигцем підскочили помаранчеві автобуси та помчали пасажирів у надра привокзальних споруд. Перерва дала можливість нам не тільки роздивитися навкруг, але й поспілкуватися з тими, хто зібрався когось зустрічати або проводжати, та ще поговорити з тими пасажирами, які відбували в Әвропу зворотним рейсом.

Аеропорт тепер у нас переважно міжнародний. Не враховуючи колишніх радянських сусідів, на електронному табло – повітряні траси на Штутгарт, Гамбурѓ, Франкфурт-на-Майні… Різномовна публіка… Прилетять наші гості – почуәмо ще й фламандську з італійською.

У Христини, звичайно ж, знаменита мова доблесного сина свого народу – Тіля. Знаменита, але, як чули ми ïï в суперечці тітки Лізи з Альбертом, вельми складна для розуміння: й не німецька, й не французька. А Мішель народився та виріс на Сіціліï. Тамтешня мова знаменита не менше: мафіозні сини острова ще в середині минулого століття зробили ïï офіційною в самім серці американського Чикаѓо.

…В невеликому та поәднаному широкому нашому світі вже якось утратили своә значення такі поняття, як провінція та метрополія. Це лише глушина нецивілізована ә пупом землі для тих народців, які десь там у закутках загубилися…

Ми обмінялися вітаннями з сенатором, який теж когось зустрічав, та з сивобородим керівником німецького проекту інвестування економіки області, а також із невеликим гуртом колишніх наших німців. Років вісім тому ïх багатотисячна тоді діаспора зі спритністю циганського табору знялася звідси в об’әднану Федеративну Республіку. Тепер же земляки стабільно забезпечують високу рентабельність місцевих авіаліній, втамовуючи таким чином у коротких капіталістичних відпустках нудьгу за своәю кустанайською батьківщиною.

– Які враження, пане Отто? – спитав я в колишнього співробітника.

– Від чого конкретно?

– Як від чого? Від усього, ти що, нічого навкруг не побачив?

– Так оце ж приïздили подивитися, – бадьоро обвів рукою гурт своïх попутників із валізками Отто. – Але нічого особливого не помітили…

Отакоï! А ми тут зо всіх сил стараәмося…

Як правило, з таким, умить засвоәним почуттям власноï переваги та з критичною оцінкою стану свого родинного подвір’я, розплющують очі батькам із роззявленими від подиву ротами ті ïх власні селянські вилупки, які закінчили перший курс якого-небудь навчального закладу в обласному центрі. Сказав би оту свою фразу цей Отто не так переможно та тріумфально, а бодай хоч із ноткою прикрості за нас, то можна було б іще з ним поговорити. А коли так, то щасливоï дороги… Знайшли, в кого спитати… Неначе ми цього Отто не знаәмо. Хоча в Німеччині для нього, що й казати, зроблено більше, ніж тут.

І ми рушили в бік вокзального буфета.

За одним зі столиків сидів Микола Трохимович.

Це й був той самий мій колишній шеф. Я часто зустрічаю його та горджуся тим, що працював під його керівництвом. Він із тіәï когорти, від якоï залежало становище області, а в дечому – і всіәï краïни, але потім раптово залишився “за бортом”. Аж ніяк не всі тоді сприйняли нові реальності, одні встали на смертний бій за збанкрутовані принципи, інші просто не зуміли влитися в буремну струмину. Але була в цих стихійних, ніким нескерованих процесах закономірність: шефа, світлу й тверезу голову, відразу ж запросили тутешнім радником одніәï з відомих іноземних фірм.

Ми присіли до нього, й він замовив нам каву.

– Бельѓійську рідню зустрічаәмо, – пояснив я.

– А, пам’ятаю, аякже, пам’ятаю. Виходить, що зв’язок ви підтримуәте?

– Поки лише наладнати намагаәмося… Впізнаәмо ïх зараз, – показав я Миколі Трохимовичу світлини, – повеземо до себе додому, місто покажемо. Тепер же нам за себе не соромно?

– Та що ви… Тут скоро іноземців буде більше, ніж нас самих. А місто наше ніколи поганим не було. Не для того ми його будували…

Мабуть, подробиці тіәï давньоï розмови мій шеф уже забув.

– Атмосфера в ті часи, Миколо Трохимовичу, як казав сатирик Райкін, була мерзеннокапосною. Зараз спілкування через кордон – моя власна справа, а не всіәï партіï з ідеологічним ïï підходом до самого факту родичання.

Дружина ногою під столом закликала мене притримувати своï почуття. І я перейшов на економіку:

– Невже там, зверху, куди ви були вхожі, бракувало тями збагнути, що ми повземо в прірву. Можливо, обвалу б такого не було. Сигналізували ж бо нам китайці ззаду, які теж подалися за нами не в той бік та вчасно схаменулися. Й напрям показували – як вибиратися на брукований шлях.

Шеф тарабанив пальцями об стільницю. Об ïï тьмаву поверхню, яка цього разу нічого не відображала. Після паузи сказав:

– У нас трапилося те, що трапилося. Запізнілі пологи завжди з ускладненнями. Ми одержали те, що повинні були одержати. Це не фаталізм, а дія багатьох складників, яка не залежить від чийогось бажання. Навіть колективного бажання, яке ніколи, до речі, не зводиться до спільного знаменника. Китайці!.. А Юѓославію ти чому не згадав? Там он який широкий плюралізм вибору був… Можна сказати, всенародний… І що ж? Кожна республіка вирішила, що інші ïй заважають. І цим – лише цим – була знервована вся колишня краïна. Брат брата әдиноутробного нищив. Супроти світовоï тенденціï уживатися, яка стала панувати в людських головах. Лише за присутності такоï загальнонаціональноï ідеï держава може думати про щось конструктивне. За наявністю подібноï, так би мовити, домінанти. Це основне. А закони розвитку діють за правилами людського почуття самозбереження: навіть опісля серйозних потрясінь суспільство здібне повертатися до нормального становища. З попелу відроджуватися. Он, дивися, товпляться до літака колишні наші німці на свою “історичну батьківщину”, на тамошній “соціаль”, а ще недавно ïх “фатерлянд” увесь у руïнах лежав. І цвіт ïхньоï націï рясно скошено було, нехай хоч і своәю ж мілітаристською жниваркою.

…Я якось уже й забув, що до кустанайськоï прописки тодішній мій шеф декілька років перебував за кордоном на посаді радника посольства СРСР з економічних питань в одній з азійських краïн.

– Та й Радянський Союз через десяток років опісля війни в космос вийшов, – продовжив Микола Трохимович, але нашу розмову перервав його водій. Він доповів, що всім, хто зустрічаә пасажирів, пропонуәться пройти до зали очікування.

– Салют, Анатоль! Салют, Тетяно! – розпізнала нас Христина. – А оце ә Мішель. По-вашому Мишко.

Гості поставили додолу валізи, щоб уперше з нами обійнятися…

XXI

Христина – викапана тітка Ліза. Побачили б ми ïï в натовпі прибулих першими, то й зі світлиною звіряти не треба було б. Але на тітчиному обличчі була невидима печатка, яка затверджувала наше вітчизняне ïï походження.

Від Христини вже віяло Заходом. Але безпосередній контакт між нами в одну мить з’әднав розімкнений ланцюг для струму вродженого почуття әдинокровності і за якусь чверть години ми були вже давніми та щирими друзями.

Кузина моя, як і ïï мати, а можливо, як і всі вони там, розмовляла панівними әвропейськими мовами, побіжно – італійською, а перед поïздкою в невідомий Кустанай відвідувала піврічні курси тутешньоï. І, треба зауважити, не даремно: ïï словникового запасу та трохи німецькоï з нашого боку стачило для перемовин стосовно всяких істотних проблем, та навіть – у подальшому – для деяких бесід із філософічним ухилом.

На шляху до автомашин, де на нас чекали дочки Яна та Галя, Христина виявила невластиву жінкам обізнаність щодо марок легкового транспорту, котрий заповнював привокзальний майдан. І властиве жінкам побутове лідерство: Мішель, хрест-навхрест обвішаний лямками всяких дорожніх причандалів – від бінокля до фотоапарата, – з валізами на коліщатках у руках увесь час тримався позаду.

Кращого маршруту для знайомства з містом, ніж неквапливе, обмежене безліччю дорожніх знаків пересування від аеропорту до автовокзалу, а потім проспектом Абая до Сіті-центру, в нашому Кустанаï поки що немаә.

Вихідний день тільки починався. Сонце важко підіймалося над сонним малолюдним містом та виблискувало променями спіднизу, з калюжок мокрого асфальту опісля нічного дощу. Через прочинені вікна машини гості відкривали загадковий для них Кустанай.

Я помітив, що әвропейці мандрують світом не зовсім так, як ми. В них це здебільше нагадуә працю: з плануванням робочого дня, підйомом-відбоәм, спостереженнями, розпитуваннями, нотуванням. Не випадково за сталінських часів до нас ïх не пускали взагалі – хто знаә, що вони там винюхати намагаються.

Як мені здавалося, розбудована та обжита Стара Әвропа, котра сповідуә своï, вистраждані та переважно універсальні для людства цінності, завжди пильно, та ще й з підозрою, ставилася до навколишнього світу. Подробиці нашестя гунів вона, мабуть, уже забула, але сімдесятирічне протистояння з нами в неï з пам’яті ще не стерлося. Коли ми з закликом “Пролетарі всіх краïн, әднайтеся!” спробували переділити нажиту там у великій кількості власність на користь знедолених верств населення континенту.

А әвропейці тим часом будували загальний дім. Та заселилися вже. Й немаә серед його мешканців суперечки, чий родовід найшляхетніший, чия культура найстаріша… Й кому повинні належати Ельзас із Лотаринѓіәю, котрі споконвіку переходили з рук у руки…

А нікому! Тим, хто тепер там мешкаә. Знаходиться в тій, так би мовити, кімнаті.

Багато питань для себе вирішив Старий Світ і, мабуть, бажаә знати, хто такі ә сусіди за тином? За яким статутом живуть? Чи можливо з тими, хто сьогодні в економічних, релігійних та священних війнах, хоча б на завтра планувати природний для цивілізаціï проект “Земля – наш загальний дім”.

Такі думки були й у головах наших гостей. Як потім розказувала Христина, в нас у Кустанаï вони побачили те, що хотіли: яким чином Әвропа далі стаә Азіәю.

Якщо робити висновки за першою реакціәю, перехід визначався плавний. За винятком легкого непорозуміння.

В західній частині міста ми обгинали зліва мальовничий житловий масив епохи соціалізму, але гості чомусь напружено вдивлялися вправо, в глибину велетенського зеленого вигону, який у синьому мареві до самого обрію продовжували безкрайні пшеничні поля.

– Was suchen Sie? * – спитав я.

…Виявилося, що ïхній клерк, котрий штемпелював виïзні документи, переплутав Казахстан із Таджикистаном та від імені уряду Королівства Бельѓіï попередив, що за життя своïх підданих там ніхто не ручаәться… Це був стресовий для Христини момент. І лише завдяки рішучості Мішеля, який зробив заяву про те, що за межами Сіціліï острів’яни не бояться нікого, окрім податкових служб, вояж до Кустаная здійснився.

За обстановкою на місцевості ніяких слідів бойових дій не помічалося, тому гості скоро заспокоïлися. На проспекті Абая вони оцінили достатню ширину наших вулиць, розумне планування та чистоту міста. Відзначили й переваги – свій міжнародний аеропорт, що для Старого континенту нехарактерно: на всю невелику краïну там він, як правило, один. Та манери в одязі – подружжю вони показалися не те, щоб вишуканішими супроти әвропейських, але більш різноманітними та індивідуальними.

XXII

В дзеркало я бачив, як іззаду в нашу кавалькаду вклинюәться машина голови німецького інвестиційного проекту. Він також рукою через вікно показував своïм гостям місто. А вже з-за ïхнього авто, в темних окулярах тонованого скла, наче таәмничий незнайомець із-за новорічноï ялинки, з нижньою щелепою вперед кібцем вилетів чорний джип. Він вліпив по нашому та німецькому кузовах градом шрапнелі зі скаламученоï калюжі на узбіччі та зі свистом понісся геть.

– Вони хороші не ә! – втерлася біля відкритого бокового віконця Христина та показала на подорожній знак. – Це ә порушити швидкість! Це ә некультурна людина…

– Це машина силових структур…

– Що ә силовий структур?..

– Це сила, яка забезпечуә закон…

– А-а-а… Кузина Мішеля поïхала до Алжир заміж. До Африка… Там ә сила порушити закон. Әвропа такоï сила не маә…

Потім, на шалених обертах двигуна, з недбалоï, напівлежачоï на спинці сидіння позитури, гучним та протяжним поліфонічним сигналом нас устиг привітати сенатор.

– Багато силовий структур, – зробила висновок кузина.

– Багато, але це вже наш сенатор гарюә…

– Котрий закон приймаә?

Мовчки я дав знати, що цілковито зосереджений на кермі. Не буду ж я розповідати тут незрозумілі для них, або відомі ïм лише від алжирськоï кузини порядки, коли закони писані не для всіх. Я, чесно кажучи, гадав, що більше за все нам буде ніяково за вбогих, які ще просять у нас милостиню в людних місцях…

На демонстративне подорожнә нахабство не звертав уваги тільки Мішель. Виходець із середовища не дуже законослухняних острів’ян, він ззаду, з-за моәï спини, мовчки придивлявся до міста. На німецьку мову не реаѓував.

– Він і нашою погано вміә, – зауважила Христина. – Через це я ще й італійську вчила.

Так, не всі підряд там поліглоти…

– Ще один сенатор! – кивнула Христина в бік черговоï машини, яка вихором просвистіла повз нас.